— Твоя мама, Денисе, — справжня акторка! Комедія з річницею шлюбу вдалася на славу.
На старій скатертині з вицвілими ромашками тіснилися тарілки з нарізкою, миски з салатами й пляшка міцного напою. Сьогодні відзначали тридцять років шлюбу Ірини Миколаївни та Павла Леонідовича — але, попри святкову нагоду, в повітрі висіла напруга, яку, здавалося, можна було різати ножем.
— Твоя мама, Ден, — ще та акторка! — кинула Інна, невістка. — Тридцять років разом, а вона досі вдає, ніби в них усе ідеально. Суцільний театр одного актора.
Павло Леонідович, кремезний чоловік із сивиною на скронях, лише хмикнув, не відводячи погляду від тарілки. Його пальці міцно стискали виделку. Ірина Миколаївна, що сиділа навпроти, напружено всміхнулася й поправила тонкий браслет на зап’ясті. Її очі, ще живі попри роки, кинули гострий, колючий погляд у бік Інни.
— Інно, — промовила свекруха солодким, але злегка різким тоном, — якщо вам не подобається, як ми святкуємо нашу річницю, могли б і не приходити. Ніхто вас не змушував.
Інна обурилася й відкинулася на спинку стільця. Її чоловік Денис — син Ірини Миколаївни та Павла Леонідовича — сидів між ними, втупившись у телефон, ніби все, що відбувалося за столом, його не стосувалося. Та ліва нога під столом ледь помітно сіпалася — зрадницьки видаючи, що він усе чує й розуміє.
Суперечка визрівала давно, а цей ювілей став лише приводом виплеснути те, що роками накопичувалося під поверхнею. Свекри прожили разом тридцять років. Їхній шлюб давно перетворився на звичку — скріплену спільними рахунками й іпотекою, яку вони змогли виплатити лише п’ять років тому.
Ірина, колишня вчителька, завжди пишалася вмінням «тримати фасад». Навіть коли Павло втратив роботу на заводі й пів року сидів удома, вона продовжувала усміхатися сусідам і запевняти, що все під контролем. Павло, небагатослівний, але впертий чоловік, мовчки терпів її «театр», хоча часом не стримувався — тоді гримав дверима так, що тремтіли шибки.
Інна з’явилася в родині сім років тому, коли вийшла заміж за Дениса. Пряма, різка, звикла говорити все, що думає, навіть якщо це боляче ранило інших. Її дратувала Ірина Миколаївна з її прагненням прикрасити все навколо, перетворюючи навіть сімейні проблеми на анекдоти для гостей.
А для свекрухи Інна була непередбачуваною чужинкою в її крихкому світі, де «все має бути як слід». Денис, затиснутий між матір’ю та дружиною, волів мовчати, інколи намагаючись розрядити ситуацію жартом. Але сьогодні жарти не працювали.
— Я просто не розумію, — продовжила Інна, ігноруючи застережливий погляд Дениса, — навіщо весь цей театр? Усі ж знають, що у вас… ну, скажімо прямо, не все добре.
Ірина завмерла. Її усмішка перетворилася на маску. Павло повільно підняв голову, і його очі звузилися.
— Інно, — сказав він тихо, але з такою вагою в голосі, що в кімнаті запала тиша. — Це наше свято. Не подобається — двері там.
Інна вже відкрила рота, щоб відповісти, але Денис нарешті відклав телефон і втрутився:
— Мамо, тату, Інно, давайте припинимо. Це ж ваш день. Тридцять років — це багато. Може, піднімемо келих?
Його голос звучав примирливо, але в ньому відчувалася втома. Він не раз уже грав роль миротворця — і щоразу все закінчувалося однаково: хтось обов’язково лишався скривдженим.
Передісторія цього вечора була довгою й складною. Ірина Миколаївна завжди мріяла про велику, дружну родину — як у старих фільмах, де всі сидять за одним столом, сміються й діляться спогадами.
Але реальність виявилася іншою. Денис, їхній єдиний син, виріс мовчазним і замкнутим, а після шлюбу з Інною став ще відстороненішим. Жінка зі своїм гострим язиком і звичкою все контролювати швидко стала для Ірини Миколаївни постійним джерелом роздратування. Павло Леонідович, навпаки, ставився до невістки з мовчазною повагою — йому подобалося, що вона говорить правду, хоча він ніколи не визнавав цього вголос.
Останній рік був особливо важким. Ірина Миколаївна вийшла на пенсію, і разом із роботою зник звичний ритм життя. Вона почала чіплятися до дрібниць: чоловік не так повісив рушник, Денис телефонує надто рідко.
Інна працювала адміністраторкою в стоматологічній клініці, постійно скаржилася на нестачу часу й грошей — і на те, що Ірина Миколаївна надто втручається в їхнє з Денисом життя.
Кульмінацією стало те, що мати, ні з ким не порадившись, купила їм новий диван — мовляв, старий «вже зовсім занедбаний». Інна сприйняла це як образливий натяк на їхні фінансові можливості й тиждень не розмовляла зі свекрухою.
Ювілей мав стати актом примирення. Ірина Миколаївна наполягла на святкуванні вдома — «по-сімейному». Вона готувала цілий день, дістала зі шафи старий порцеляновий сервіз.
Павло Леонідович, бурчачи, допомагав нарізати шинку й відкривати банки з маринованими грибами. Та замість теплого сімейного вечора все обернулося обміном колючих слів і старих образ.
Інна, не зважаючи на слова свекра, продовжила:
— Я просто хочу сказати: усі ваші “у нас усе добре” — це брехня. Ви сваритеся, як і всі інші. Навіщо вдавати? Денисе, скажи хоч щось!
Денис зітхнув і потер скроні.
— Інно, я не хочу втручатися. Це їхнє життя.
— Їхнє життя? — голос дружини підвищився. — А тоді навіщо нас запросили? Щоб ще раз показати, якою має бути “ідеальна родина”? Мені набридла ця вистава!
Ірина Миколаївна різко підвелася, стілець скрипнув по лінолеуму. Вона схопила порожню тарілку й пішла на кухню, кинувши через плече:
— Якщо тобі набридло, Інно, це твої проблеми. Я стараюся для всіх, а ти лише критикуєш.
Павло Леонідович проводжав її поглядом, а потім повернувся до Ірини Олегівни.
— Досить, — сказав він. — Ти чула? Досить.
Але Інна вже не могла зупинитися. Вона підвелася, обличчя налилося червоним.
— А ви, Павле Леонідовичу, чому мовчите? Усі ж знають, що вас теж дратують її нескінченні вистави! Чому ви ніколи не кажете, що думаєте?
Денис нарешті підвів голову, його обличчя стало кам’яним. Батько повільно поклав виделку, пальці ледь тремтіли.
— Ти не розумієш, про що говориш, — тихо сказав він. — Моя дружина робить усе, що може. А ти… просто цього не цінуєш.
Кульмінація настала несподівано. Свекруха повернулася з кухні, несучи тацю з десертом — незграбно прикрашений торт, який вона пекла пів ночі. Її очі були почервонілі, але вона намагалася триматися.
— Я хотіла, щоб цей вечір був особливим, — сказала вона, дивлячись на всіх трьох. — Але, мабуть, помилилася. Ви всі вважаєте, що я граю роль. Можливо. Але знаєте, чому? Бо якщо я не триматиму все разом — усе розвалиться. Ви колись про це замислювалися?
Голос її затремтів, і в цю мить Павло Леонідович зробив те, чого ніхто не очікував. Він підвівся, підійшов до дружини й обійняв її. Так несподівано, що навіть Інна замовкла. Свекор — чоловік, який за тридцять років майже ніколи не показував емоцій, — тримав дружину за плечі й тихо, але твердо говорив:
— Іро, не тільки ти тримаєш усе разом. Я теж стараюся. І Денис. І навіть Інна — хоч вона й не хоче цього визнавати.
Невістка опустила очі. Вперше за весь вечір вона виглядала розгубленою. Денис кашлянув, намагаючись приховати ніяковість.
— Мамо, ми цінуємо все, що ти робиш, — сказав він. — Просто… інколи цього занадто. Ми не завжди витримуємо.
Ірина Миколаївна подивилася на сина, потім на Інну. Її обличчя пом’якшало.
— Я не хотіла тиснути на вас, — сказала вона. — Просто… я хвилююся. Якщо не докладати зусиль, ми всі стаємо чужими.
Невістка мовчки дивилася на торт. Потім раптом сказала:
— Я теж не хотіла сварок. Просто… у мене є відчуття, що ви не приймаєте нас такими, якими ми є. Я не ідеальна, Денис не ідеальний. Та й ви з Павлом Леонідовичем — теж.
Запала несподівана тиша. Усі знову сіли за стіл, і розмова пішла в іншому, спокійнішому руслі. Свекор пригадав стару історію про те, як вони з Іриною познайомилися на танцях, і навіть Інна усміхнулася, коли він розповідав, як дружина випадково наступила йому на ногу.
Торт виявився не таким уже й поганим, хоч крем трохи розтанув. Інна запропонувала допомогти з посудом, і свекруха, на подив усіх, погодилася.
Коли Денис та Інна пішли, Ірина Миколаївна подивилася на чоловіка, який стояв на балконі й дивився на тьмяне світло спального району.
— Можливо, ми й справді надто стараємося? — тихо запитала вона.
Чоловік знизав плечима.
— Можливо. Але без цього ми б не прожили разом тридцять років.
Вона всміхнулася — вперше за весь вечір щиро. І зрозуміла: їхній шлюб, з усіма тріщинами й труднощами, все ще тримається. Не тому, що він ідеальний, а тому, що ніхто з них не здається.
Цей вечір не вирішив усіх проблем. Інна й далі бурчатиме, Ірина Миколаївна чіплятиметься до дрібниць, а Денис ховатиметься за телефоном. Але щось змінилося. Вони побачили одне одного не такими, якими хотіли здаватися, а такими, якими є насправді. І, можливо, саме з цього починалося щось нове — не ідеальне, але справжнє.
