– Твоя мама вже була не молода, Орисю, для кого цей цирк? А нам ще жити та творити, тож не скигли!, – відповів мені чоловік, замість того, щоб обійняти і заспокоїти. Маму в останню путь я провела сама, бо в Петра в цей день були важливіші справи
Справді, мені досі не дає спокою та ситуація. Я намагаюся виправдати чоловіка, але щоразу згадую його слова і його поведінку, розуміючи, що це не випадковий збіг, а скоріше – повна його байдужість до мене. Я б навіть сказала – холод.
– Ти почула, що я сказав? У нас важлива зустріч, Уляно!
– Петро, як ти можеш про це думати зараз? Моя мама… її не стало!
– Це, звичайно, дуже сумно, але що це змінює? Ти поїдеш, звісно, але коли повернешся, я очікую, що ти одразу візьмешся за роботу. Цей контракт для нас — це золота жила.
– Ти взагалі чуєш, що говориш?! Моя мати! А ти про якісь контракти!
– А що мені робити? Треба бути реалістами. Вона була вже немолода. Так, не стало. Але життя триває. Або ти зі мною, або…
Пам’ятаю, як того вівторка, а це було три роки тому, усе в моєму житті розділилося на до і після. Звичайно, я знала, що мама — Ганна Олексіївна, давно має проблеми зі здоров’ям, але завжди сподівалася, що минеться. Нам здавалося, що в неї ще багато часу. Вона жила в селищі, що під Вінницею, а ми з чоловіком Петром – у Києві. Я часто до неї приїжджала, хоча він і був проти цих поїздок.
– Навіщо ти туди їздиш? Це ж діра! Там усе по-старому! – обурювався він. – Дорога займає пів дня. Скільки разів я тобі говорив — не варто!
Я лише посміхалася. Моя мама для мене — це світло, це тепло. З дитинства вона була моєю найкращою подругою. Батька не стало, коли я була ще зовсім маленька, і ми з мамою трималися одна одної. Вона навчила мене тримати удар, бути сильною і самостійною.
Про Петра. Він – мій чоловік, ми разом уже вісім років. Він такий… спокійний. Колись я думала, що це – його головна перевага, його надійна фортеця. Він не палав, не кричав, був завжди зібраний, як справжній бізнесмен. Він успішний, має свою фірму, що займається логістикою. Я, до речі, теж працюю з ним, керую фінансовим відділом.
Наші стосунки були такими… рівними. Не було в нас американських гірок почуттів: ні гучних зізнань, ні романтичних вечорів зі свічками. Петро вважав це дитячим садком. Я звикла. Він завжди казав: “Уляно, ми партнери. Ми будуємо спільне майбутнє. А пристрасті — це для молоді”. І я вірила, що його незворушність, його розсудливість – це і є та тиха гавань, про яку всі мріють. Тепер я розумію, що це була не гавань, а льодовик.
Того дня я була на роботі, сиділа за своїм столом і перевіряла документи. Раптом задзвонив мій мобільний. Це був наш сусід Микола. Я одразу відчула щось недобре. Його голос був глухий і тихий.
– Уляно… Мені дуже шкода… Ганни Олексіївни… її не стало. Це сталося сьогодні вранці. Серце…
У мене в голові наче щось луснуло. Я відчула сильний, колючий біль. Я нічого не змогла відповісти, просто поклала слухавку. Сльози самі потекли по щоках. Я підвелася і ледве дійшла до кабінету Петра. Він сидів, як завжди, за величезним дубовим столом, переглядаючи якісь папери.
– Петре, – мій голос тремтів. – Мами… не стало.
Він підняв на мене свій погляд, який завжди був безтурботний. Я чекала, що він підійметься, обійме мене, скаже хоч щось, що може полегшити мій біль.
Натомість він лише відклав ручку.
– Так? Яка неприємна новина. Коли це сталося? – Його тон був настільки байдужий, ніби я повідомила йому про невелике підвищення цін на бензин.
– Сьогодні вранці, – прошепотіла я. – Мені потрібно їхати. Сьогодні ж.
– Куди? – Він знову взявся за папери.
– До селища! Як це “куди”?
– Але в нас завтра зустріч із партнерами. Ти знаєш, наскільки це важливо.
І тут стався той діалог, який я згадала на початку.
– Ти почула, що я сказав? У нас важлива зустріч, Уляно!
– Петро, як ти можеш про це думати зараз? Моя мама… її не стало!
– Це, звичайно, дуже сумно, але що це змінює? Ти поїдеш, звісно, але коли повернешся, я очікую, що ти одразу візьмешся за роботу. Цей контракт для нас — це золота жила.
– Ти взагалі чуєш, що говориш?! Моя мати! А ти про якісь контракти!
– А що мені робити? Треба бути реалістами. Вона була вже немолода. Так, не стало. Але життя триває. Або ти зі мною, або…
Мене ніби обпекло. Або зі мною – це як? Невже він натякає, що я маю вибирати між ним і пам’яттю про свою маму? Я дивилася на його холодне, закам’яніле обличчя і не могла повірити. Де той надійний Петро, якого я знала? Де його співчуття?
– Я їду сьогодні, – твердо сказала я. – І не знаю, коли повернуся. Завтрашню зустріч проведи сам. Або скасуй.
Він лише знизав плечима.
– Як знаєш. Але потім не дивуйся.
Я розвернулася і вийшла. Його слова “як знаєш” пролунали, як вирок. Я швидко зібрала речі, сіла в машину і поїхала. Всю дорогу я плакала. Я плакала не лише через маму, а й через Петра.
У селі все було, як у тумані. Село невелике, всі одне одного знають. Люди приходили, висловлювали щире співчуття. Моя подруга Марина, яка приїхала з Києва підтримати мене, обіймала мене і плакала разом зі мною. Вона допомагала мені з організацією.
А Петро? Він подзвонив лише один раз, за два дні, щоб запитати, чи закрила я той платіж. Коли я йому відповіла, що не маю зараз часу на платежі, він лише зітхнув у слухавку.
– Гаразд. Але не затягуй.
На похорон він не приїхав. Сказав, що завал на роботі. Що фірма не може чекати. Я відчувала себе покинутою, зрадженою. У той момент, коли мені потрібна була його опора, він обрав папери, гроші, бізнес.
Я пробула в селі тиждень. Я розбирала мамині речі, її фотографії. Розмовляла з людьми, які її пам’ятали. І весь цей час я думала про Петра.
Наш шлюб. Він був побудований на логіці, а не на емоціях. Я завжди виправдовувала його холодний розум, вважаючи його прагматичністю, врівноваженістю. Але коли трапляється щось справжнє, щось, що вибиває ґрунт з-під ніг, – ти бачиш, хто є хто. Я побачила, що за його спокоєм криється тотальна байдужість, емоційна глухота. Йому було однозначно байдуже, що я відчуваю.
Коли я повернулася до Києва, він зустрів мене… спокійно. Навіть без вибачень, без співчуття.
– Ну, як ти? – запитав він, не відриваючись від телевізора.
– Як я? Ти питаєш, як я? – Я ледве стримувала сльози і крик.
– Ну, так. Усе гаразд? Тоді давай до роботи. Нам потрібно витягувати той контракт. Я без тебе ледве виплив.
Я відчула, що не можу. Не можу бути з ним на одній хвилі. Я не хочу витягувати його контракти. Я хочу тепла, розуміння, любові, зрештою!
Ми почали спілкуватися лише про роботу. Наші вечори були мовчазними, прохолодними. Я лягала спати, а він сидів у кабінеті. Я почала розуміти, що це не спокій, це розрив, пустка. Він не був міцною стіною, він був кригою, яка мене заморожувала.
Одного вечора я вирішила поговорити.
– Петре, нам треба поговорити.
– Про що? – Він знову грав у ділову людину.
– Про нас. Про те, що сталося. Ти не приїхав, ти навіть не подзвонив нормально!
Він відклав свій ноутбук і подивився на мене з тим же холодним спокоєм.
– Уляно, я вже пояснював. Робота. Я не можу кидати справи заради того, що вже не змінити. Я прагматичний.
– Ти – безсердечний! – сказала я. – Ти – холодна машина! Ти навіть не намагався мене підтримати!
– А що ти хотіла? Щоб я рвав на собі волосся? Щоб я прикидався, що мені боляче? Я не такий! І ти це знала, коли виходила за мене!
– Ні, я не знала! Я думала, це – спокій, а це – байдужість! Я думала, що ти – надійна опора, а ти – егоїст!
Ми мовчали. Його спокій мене виводив із себе. Він зводив мене з розуму.
– Гаразд, – сказав він через деякий час. – Якщо ти так вважаєш. Що ти збираєшся робити?
Я не знала. Я була розбита. Моє ідеальне життя тріснуло по швах. Тепер я бачила його справжнє обличчя, і воно мені не подобалося.
З того часу я почала жити окремо. Ми жили в одній квартирі, але в різних світах. Я бачила, як він зникає вранці і повертається пізно ввечері.
Я знайшла в собі сили піти. Я подала на розлучення через два місяці. Петро не пручався. Він лише пробурмотів:
– Як знаєш. Я думав, ти розумніша.
Ми розділили майно. Це було швидко і без емоцій. Він – бізнесмен до останнього подиху. Я отримала свою частку, але втратила віру у велике і чисте кохання.
Тепер я живу сама. Я повернулася на роботу, але вже в іншу фірму. Мені досі боляче. Біль від втрати мами перемішався з болем від розчарування в чоловікові.
Я досі аналізую наші стосунки. Невже я була настільки сліпа, що не бачила його холоду? Невже я переплутала спокій із байдужістю? Можливо, він був таким завжди, але я не хотіла цього бачити, помічати? Я придумала собі ідеального чоловіка, а він виявився порожньою оболонкою.
Я більше не плачу. Я просто задаю собі питання. Чи можна збудувати щастя з холодною людиною? Чи варто виправдовувати його прагматизм моєю слабкістю? А, може, кохання – це й є та спільна реакція на горе і радість? І якщо її немає – то немає і кохання?
Моє життя триває. Але я навчилася довіряти собі і своїм почуттям. Тепер я знаю, що спокій може бути маскою для порожнечі.
Я хочу запитати у вас, мої читачі. Як ви вважаєте, чи варто було мені терпіти його байдужість заради стабільності і грошей, чи я зробила правильно, що пішла від людини, яка не змогла розділити моє горе?
