— Твоя невістка скоро прозорою стане, вітром її здуватиме! — вигукувала мені у слухавку сваха Галина. — На мою Юлечку вже страшно глянути. Вона сорок ледве важить. Зате твій Тарас скоро в двері не влазитиме, обличчя сите, задоволене.
— Та мій Тарас має ріст метр вісімдесят п’ять, він чоловік видний, широкоплечий, — почала я захищатися, бо ж не могла мовчати, коли на рідну дитину наговорюють. — Чого ти вигадуєш? Він в спортзал ходить, коли час має.
А вона не вгамовується, ніби мене й не чує:
— Якщо так далі піде, я Юлю з малечею до себе в село заберу. Хай хоч борщу нормального поїсть, молока парного поп’є і відпочине. А твій нехай сам собі раду дає, може тоді зрозуміє, що жінка — то не робот без батарейок! Ось побачиш, заберу!
— А жити вони за що будуть, свахо? — тут вже і я голосу додала, бо терпець уривався. — Чи ти думаєш, що твоєї пенсії та городу на трьох вистачить? Дітям же не тільки молоко треба.
— Та так, як твоя невістка живе, то краще вже на хлібі й воді, аби спокійною бути! — відрізала Галина. — У золотій клітці сидить, світу білого не бачить, зате з посудомийкою! Ти ж не бачиш, як вона вечорами плаче, а я чую! Твій син тільки гроші вміє рахувати, а до родини йому діла немає.
На те, що мій Тарас Юлю з дітьми повністю забезпечує, одягає і годує, сваха очі закриває. Вона бачить лише одне — її донечка втомилася.
Ну це просто смішно, люди добрі. Чоловік працює з ранку до ночі, світ за очі їздить, щоб дружину і дітей забезпечити, щоб вони ні в чому потреби не знали, а сваха мені видзвонює з погрозами. Каже, якщо не буде мій Тарас раніше приходити і пелюшки прасувати, то вона дочку з онуками до себе забере. В село, де з роботи тільки город та кури.
Інші жінки навпаки скаржаться, плачуть, бо важко чоловікам зараз з роботою, копійку в дім принести ніде, а ця ниє, бо грошей забагато, а уваги їй, бачте, мало.
Ми з чоловіком самі з Житомирської області. Живемо в невеликому містечку, маємо свій будинок, господарство невелике. Вже обоє на пенсії, тож часу маємо вдосталь, а от здоров’я вже не те, щоб по світах їздити. Діти наші давно виросли, вивчилися і створили свої сім’ї. Бачимось з ними не часто, бо пороз’їжджалися вони по великих містах. Старша дочка у Львові живе, а молодший, Тарас, у Києві осів.
Тарас наш одружився на Юлі, коли йому було двадцять вісім. Хлопець він у нас серйозний, відповідальний. Ще з університету почав підробляти, а потім свій шлях знайшов. Зараз він керує відділом логістики у великій торговій компанії. Возять товари по всій Україні і за кордон.
Робота ця, скажу я вам, не мед. Це постійна напруга, телефон у нього не замовкає ні вдень, ні вночі. Фури ламаються, митниця затримує, водії хворіють — і все це вирішує мій син. Тарасик наш отримує дуже хорошу заробітну плату, це я не з чуток знаю, бо бачу, як вони живуть. Але ці гроші даються йому великою ціною — нервами та часом.
Юля ж сидить вдома з дітьми. Старшому онуку, Максимку, вже сім років, до школи пішов, а меншому, Дениску, два роки взимку виповнилося.
Тарас рано йде, коли діти ще часом сплять, і пізно приходить, коли вони вже готуються до сну. Ясно, що він не має фізичних сил ще допомагати Юлі з хатніми справами чи бавити дітей годинами. Він приходить додому вичавлений, як лимон. Йому б просто повечеряти та в тиші посидіти, відновитися перед наступним днем.
Сама Юля мені ніколи прямо не скаржилася. Вона дівчина ніби непогана, тиха, спокійна. Коли другий онук народився, я на місяць до них у Київ їздила, бо розуміла, що одній з двома справді важко, особливо перший час. Я готувала, прибирала, гуляла зі старшим. Тоді я й побачила на власні очі, як вони живуть. Квартира простора, новобудова, ремонт сучасний, світлий. Техніки в домі — якої тільки душа забажає. І робот-пилосос їздить, сам сміття збирає, і посудомийна машина, і пральна, і сушильна. Тільки кнопки натискай.
А сваха Галина, яка живе в селі за сто кілометрів від них, лише дзвонила і моралі читала дочці.
— Ти ж там гляди, не перепрацюй, — чула я, як вона в слухавку казала. — Хай Тарас теж встає вночі, він батько чи хто?
А Тарасу зранку на нараду, йому голова ясна потрібна. Але Галину це не хвилювало.
І ось останнім часом почала сваха мені не лише дзвонити на свята, щоб привітати, а регулярно набирати, щоб пред’явити претензії. Розмова завжди починається однаково, ніби по писаному.
— Ваш син зовсім не бере участі у вихованні дітей! — заявляє вона безапеляційним тоном. — Юля мені дзвонила, плакала. Каже, що Максим уроки не хоче робити, а Денис вередує. А де батько? Де його чоловіче слово?
— Галю, так Тарас же на роботі, — відповідаю я спокійно. — Він гроші заробляє, щоб Юля могла тим дітям найкраще купувати.
— Грошима від дітей не відкупишся! — кричить вона. — На мою Юлю лячно дивитися. Вона змарніла, під очима синці. Вона виснажена!
— То нехай няню наймуть, якщо їй так важко, гроші ж є, — раджу я.
— Яка няня? Чужа людина в хаті? Ні, це батько має допомагати!
Мені її тон відразу ж не сподобався ще під час першої такої розмови. А тепер це перетворилося на систему. Вона дзвонить мені і виливає бруд на мого сина.
— Якщо так і далі буде продовжуватися, то я її з дітьми заберу до себе, — заявила вона вчора. — Хай поживуть у мене літо, а може й зиму. Ось тоді ваш син і одумається, як прийде в порожню хату. Буде знати, як жінку не цінувати.
Я намагалася їй пояснити, що це дурість.
— Галю, ти подумай головою. Куди ти їх забереш? У тебе хата стара, зручності надворі, вода з криниці. Ти хочеш невістку з теплої квартири з гарячою водою та усіма вигодами затягнути в село, де треба дрова носити? Це ти так їй відпочинок влаштуєш?
— Зате там спокійно! І я допоможу, і свіже повітря. А тут вона в чотирьох стінах сама, як у клітці.
— А за що ж вони жити будуть, свахо? — знову запитала я. — Ти думаєш, Тарас буде гроші слати, якщо вона від нього втече до мами? Він чоловік гордий. Якщо вона так вчинить, це може бути кінець сім’ї.
— Нехай платить аліменти! — випалила вона.
Ось тут я зрозуміла, що людина зовсім реальності не відчуває. Їй аби свого домогтися, а що там далі буде — байдуже.
Та так, як її дочка живе, жодна її подруга не живе, я певна. Я ж бачу фотографії в інтернеті. То вони в Єгипті взимку, то в Карпатах влітку. Юля одягнена в брендові речі, діти мають найкращі іграшки. Продукти їм кур’єр додому приносить, Юлі навіть сумки тяжкі носити не треба. Прибиральниця приходить раз на тиждень вікна мити та генеральне прибирання робити. Юлине завдання — це займатися дітьми і створювати затишок.
Але все це добре моя сваха не бачить, або не хоче бачити. А те, що її дочка часом втомлюється — це їй саме на очі лізе і стає трагедією вселенського масштабу.
Я згадую себе в молоді роки. Ми з чоловіком працювали на заводі, а потім бігли додому, де чекав город, худоба і двоє дітей. Воду гріли на плиті, прали руками в ванній, терли ті пелюшки, аж пальці боліли. І ніхто нам не допомагав. Свекруха моя жила далеко, моя мама теж не могла часто їздити.
Чоловік втомлювався на роботі не менше, але ми якось розуміли одне одного. Я не вимагала, щоб він після зміни ставав до плити. Він забезпечував дрова, ремонт, важку роботу, а я — побут. І нічого, вижили, дітей виростили, і ніхто не скаржився, що “зів’яв”.
А тут — усі умови. Тільки живи і радій. Та мій син також не віл двожильний, щоб і їх всіх забезпечувати на такому рівні, і приходити додому та ще дітей няньчити, поки дружина в телефоні сидить. Так, я бачила, як це буває.
Приїхала я якось без попередження, двері своїм ключем відкрила (син дав про всяк випадок). Заходжу — в хаті гармидер, іграшки розкидані, посуд в мийці (хоча посудомийка поруч порожня стоїть), а Юля лежить на дивані з маскою на обличчі і по телефону теревенить. Діти мультики дивляться. Побачила мене — схопилася, почервоніла.
— Ой, мамо, а ви чого не подзвонили? Я тут трохи прилягла, бо голова розболілася.
Я тоді нічого не сказала, промовчала. Але висновки зробила. Вона не перепрацьовує так, як її мама малює.
На те вона і мама, звичайно, щоб жаліти свою дитину. Але ж треба і межу знати. Накручує Юлю проти чоловіка, робить з неї жертву. Юля послухає маму, а потім Тарасу претензії висуває ввечері. Син мені якось зізнався:
— Мам, я додому йти не хочу. Я приходжу, а там вічно незадоволене обличчя. То я не так глянув, то не те сказав, то мало часу приділив. А я просто хочу, щоб мене хтось запитав, як я втомився, чи не голодний я.
У мене від тих слів аж кольнуло в душі. Виходить, він старається для них, а у відповідь отримує лише докори, підігріті “турботливою” тещею.
Минулого тижня Тарас купив путівки їм на море, в Туреччину, в дорогий готель. Думав, Юля зрадіє, розвіється. А вона подзвонила мамі, і що ви думаєте? Галина мені дзвонить і каже:
— Нащо ті курорти? Тащити дітей в спеку? Краще б він їй шубу купив або гроші дав, щоб вона сама вирішила.
Тобто, що б він не зробив — усе не так.
Сваха вважає, що виховання дітей — це спільна справа 50 на 50. Теоретично це правильно. Але коли один заробляє 100% бюджету і працює по 12 годин, а інший не працює і сидить вдома, то хіба чесно ділити домашні обов’язки порівну? Я вважаю, що внесок чоловіка — це його праця і забезпечення родини. Якби Юля працювала на рівні з ним, тоді інша мова. А так вона — берегиня вогнища, яке він наповнює дровами.
Та нам колись ніхто не допомагав і всі мовчали. Жили, тягнулися, дітей на ноги ставили. А зараз молодь розбалувана стала. Трохи труднощів — і вже депресія, вже втома, вже “мамо, забери мене”. А мами замість того, щоб сказати “доню, тримайся, ти ж дружина, ти ж матір”, починають олію у вогонь підливати.
Вчора Галина знову дзвонила. Вже конкретно дату назвала, коли приїде “рятувати” дочку. Каже:
— Приїду в суботу, серйозно з твоїм Тарасом говорити буду. Нехай вибирає: або він міняє роботу і сидить вдома з дітьми вечорами і вихідними, або я забираю Юлю.
Я спробувала їй пояснити, що якщо він змінить роботу на простішу, то не буде ні квартири, ні машини, ні курортів.
— То й не треба! — заявила вона. — Головне — спокій!
Але я знаю, що Юля до такого “спокою” без грошей не звикла. Вона звикла до комфорту. І якщо мама її зараз смикне, розіб’є сім’ю, то винна буде тільки вона. А страждатимуть діти, які залишаться без батька поруч.
Гроші є, і вже добре, хіба ні? Чоловік не п’є, не гуляє, все в сім’ю несе. Ну втомлений, ну мовчазний. Так дай йому спокій, нагодуй смачно, приласкай — і він гори зверне. А пиляти його і мамі скаржитися — це шлях в нікуди.
Я сиджу і думаю: може, мені самій поїхати в суботу? Не дати свасі наробити дурниць? Чи хай самі розбираються? Боюся, що Тарас не витримає її криків і просто вкаже на двері. І тоді точно буде розрив. А мені шкода онуків. І сина шкода, бо він любить ту Юлю, хоч і не показує емоцій.
Як ви вважаєте, чи має право теща так втручатися в сім’ю і вимагати від зятя, який повністю утримує родину, ще й няньчити дітей на рівні з непрацюючою дружиною? І чи правильно робить мій син, що ставить роботу на перше місце заради блага сім’ї, навіть якщо дружині не вистачає його уваги?
