— Твоя дружина живе тут на моїх умовах, — заявила моя свекруха Людмила Григорівна. — Або хай їде. Звідки вона там? В своє захалустя. — Мамо, у нас вимушені обставини. Це тимчасово, — винувато опустив голову Артем. — Будь ласка, не сварися з Танею. — Твоя жінка хай ще подякує, що її у пристойному домі приймають, — різко відсікла його мати

— Твоя дружина живе тут на моїх умовах, — заявила моя свекруха Людмила Григорівна. — Або хай їде. Звідки вона там? В своє захалустя.

— Мамо, у нас вимушені обставини. Це тимчасово, — винувато опустив голову Артем. — Будь ласка, не сварися з Танею.

— Твоя жінка хай ще подякує, що її у пристойному домі приймають, — різко відсікла його мати.

Миючий засіб роз’їдав шкіру рук. Від запаху хлорки крутилася голова. Я терла підлогу, розмазуючи вологою ганчіркою розводи, і відчувала, як біль розливається по спині. Дитина похнюпувала в стільчику, але я не могла зупинитися. Бо якщо Людмила Григорівна прийде з городу й побачить бруд, почнеться таке… Хоч усе одно почнеться. Навіть бездоганно чисту підлогу вона знайде, за що розкритикувати.

Я на секунду зупинилася, випрямилася, розминаючи занімілу спину. Як ми тут опинилися? Ах, так… Пожежа. Та проклята пожежа в гуртожитку, що залишила нас з Мишком без даху над головою. Артем тоді працював. Термінове відрядження, не міг повернутися. Ось я й погодилася на це тимчасове рішення — пожити у свекрухи на дачі, поки не вирішиться питання з житлом.

— Тань, мені до котрої години чекати, поки ти покінчиш возитися? — голос Людмили Григорівни, як завжди, звучав так, наче вона зверталася до учениці початкових класів.

— Майже все, — відповіла я, з усіх сил намагаючись, щоб голос звучав рівно.

Свекруха з’явилася в дверному прорізі, похила, з вічно незадоволеним обличчям і пучком редиски в руках.

— “Майже”, — передражнила вона. — Встань-но, подивись, що ти тут наробила. Бачиш ці розводи? Ти хоч щось вмієш робити нормально?

Я мовчки поглянула на підлогу. Вона блищала від чистоти, але Людмила Григорівна завжди знаходила, до чого причепитися.

— Перемий, дитину нагодуй. Реве як опечений. Хоча з твоїм вихованням… — закінчувати фразу вона не стала, а лише шмигнула носом і пішла на кухню, гучно хлопнувши дверима.

Я стиснула зуби так, що заболіли вилиці. Мишко справді плакав, але не тому, що був голодний. Він був маленький, але все відчував: напругу, неприязнь, страх, що сковував мене щоразу, коли свекруха заходила в кімнату. Я взяла сина на руки, пригорнула.

— Тихо, кошеня, тихо, — шепотіла я. — Тато скоро приїде.

Артем приїжджав лише на вихідні. Він наче не помічав цього кошмару, а може, просто не хотів помічати. Кожного разу, коли я намагалася заговорити про те, що відбувається, він відмахувався.

— Перестань. Мама просто строга. Вона ж нам допомагає. Постарайся знайти з нею спільну мову.

— Допомагає? — я знову опустилася на коліна перед відром з мильною водою.

Так, вона дала нам дах над головою. Але якою ціною? Без права голосу. «Тут я командую», — сказала вона першого ж дня. Я тоді кивнула, вдячна за притулок, та й подумати не могла, що ці слова стануть вироком.

А потім усе перетворилося на справжній кошмар. «Ти нікчемна» — улюблена фраза свекрухи. «Бібліотекарка. Тільки карточки перебирати вмієш. Вся в своїх книжках. Хоч би в’язати навчилася чи вишивати».

— Та я ж цілий день з Мишком, — зітхнула я. — Він жвавий, за ним потрібне око та око. Книжку беру на півгодини на день, не більше.

— Та дурня це вся ваша книжкова, — відмахнулася свекруха. — Ось серіали — це так, особливо про кохання. А з тобою навіть обговорити нічого. Що ти там знову мусолиш? Збірник анекдотів? Краще б книгу про смачну та здорову їжу хоча б раз відкрила. Я ж пам’ятаю твій холодильник. Самі напівфабрикати.

— Я сама їх готувала, — спробувала виправдатися я, але даремно.

— От, звичайно, пельмені ліпити — хто завгодно впорається, — знову насміхалася свекруха. — Мій син гідний кращої дружини, а не дівчинки з інтернату, яку не навчили бути вдячною.

Я мовчала і терпіла заради чоловіка, заради його спокою. Артем зараз працював на двох роботах, намагаючись зібрати на завдаток та оренду квартири, але його мати вимагала гроші буквально на все: від їжі до туалетного паперу. Заощадження танули швидше за квітневі сніги.

До пожежі наше життя текло спокійно. Ми з Артемом познайомилися п’ять років тому в бібліотеці. Я працювала там після інтернату. Він приходив за книжками з інженерної справи. Тихий, вдумливий, небагатослівний.

Але коли говорив, кожне слово було точним і вагомим. Я закохалася в його спокій, в те, як Артем умів слухати, в його сильні та надійні руки. Ми одружилися швидко, майже без свята. Свекруха на весіллі піджала губи й промовила єдиний тост: «Сподіваюся, ти знаєш, що робиш, сину». Тоді я не надала цьому значення.

Артем часто їздив у відрядження, а я чекала на нього в гуртожитку, що виділили нам від заводу. Звичайна кімната зі спільною кухнею, але вона була нашою. Мишко народився два роки тому, і ми були щасливі, доки не сталася та пожежа. Гуртожиток визнали аварійним, закрили на ремонт. Невідомо, надовго чи, і чи взагалі можна буде туди повернутися.

Дощ лив третій день. Земля розкисла, перетворилася на слизьке тісто. Людмила Григорівна стояла на ґанку і, примружившись, дивилася на грядки.

— Треба картоплю викопати з дальньої ділянки, — вона повернулася до мене. — Мишка залиш у хаті, не товчися з ним по багнюці.

Я поклала сина, що вже заснув після обіду, і вийшла з лопатою та відром. Дощ стікав за комір, пальці дерев’яніли від холоду. Я копала машинально, складаючи бульби у відро, і думала про те, коли ж Артем знайде нам житло.

«Скоро», — казав він щоразу перед від’їздом, а тижні перетворювалися на місяці. Земля під чобітьми була слизькою, як каток. Я ступила вперед, і нога поїхала. Падіння було швидким і безглуздим. Я впала на бік, відчула різкий біль у ступні й мимоволі скрикнула.

— Що знову? — Людмила Григорівна підійшла з незадоволеним виглядом, дивлячись на мене згори. Я спробувала встати, але ступня прострілила таким болем, що в очах потемніло.

— Здається, я підвернула ногу, — видихала я.

— Театр влаштувала, — стояла свекруха, уперши руки в боки. — Повзи. Картопля сама себе не викопає.

— Та мені справді боляче.

— Симулянтка, — кинула вона холодно. — Як їсти за чужий рахунок, так перша. А зробити щось — від тебе ніколи допомоги не діждешся.

— Це неправда! Мої… — мої слова пройшли повз вуха. Свекруха вже зникла в хаті.

Я залишилася сидіти в багнюці під дощем, обмацуючи розпухлу ступню. І вперше за весь цей час я зрозуміла, що ненавиджу цю жінку глухо, безсило, відчаяно.

Кинувши лопату в грядку я набрала номер колеги Ленки. Вона приїхала і відвезла нас з Мишком в місто до травмпункту. Там довго возилися з рентгеном. Нарешті діагностували перелом пальця, загіпсували і відпустили додому. Тепер нога була в пакеті, щоб не забруднити гіпс. Наступала я поки що лише на п’яту.

Ввечері, коли я, кульгаючи, накривала на стіл, Мишко тихо сидів у кутку з олівцями. Раніше він малював яскраві малюнки-каракулі, а тепер його аркуші заповнювали сірі фігури, люди без облич, сірі дерева, сірий дім. Це помітив навіть Артем, що приїхав на вихідні.

— Що з ним? — спитав він, кивнувши на сина. — І що з твоєю ногою?

— Упала. У травмпункті сказали — перелом. — Я поставила тарілку з борщем перед свекрухою. — Мишко просто втомився.

— Ще б не втомився, — гучно втрутилася Людмила Григорівна, — з такою матір’ю, яка тільки й робить, що уявляє із себе мученицю.

— Може, годі? Таня старається. А ти?

— А я що? — Голос Людмили Григорівни піднявся на октаву. — Я пустила її в свій дім! Я годую її й цю дитину! Вона — порожнє місце, бездарна, нічого не вміє! Ти хочеш, щоб ця ледарка зруйнувала нашу родину? Ти ж мій син! Мій!

Останні слова вона майже викрикнула. Мишко злякано занімів. Олівець випав з його пальців. Артем відвів очі, весь його запал згас, і він знову став колишнім — мовчазним, поступливим.

— Давайте просто повечеряємо, — тихо сказав він.

Тієї ночі я не спала. Лежала та дивилася в стелю, думаючи про те, що скоро зламаюся остаточно. Болів не лише зламаний палець — нила душа. Мишко, мій маленький ясний хлопчик, ставав усе тихішим, усе сірішим, усе більш наляканим. Я не могла більше прирікати його на це.

Ранок був тихим і туманним. Я зібрала небагато речей у рюкзак, написала коротку записку: «Пробач, так краще для всіх». Розбудила Мишка, одягла його, намагаючись не порушити сон свекрухи. Ми вийшли з дому, коли роса ще вкривала траву сріблястим килимом. Палець на нозі, як і раніше, болів навіть під гіпсом, але це було ніщо порівняно з тим, що коїлося в душі.

— Куди ми йдемо, мамо? — сонно спитав Мишко.

— У нашу подорож, маленький.

Дорога до залізничної станції зайняла майже годину. Я кульгала. Мишко то йшов поруч, то просився на руки. На той час, як ми дісталися, сили майже покинули мене. Ми сіли на лавку під навісом, і я вперше задумалася: «А що далі? Куди йти? До кого?» У мене майже не було рідних — лише тітка в глухому селі, та й кілька подруг по інтернату, що ледве зводили кінці з кінцями.

Колега, що вчора возила до травмпункту, теж жила зі свекрухою та двома дітьми. Грошей мені вистачило б на декілька днів у найдешевшому мотелі. А далі? Їхати до тітки? Та там немає ні роботи, нічого. Вимираюче село на п’ять пенсіонерів. Автолавка раз на тиждень, а дитині скоро в садочок.

До полудня пішов дощ, дрібний, холодний. Ми поїли пиріжків, куплених на станції, намагалися зігрітися швидко лідніючим на вітрі чаєм. Мишко притулився до мене й затремтів. Я обійняла його, відчуваючи, як від безсилля трусяться руки.

— Мамо, я хочу додому, — прошепотів син.

— Скоро, малюку, скоро, — відповіла я, не знаючи, де тепер наш дім.

Ми просиділи так кілька годин. Дощ посилився, ми промокли наскрізь. Тупий відчай опанував мною. Можливо, я зробила помилку, але думка про повернення викликала такий жах, що хотілося просто скам’яніти.

Коли стемніло, на платформі з’явився Артем. Він йшов крізь дощ, без картуза, з лихорадочним блиском в очах. Побачивши нас, він завмер, а потім кинувся до лавки.

— Таню! Мишко!

Син зірвався й побіг до батька. Я залишилася сидіти, відчуваючи дивне заціпеніння в усьому тілі.

— Навіщо ти пішла? — Артем сів поруч, тримаючи Мишка на руках. — Я шукав вас цілий день, думав, боявся…

— А навіщо було залишатися? — тихо спитала я. — Щоб твоя мати остаточно перетворила мене на ганчірку для підлоги, а наш син виріс зажуреним і пригніченим?

Артем мовчав. Дощ стікав по його обличчю, і не можна було зрозуміти, чи це сльози, чи просто вода.

— Я зняв квартиру, — нарешті сказав він. — Поїдемо додому. В окрему квартиру. Без неї.

Я дивилася на нього, не вірячи вухам.

— Без неї?

— Так. Я ще вчора знайшов варіант, не хотів радіти раніше часу… Не думав, що все так жахливо.

— А як же мама? «Просто строга, вона нам допомагає»? — гіркота прорвалася крізь втому.

— Я був боягузом. Все життя… Але коли ви пішли, я зрозумів, що можу втратити щось справді важливе. Пробач мене, Таню. За те, що мовчав так довго.

Він простягнув руку, і після секундного вагання я її прийняла.

Минув місяць. Наша орендована квартирка була маленькою, але світлою. Дві кімнатки, крихітна кухня — і жодної Людмили Григорівни. Артем їздив на завод. Я знайшла роботу на півдня в дитячій бібліотеці неподалік. Мишко ці півдня проводив у садочку.

Вже тиждень ми ходили туди майже без капризів. А ще син знову почав малювати яскравими фарбами. Свої каракулі він гордо розвішував на холодильнику. Перший його малюнок на новому місці — три фігурки, що тримаються за руки, і сонце над ними — я сховала в окрему папку.

Того вечора ми робили вареники. Мишко з важливим виглядом розкатував тісто, розмазуючи борошно по всьому столу. Артем чистив цибулю, а я робила фарш. У двері подзвонили.

— Я відчиню, — Артем витер руки і пішов у передпокій.

Мишко продовжував зосереджено працювати з тістом, а я завмерла, почувши знайомий голос.

— Здоров, сину.

Склянка здригнула в моїх руках. Людмила Григорівна стояла на порозі, стискаючи в руках сумку. Вона здавалася постарілою, тьмянішою, але впертість у погляді не зменшилася.

— Не запросиш матір увійти? — запитала вона з натиском.

Я не бачила обличчя Артема, але по його напруженій спині зрозуміла — він бореться із собою.

— Мам, зараз не найкращий час…

— Та? А коли буде найкращий? — Її голос піднявся до вереску. — Місяць минув! Ти вибрав дружину замість матері? Вона сина від мене відірвала! Ви ж ніхто без мене!

Мишко перестав розкатувати тісто. Його очі розширилися від страху.

— Ти принижувала Таню. Я мовчав, як дурень, але тепер — ні. У нашій родині командуєш не ти, — голос Артема звучав спокійно та твердо. — Якщо хочеш бачитися, доведеться прийняти наші правила. Без наказів, без образ, без права командувати.

Людмила Григорівна захлинулася від обурення.

— Ти… Як ти смієш?!

— Можу я зачинити двері? Мам, нам пора. Вареники ліпити.

— Ні, не можеш! Я тут вирішуватиму, що й як відбуватиметься, кому й коли йти!

Свекруха встала в дверному прорізі, впевнена, що Артем поступиться.

— А ця нехай вибачиться, благає мене простити її.

Але він зробив це. Тихо, але рішуче зачинив двері перед її обличчям, а потім прислонився до них спиною й заплющив очі. Я бачила, як тремтять його руки. Цей вчинок коштував йому багато. Я підійшла й обійняла його. Мій чоловік нарешті зробив свій вибір.