— Твоя сестра може залишитися у нас, але її донька — ні! — категорично заявив чоловік.
Ранок почався, як завжди. Тетяна прокинулася першою, тихенько заварила чай і сіла за ноутбук, переглядаючи пошту. Її двоюрідна сестра Марина мала приїхати з маленькою донькою Марусею вже за кілька годин. Тетяна хвилювалася — не через сам приїзд, а через реакцію чоловіка.
Вона вирішила попередити Сергія заздалегідь, щоб уникнути непорозумінь. Але його відповідь виявилася набагато різкішою, ніж вона очікувала.
— Сергію, сьогодні до нас на пару днів приїде Марина з Марусею, — повідомила вона, щойно він зайшов на кухню.
— Марина з Марусею? Це ще хто такі? — здивувався Сергій, наливаючи собі каву.
— Моя сестра Марина. Вона була свідком на нашому весіллі. А Маруся — її донька, їй сім років, — розгублено відповіла Тетяна.
— Хай приїжджає, але тільки одна! Дитині тут не місце, — рішуче відказав чоловік.
— Вона ж саме через доньку й їде. Марусі треба пройти обстеження, — спокійно пояснила Тетяна.
— У такому разі нехай зупиняються в готелі, — стояв на своєму Сергій. — Нам ні до чого такі ризики.
— Та якби в них були гроші на готель, вони б і не зверталися! — обурено відповіла Тетяна. — І взагалі, що за упередження? Це спокійна, вихована дитина!
— Та байдуже. Тут питання серйозніше. Не дай Боже, дитина щось намалює на шпалерах чи зіпсує меблі, — холодно промовив Сергій.
— Дорогий, це абсурд! Ти серйозно боїшся, що моя маленька племінниця щось нам зіпсує? — Тетяна не стрималась і засміялась.
— Ти впевнена? Як ти можеш гарантувати поведінку чужої дитини? Вони ж непередбачувані! Кажу одразу — якщо вона з’явиться тут, мене ти більше не побачиш! — викрикнув Сергій і грюкнув дверима, йдучи на роботу.
Тетяна вирішила, що це черговий каприз чоловіка. Вона сподівалася, що при гостях він не стане влаштовувати сцен. Тим більше, мав повернутися лише пізно ввечері.
Марина приїхала вдень. Було видно, що дорога втомила і її, і маленьку Марусю.
— Привіт, Мариночко, заходьте скоріше, відпочиньте, — Тетяна зустріла гостей з усмішкою.
— Дякую, Таню, що прийняла нас, — втомлено мовила Марина, знімаючи взуття.
Тетяна провела їх у кімнату, пригостила обідом, і всі разом сіли перед телевізором.
Між справами вона вирішила розповісти сестрі про реакцію Сергія.
— Сергій боїться, що Маруся може зіпсувати щось у квартирі, — тихо мовила Тетяна, відводячи погляд.
— Ой, яка нісенітниця! Маруся малює квіти й котиків, але тільки в альбомі. Вона взагалі не така дитина! — знизала плечима Марина.
— Я намагалася пояснити йому те саме. Але він влаштовує сварку при кожній згадці, — зітхнула Тетяна.
І раптом… у коридорі скрипнули двері. Сергій повернувся раніше, ніж вона думала.
Побачивши чужі черевики у передпокої, він застиг. А потім, після кількох секунд мовчання, випалив:
— Що відбувається?! Чому тут дитина?! Я ж попереджав: жодних дітей!
— Сергію, заспокойся, дитина нічого поганого не зробить! — Тетяна поспішила йому назустріч.
— Негайно хай йдуть! Я викликаю поліцію й фіксую спробу незаконного вторгнення! — кричав Сергій і, вискочив з квартири.
Жінки розгублено мовчали, не розуміючи, що саме відбувається. Але поговорити не встигли. За п’ятнадцять хвилин Сергій повернувся до квартири вже не сам, а з двома поліцейськими та сусідами.
Після дивної, напруженої розмови з поліцією, Марина з маленькою Марусею почали збирати речі. Вони були вражені ситуацією й не хотіли залишатися в такому домі ні на хвилину.
Тетяна, обурена поведінкою чоловіка, не змогла дозволити їм піти самим. Вона теж зібрала речі й вийшла слідом — не хотіла залишати рідних наодинці в чужому місті.
Кілька днів жінки жили в готелі, сплачуючи за номер останніми грішми. Та згодом Тетяна зрозуміла: це не вихід. Вона зібралася з духом і вирішила ще раз поговорити з чоловіком. Востаннє.
— Сергію, послухай мене уважно, — тихо сказала вона, повернувшись додому.
— Що тобі ще потрібно? — роздратовано буркнув він, навіть не підводячи очей. — Я все сказав. Сподіваюся, ти прийшла сама?
— Сама, — підтвердила Тетяна, повільно сідаючи навпроти нього. — Давай домовимось так: Маруся залишиться ще на тиждень, не більше. Вона більшість часу проводитиме на вулиці, гулятиме у парку. Ви майже не перетинатиметеся. Домовились?
Сергій насупився, замовк, але нарешті погодився:
— Гаразд, спробуємо так. Але якщо щось станеться — ти маєш розуміти, всі ризики.
Бачачи, що у чоловіка неадекватна реакція на дітей, Тетяна вирішила не ризикувати. Вона подзвонила подрузі Ірині.
Ірина мешкала сама у двокімнатній квартирі й радо погодилася прихистити Марину з Марусею.
— А чому ви їх у себе не залишили? — здивувалася Ірина. — У вас із Сергієм проблеми?
— Та не дуже вони ладнають, — ухильно відповіла Тетяна, не бажаючи розповідати подрузі весь абсурд, що творився вдома. — Та й він дітей не любить.
Ірина не взяла з Марини ані копійки, сказавши, що рада допомогти Тетяні.
Через тиждень, коли дружина повернулась із роботи, Сергій запитав:
— То що, твоя “підставна рідня” вже поїхала?
— Поїхала. І чого це вона “підставна”? — насупилась Тетяна. — Це ж лише у твоїй уяві…
— Ага. Вони ж приїхали “на лікування”? То гроші їм точно не завадили б, — хмикнув Сергій зневажливо.
Тетяна нічого не відповіла — лише покрутила пальцем біля скроні.
— То що, свого коли заведемо? А то… хто його знає, — насмішкувато кинула вона.
— Наш — це інше, — відрізав Сергій. — Наш не шкодитиме. А от якби то була тільки твоя дитина — тоді так, тоді я б уже не спав спокійно.
Не бажаючи далі сперечатись і розбиратись у дивній логіці чоловіка, Тетяна лише махнула рукою.
Наступні дні Тетяна намагалася знайти компроміс і триматися якомога далі від сварок. Вона розуміла, що Сергій увійшов у свій власний світ підозр, і довести йому щось було марно.
Між тим, Марина з Марусею оселилися в Ірини, де їм було набагато спокійніше. Там дівчинка могла гратися і ходити в парк, без всіляких докорів і неприємностей.
Та навіть за стінами чужої квартири Тетяна не могла заспокоїтися. Кожного вечора, повертаючись додому, вона відчувала тягар страху і невизначеності.
Одного разу, коли Сергій залишився наодинці з нею, Тетяна зважилася на відверту розмову:
— Сергію, я розумію, що тобі страшно, але ми не можемо так жити в постійному напруженні. Якщо ми не почнемо довіряти одне одному, то ніколи не зможемо нормально будувати сім’ю.
Він мовчки подивився в її очі, але відповіді не дав. Тетяна відчула, що ця ситуація виходить за межі її сил. Сергій тим часом продовжував ходити по квартирі з нервовим виглядом, здавалося, що в його голові вирували власні думки, які він не хотів озвучувати. Тетяна довго дивилася на чоловіка, розуміючи, що їхні стосунки перетворилися на непрохідний лабіринт страхів і недовіри. Вона відчула, що більше не може жити у постійному напруженні і страху за себе та близьких.
Вона зробила глибокий вдих і сказала собі: «Це межа. Якщо людина не здатна опанувати себе й довіряти, то ні про яке щастя разом не може бути й мови». Жінка почала планувати своє майбутнє — не для когось, а для себе. Для того, щоб знову відчути спокій, повагу і впевненість. Вона зрозуміла: іноді любити — це не тримати когось силою, а відпускати, даючи шанс на щастя обом. І хоча розчарування ще довго не відпускали її серце, вона знала — попереду обов’язково буде світло.
