— Твої батьки — ніхто, і я навіть не знаю, як їх звати! А от мої — поважні люди! — випалив чоловік у запалі сварки, навіть не підозрюючи, що я потай записую нашу розмову. І ще кілька років тому я не могла б уявити, що життя так різко перевернеться.
Ірина акуратно вирівняла цінник на шовковій сукні й задоволено усміхнулася, проводжаючи поглядом щасливу покупчиню. Невеликий бутик жіночого одягу став її гордістю, її особистою перемогою. Ще два роки тому ніхто не вірив, що вдова без грошей, зв’язків і «правильного прізвища» зможе чогось досягти. Але Ірина вперто йшла до своєї мрії — і врешті змогла.
Дзвінок над дверима змусив її озирнутися. До магазину зайшов молодий чоловік — високий, підтягнутий, у дорогому костюмі. Він виглядав трохи розгубленим, уважно розглядаючи ряди жіночого одягу.
— Чим можу допомогти? — привітно звернулася Ірина.
— Шукаю подарунок для мами, — ніяково усміхнувся він. — Щось елегантне. Вона любить класику.
Ірина підібрала кілька суконь. Після недовгих вагань він зупинився на темно-синій — стриманій і благородній.
— Чудовий вибір, — сказала вона, приймаючи банківську картку.
— Мене звати Олексій, — його усмішка була такою щирою, що Ірина мимоволі відчула щось тепле й несподіване. — Можна запросити вас на каву? Просто як подяку.
Ірина вже хотіла ввічливо відмовити, але щось у його погляді її зупинило.
— Тільки після закриття магазину.
Ця зустріч змінила її життя. Олексій підкорив її увагою, турботою, ніжністю. Засипав квітами, водив до ресторанів, про які Ірина раніше чула лише з розповідей подруг. Вона й не помітила, як закохалася.
Минуло пів року.
— Ірочко, ти вийдеш за мене? — Олексій стояв на коліні посеред ресторану, тримаючи маленьку оксамитову коробочку.
Ірина лише мовчки кивнула, витираючи сльози. Зал вибухнув оплесками.
Весілля було скромним, затишним. Батьки Ірини — вчителька Наталія Сергіївна та інженер Антон Петрович — дивилися на доньку з радістю. А от мати Олексія, Тетяна Сергіївна, лише ледь стискала губи. Висока, з бездоганною поставою й холодним поглядом, вона оцінювала кожну дрібницю — від сукні нареченої до сервірування столу.
— Можна було обрати щось достойніше, — пробурмотіла вона, стискаючи руку Ірини.
Ірина зробила вигляд, що не почула. Цей день був занадто щасливим, щоб псувати його чиїмись зауваженнями.
Після весілля молодята переїхали до просторої трикімнатної квартири Олексія. Ірина намагалася зробити оселю затишною — повісила нові штори, додала декоративних дрібниць. Але чоловік реагував на всі її старання холодно.
— Ти перетворюєш дім на барахолку, — кинув він, побачивши вінтажні подушки на дивані. — Це не твоя провінційна крамничка.
Ірина проковтнула образу. Олексій багато працював, був виснажений. Можливо, йому просто не подобався колір?
Магазин залишався для неї справжнім джерелом натхнення. А Олексій не раз пропонував його продати.
— Навіщо тобі все це? — питав він. — Я добре заробляю, нам вистачить.
— Це моя справа, — твердо відповідала Ірина. — Я не відмовлюся від того, що створила власними руками.
Він більше не наполягав, але Ірина помічала: за столом з друзями він уникав розмов про її роботу. А коли хтось запитував, чим займається його дружина, Олексій знизував плечима:
— Та так, хобі.
Ірина відчувала, ніби її облили окропом. Але мовчала.
З часом таких моментів ставало дедалі більше. Олексій міг кепкувати з її акценту, з незнання тонкощів етикету, прийнятих у його колі.
— Рибу їдять іншим прибором, — шепотів він на світських вечерях. — Боже, Іро, це ж елементарно.
Спочатку Ірина виправдовувала чоловіка — казала собі, що для нього важливо, аби вона відповідала його статусу. Але поступово ці дрібні зауваження стали частиною їхнього життя. Вона почала сумніватися в собі, у власних рішеннях, у праві мати свою думку.
Стосунки з Тетяною Сергіївною теж не складалися.
— Мені подобається твоя ініціативність, але, люба, твоя крамничка — це лише забавка. Олексій може забезпечити тобі все, — говорила свекруха, не приховуючи зверхності.
Після чергової такої розмови Ірина вирішила фіксувати все, що відбувається між нею та родиною чоловіка. Не для когось — для себе. Щоб зрозуміти, що є реальністю, а що — її власними сумнівами. Вона встановила на телефон додаток для запису й вмикала його під час зустрічей з родичами Олексія та важливих розмов із чоловіком.
Одного дня Тетяна Сергіївна запросила молодят на родинну вечерю. Ірина нервувала. У домі свекрухи зібралися родичі та близькі друзі. Вона почувалася чужою. Намагалася бути ввічливою, привітною, але кожен її жест, кожне слово викликали стримоване здивування.
Перед виходом з дому Ірина автоматично увімкнула запис і поклала телефон до кишені сукні.
— Олексій казав, ти вчилася у звичайній школі? — запитала племінниця Тетяни Сергіївни. — Дивно. Я навіть не знаю нікого, хто вчився у звичайній.
Ірина стисла серветку під столом.
— Так, у найзвичайнішій. І університет був не елітний. Зате магазин я відкрила сама, без чиєїсь допомоги.
— Як мило, — хмикнула дівчина. — Маленька крамничка…
Вечеря добігала кінця. Тетяна Сергіївна наказала подати десерт — розкішний торт, прикрашений свіжими ягодами.
Ірина потягнулася до тарілки, але свекруха зупинила її жестом.
— Торт — лише для близьких, — сказала вона тоном, ніби це було само собою зрозуміло. — А ти поки що помий посуд.
За столом запала тиша. Ірина завмерла, не вірячи власним вухам. Тетяна Сергіївна дивилася на неї з крижаною усмішкою. Олексій опустив очі й зробив вигляд, що нічого не почув.
— Перепрошую? — Ірина глянула на свекруху, сподіваючись, що помилилася.
— Посуд сам себе не помиє, — відрізала та. — Не дивись так ображено. Ти ж із простої родини, хатня робота тобі не в дивину.
Руки Ірини затремтіли. Вона подивилася на чоловіка, шукаючи бодай якогось знаку підтримки. Але Олексій мовчав.
— А твої батьки люди прості, тому я їх сюди й не запрошую, — продовжила Тетяна Сергіївна, відрізаючи шматок торта племінниці. — Їм було б некомфортно в нашому колі.
Ірина різко підвелася з-за столу. Щоки палали від образи.
— Перепроште, мені потрібно йти.
Вона схопила сумку й майже вибігла з їдальні. За спиною лунав приглушений шепіт гостей. На вулиці Ірина зупинила таксі й назвала адресу. Сльози котилися по щоках. Запис тривав.
У квартирі панували тиша й темрява. Ірина ввімкнула світло, кинула сумку на диван і розплакалася. Усі ті натяки, дрібні образи за два роки шлюбу — це не були випадковості. Її справді вважали людиною другого сорту. І найгірше — Олексій її не захистив.
Вона вмилася холодною водою й подивилася на себе в дзеркало. Коли вона перетворилася на жінку, яка боїться сказати зайве слово?
Ірина взяла телефон, зупинила запис і прослухала останні хвилини вечері. Голос свекрухи, що принижував її, був чітко чутний. Мовчання Олексія — ще промовистіше.
Двері грюкнули. Олексій повернувся за півтори години.
— Що це було? — запитав він з порога, щиро обурений. — Ти принизила мене перед усією родиною!
Ірина не повірила власним вухам. Вона знову ввімкнула запис і поклала телефон на кухонний стіл.
— Я? — схрестила руки. — Це твоя мати наказала мені мити посуд, як служниці!
— Ти все не так зрозуміла, — Олексій зайшов на кухню й налив собі води. — Мама просто жартувала. А ти влаштувала сцену.
— Жартувала? — Ірина вибухнула. — Вона принизила мене перед усіма! І ще й моїх батьків!
— Не перебільшуй, — відмахнувся він. — Ти надто гостро реагуєш. Ти не вписуєшся в нашу сім’ю, ось мама й нервує.
— Я не вписуюся? — Ірина дивилася на нього, ніби бачила вперше. — Два роки я намагалася відповідати, ковтала образи. І все одно залишилася чужою?
— Не драматизуй, — закотив очі Олексій. — Просто є певні правила, певний рівень…
— Рівень чого? — перебила вона.
— Досить, — різко сказав він. — Твої батьки — ніхто, і я навіть не знаю, як їх звати. А от мої — поважні люди!
Ірина відступила. Ось воно. Те, що він думав увесь цей час. Вона глянула на телефон — запис ще йшов.
— Повтори, — тихо сказала вона.
Олексій розгубився, але було вже пізно.
— Вибач… Я не це мав на увазі…
Ірину накрила дивна спокійність. Вона зупинила запис.
— Ні, саме це. Ти одружився з дівчиною з простої родини й соромився мене весь цей час. А тепер у мене є докази.
— Що? — Олексій нахмурився, помітивши телефон у її руці. — Ти записувала наші розмови?
— І не лише цю, — вона відступила на крок. — У мене є записи всіх розмов і образ від твоєї родини. І твоєї мовчазної згоди.
— Віддай! — він простягнув руку. — Це незаконно!
— Ні, — похитала головою Ірина. — Це мій захист. Докази для себе, що я нічого не вигадую.
— Не говори так, — Олексій спробував її обійняти, але вона відсахнулася. — Я люблю тебе, просто ти надто чутлива…
— Ти хоч раз захистив мене перед своєю родиною? Хоч раз сказав матері, що вона переходить межу? — Ірина подивилася йому в очі. — У мене є записи, де ти дозволяєш ображати мене й моїх батьків.
Олексій мовчав.
— Я так і знала, — Ірина пішла до спальні й дістала дорожню сумку. — Я йду.
— Куди? — розгублено запитав він.
— До моїх батьків. До тих самих, які, за твоїми словами, «ніхто», — вона кидала в сумку найнеобхідніше. — Вони навчили мене поважати людей незалежно від статусу й грошей. Шкода, що у вашій «поважній» родині цього не вчать.
— Ти не можеш просто так піти! — Олексій перегородив їй шлях. — У нас так не прийнято. Давай спокійно поговоримо. Видали ці записи — і забудь усе.
— Ми вже «говорили» два роки, — Ірина застебнула сумку. — Ти не змінюєшся. А я більше не хочу змінюватися заради тебе.
Вона обійшла його й пішла до дверей.
— Якщо зараз підеш — не повертайся! — крикнув він. — І знай: записувати розмови без згоди — це порушення закону!
Ірина обернулася.
— Не хвилюйся, я не повернуся. А записи залишаться зі мною. Як нагадування: я більше ніколи не дозволю ставитися до себе як до людини другого сорту.
Таксі довезло її до батьківського дому на околиці міста. Ірина подзвонила у двері, й мати, ще в фартуху після вечері, відчинила.
— Ірочко? — Наталія Сергіївна міцно обійняла доньку. — Що сталося?
Сльози знову підкотили до горла.
— Можна я трохи поживу у вас? Я розійшлася з Олексієм.
— Звісно, доню, — мати провела її в дім. — Ходімо, тато на кухні, чай п’є.
Антон Петрович мовчки обійняв доньку й підсунув чашку.
— Розповідай, — сказав просто.
І Ірина розповіла. Уперше за два роки — все, як було. Про дрібні образи, поблажливі зауваження, про те, як поступово втрачала себе, намагаючись відповідати чужим очікуванням. Увімкнула кілька записів, і батьки мовчки слухали холодний голос Тетяни Сергіївни та мовчання Олексія.
— Чому ти мовчала? — мати провела рукою по її волоссю.
— Я думала, що любов усе подолає, — Ірина витерла сльози. — Що він побачить, ким я є насправді. Але коли я почала все записувати, стало очевидно: це не окремі випадки. Це система.
— Любов не ділить людей на сорти, — Антон Петрович стиснув руку доньки. — Ти заслуговуєш на краще.
Наступного дня Олексій надіслав десятки повідомлень. То погрожував судом за «незаконний запис», то благав повернутися, то обіцяв, що все зміниться. Ірина не відповідала.
За тиждень Тетяна Сергіївна прийшла до магазину.
— Олексій сказав, що ти записувала наші розмови, — почала вона без привітання. — Це злочин, знаєш?
Ірина спокійно розкладала новий товар на полицях.
— А чому вас це так хвилює? Боїтеся, що хтось побачить справжнє обличчя вашої родини?
— Дрібна інтриганка, — прошипіла свекруха. — Я знала, що ти полюєш на наші гроші.
— Ні, — похитала головою Ірина. — Я любила вашого сина. А ви перетворили цю любов на постійне відчуття меншовартості. Послухайте.
Вона ввімкнула запис одного з родинних обідів. Тетяна Сергіївна зблідла, почувши власний голос, що наказував невістці мити посуд.
— Я не збираюся вас шантажувати, — Ірина вимкнула запис. — Я просто хочу розлучення. Спокійного, швидкого, без скандалів. Мені нічого не потрібно від Олексія. Лише свобода.
За місяць Ірина подала на розлучення. Олексій не заперечував і навіть не з’явився в суді — прислав адвоката. Тетяна Сергіївна більше не намагалася з нею зв’язатися.
Магазин процвітав. Ірина розширила асортимент, найняла помічницю. Вона більше не сумнівалася у своїх рішеннях, не вибачалася за акцент, звички чи родину. Записи зберегла, але вже не слухала — вони стали спогадом про минуле, яке вона змогла пережити.
Одного дня до магазину зайшов чоловік. Звичайний, без лиску, пах фарбою — мабуть, маляр. Довго вибирав хустку для сестри й зрештою купив найяскравішу.
— Мене звати Артур, — сказав він, розраховуючись. — Можна запросити вас на каву?
Ірина вже хотіла відмовити. Але щось у його погляді її зупинило — щирий інтерес, без оцінок і порівнянь.
— Чому б і ні? — усміхнулася вона.
Ірина не знала, що чекає її попереду. Але знала точно: більше ніхто ніколи не змусить її відчувати себе людиною другого сорту.
