— Твоя хата — це твої клопоти, а у нас у місті кожна хвилинка на вагу золота — Валентин навіть не вийшов з авто, щоб попрощатися. Мати залишилася стояти біля перекошеної хвіртки, яка трималася на одному лише її терпінні

— Твоя хата — це твої клопоти, а у нас у місті кожна хвилинка на вагу золота — Валентин навіть не вийшов з авто, щоб попрощатися. Мати залишилася стояти біля перекошеної хвіртки, яка трималася на одному лише її терпінні.

Значить, як медові коржі смакувати, то ви перші в черзі, а як матері паркан підправити, то у всіх термінові справи з’явилися — Орися стояла посеред подвір’я, стискаючи в руках стареньку хустку. Її голос, зазвичай тихий і лагідний, зараз дрижав від образи, що збиралася роками.

Перед нею стояли двоє дорослих синів і донька, які ще годину тому весело гомоніли за столом, вихваляючи материнську випічку.

— Мамо, ну чого ти починаєш, ми ж просто приїхали відпочити — озвався старший син, Валентин, відводячи погляд у бік саду.

— Відпочити від чого, сину? Від того, що я вас ціле літо не бачила? Я ж не на панщину вас кличу, а помочі прошу, бо сама вже не здужаю — Орися відчула, як до горла підкотився клубок.

— У нас завтра робота, звіти, діти до школи готуються — втрутилася донька Ганна, поправляючи дорогу сукню — Ми привезли тобі продуктів, повний багажник забили. Хіба цього мало?

— Мені ваші пакунки серце не зігріють, коли дах протікає — прошепотіла мати.

Ця історія почалася ще задовго до цього дня. Орися все життя поклала на те, щоб вивести дітей у люди. Працювала на двох роботах, тримала господарство, відмовляла собі в новому одязі, аби Валентин мав гарний костюм на випускний, а Ганна — найкращі туфлі.

Вона вірила, що доброта повернеться сторицею, що виховує вдячних соколів, які не залишать її на самоті під старість. Але роки йшли, діти обростали власними статками, квартирами в місті та новими знайомими, а шлях до рідної хати ставав для них дедалі довшим.

Зазвичай вони з’являлися лише тоді, коли Орися кликала на якесь свято або коли дозрівав урожай. Вони любили свіже повітря, домашню птицю та мариновані грибочки, але терпіти не могли фізичної праці на сільському подвір’ї.

— Мамо, ми ж даємо тобі гроші, найми когось із села — запропонував молодший, Степан — Навіщо нам руки бруднити, якщо є спеціальні люди для цього?

— Гроші ваші в шухляді лежать, я їх не чіпаю — Орися витерла сльозу — Мені треба, щоб рідна рука цвях забила, щоб я відчула, що ви тут не просто гості, а господарі. Ви ж тут виросли. Кожна вишня в цьому саду вашими іменами названа.

— Це просто дерева, мамо — зітхнув Валентин — Давай не будемо робити драму на рівному місці. Ми приїхали, поїли, поспілкувалися. Хіба це не головне?

— Спілкування — це коли ви слухаєте, а не просто чекаєте, поки я замовкну — відповіла жінка.

Вона згадала, як минулої осені просила їх допомогти з погребом. Тоді теж знайшлися тисячі причин. Тоді вони теж швидко зібралися і поїхали, залишивши її одну з відрами та важкими мішками. А потім телефонували і запитували, чи передасть вона передачу автобусом, бо дуже хочеться домашнього варення.

— Значить, як пироги мої їсти, то ви тут як тут, а як тільки мені знадобилася допомога, так немає вас — знову повторила вона, і цього разу в її голосі не було прохання, а лише холодна констатація факту — Виховала діток, називається. Тільки за смачним шматком готові приїхати.

Діти перезирнулися. Їм було незручно, але це почуття швидко змінилося роздратуванням. Їм здавалося, що мати маніпулює їхніми почуттями, що вона занадто вимоглива.

— Ми поїхали, бо атмосфера стає важкою — мовив Валентин, беручи ключі від машини.

— Поїхали — кивнула Ганна — Наступного разу краще в кафе зустрінемося, там хоч паркани лагодити не змушують.

Орися дивилася, як пил з-під коліс їхніх автівок осідає на спориші. Вона залишилася стояти біля хвіртки, яка вже давно ледь трималася на петлях. В хаті було тихо, пахло корицею та свіжим хлібом, який вона пекла з самого ранку, чекаючи на найдорожчих гостей. На столі залишилися недоїдені десерти та порожні тарілки.

Вона не стала прибирати одразу. Просто сіла на лаву під старою липою і заплющила очі. Їй згадалося, як Валентин малим розбив коліно, і вона несла його на руках через усе село, забувши про втому. Згадалося, як Ганна боялася темряви, і Орися цілими ночами сиділа біля її ліжка, тримаючи за руку. Тепер вона сама опинилася в темряві, хоча на вулиці було яскраве сонце.

Через тиждень пішов дощ. Вода почала капати зі стелі прямо на старий комод, де зберігалися фотографії дітей. Орися підставляла миски, міняла ганчірки, але сили залишали її. Вона не стала телефонувати дітям. Навіщо? Щоб почути про чергову нараду чи важливу поїздку?

Сусід, старий дід Панас, зазирнув через тин.

— Що, Орисе, знову сама воюєш? А де ж твої помічники?

— У місті вони, Панасе. Справи там великі. Не до мого даху їм зараз.

— Справи — це добре, але совість теж треба мати — похитав головою старий — Давай, допоможу, чим зможу. Тільки не плач, бо дощу й так багато.

Орися вдячно кивнула. Їй було соромно перед сусідом, соромно перед селом, але найбільше — перед самою собою. Вона розуміла, що сама винна в цьому. Вона так сильно оберігала їх від будь-яких труднощів у дитинстві, що вони виросли з переконанням, ніби світ, і мати зокрема, існують лише для їхнього комфорту.

Минув місяць. До Орисі приїхав кур’єр. Він вивантажив біля хати рулони нового покриття для даху та інструменти.

— Це від пана Валентина — сказав хлопець — Він просив передати, що майстри приїдуть у понеділок.

Орися подивилася на ці дорогі матеріали. Вони блищали на сонці, нові та надійні. Але серце не тьохнуло. Вона зрозуміла, що діти знову просто відкупилися. Вони не знайшли дня, щоб приїхати і побути з нею, щоб просто поговорити, сидячи на ганку. Вони прислали майстрів, щоб вона більше не надокучала їм своїми проханнями.

Коли майстри закінчили роботу, дах став ідеальним. Але в хаті стало ще холодніше. Орися відчувала, що з кожним таким подарунком стіна між нею та дітьми стає вищою за будь-який паркан.

Наближався день її народження. Орися вирішила нічого не готувати. Не пекла тортів, не запікала м’яса. Вона просто сіла біля вікна і чекала. Телефон мовчав до обіду. Потім прийшло коротке повідомлення від Ганни з вітальними картинками та обіцянкою заїхати якось пізніше. Валентин зателефонував на хвилину, швидко привітав і сказав, що переказав гроші на картку.

— Дякую, сину — сказала вона — Будьте здорові.

Вона вийшла на подвір’я. Сонце сідало за ліс, фарбуючи небо в багряні кольори. Орися підійшла до хвіртки, яку сусіди допомогли підправити, і зачинила її на засув. Вона більше не чекала на гостей, які приходять лише на запах медових коржів. Тепер вона знала, що самотність — це не коли нікого немає поруч, а коли ті, хто має бути поруч, вибирають інший шлях.

Увечері вона розпалила піч. Тихий тріск дров заспокоював. Орися взяла до рук стару книгу і почала читати. Вона навчилася жити для себе, хоча це було найважче завдання в її житті. Вона більше не дорікала дітям, не кликала їх. Вона просто відпустила їх, як колись відпускала повітряні кульки в небо на шкільному святі. Тільки ті кульки були легкими, а цей тягар на душі залишиться з нею назавжди.

Діти з часом почали дивуватися, чому мати перестала дзвонити. Чому вона більше не передає пакунки з домашніми гостинцями. Вони навіть обговорювали це між собою, обурюючись, що мати стала холодною.

— Мабуть, образилася через той паркан — казав Степан.

— Та ні, просто старіє, характер псується — відповідала Ганна.

Вони так і не зрозуміли, що справа була не в паркані, не в даху і навіть не в пирогах. Справа була в тому, що любов не вимірюється грошима чи найнятими майстрами. Любов — це присутність. Це коли ти готовий забруднити руки в глині, аби побачити посмішку на обличчі тієї, хто дарував тобі життя.

Орися дивилася на зорі і думала про те, чи згадають вони про неї, коли її вже не стане в цій хаті. Чи приїдуть вони тоді просто посидіти на ганку, чи знову шукатимуть причини, щоб не затримуватися довго там, де пахне дитинством і забутою вдячністю.

Хата стояла міцна, з новим дахом, але порожня всередині. Кожна річ у ній була нагадуванням про те, що матеріальне ніколи не замінить душевного тепла. Орися засинала з думкою, що вона виконала свій обов’язок, а от чи виконали свій її діти — це вже питання їхньої совісті.

А як ви вважаєте, чи можна виправдати дітей великою зайнятістю в місті, коли стара мати просить про елементарну допомогу? Чи справді сучасний ритм життя вбиває в нас почуття обов’язку перед батьками? Поставте, будь ласка, вподобайку цій історії та напишіть свою думку в коментарях, для нас це дуже важливо, щоб розуміти ваші почуття.

You cannot copy content of this page