— Твоя дружина занадто багато рахує, навчи її поважати матір — повчала свекруха сина, поки ми економили на кожному обіді. Я дивилася на чоловіка і чекала лише одного слова на мій захист, але почула лише знайомий звук банківського переказу.
Ранок Мар’яни розпочався не з кави, а з різкого сигналу мобільного телефону, який вібрував на тумбочці так наполегливо, ніби трапилося щось невідкладне. Вона лише встигла розплющити очі, як побачила на екрані ім’я Олени Петрівни. Це була мати її чоловіка Тараса, жінка енергійна та дуже конкретна у своїх фінансових очікуваннях. Мар’яна зітхнула, розуміючи, що спокійний початок вихідного дня скасовується. Тарас ще спав, тому вона тихенько вийшла на кухню, щоб не розбудити його, хоча знала, що цей дзвінок адресований саме йому.
Вже через кілька хвилин телефон задзвонив знову, але цього разу вже в кімнаті. Тарас прокинувся і, судячи з глухого голосу, намагався зрозуміти, що відбувається. Мар’яна заварила чай і сіла за стіл, прислухаючись до розмови, яка обіцяла бути непростою. У їхній родині вже три роки існувала традиція, яку запровадила свекруха: першого числа кожного місяця на її рахунок мала надходити певна сума грошей. Це не обговорювалося, це сприймалося як податок на спокійне життя.
— Алло, мамо, доброго ранку. Щось трапилося так рано? — запитав Тарас, потираючи очі.
— Синку, я вже годину чекаю на сповіщення від банку. Зазвичай о восьмій ранку гроші вже на місці. Сьогодні вже десята, а на картці порожньо. У тебе якісь негаразди чи ти просто забув про свою матір? — голос Олени Петрівни звучав невдоволено і навіть трохи вимогливо.
— Мамо, ми ж домовлялися, що цього місяця графік може трохи зміститися. У нас були великі витрати на ремонт машини, та й Мар’яні потрібно було дещо оновити. Я планував надіслати кошти через тиждень.
— Через тиждень? Тарасе, ти ж знаєш, що я розпланувала всі свої покупки. Мені потрібно замовити нові штори, і майстер чекає на завдаток. Я не можу чекати, поки ви там купуєте собі нові речі. Сім’я — це передусім відповідальність перед батьками.
Мар’яна чула кожне слово, бо динамік у телефоні чоловіка працював справно. Вона відчула, як всередині закипає роздратування. Олена Петрівна не була людиною, яка потребувала допомоги через скруту. Вона мала непогану пенсію, здавала в оренду невелику квартиру, що залишилася від батьків, і загалом жила значно краще, ніж молоде подружжя, яке збирало кошти на власне житло.
Тарас зайшов на кухню, тримаючи телефон біля вуха. Його обличчя було блідим, він явно не хотів сваритися, але й виправдовуватися за власні гроші йому було ніяково.
— Мамо, я розумію, але зараз фізично немає можливості вилучити таку суму з бюджету без шкоди для наших планів. Давай я надішлю половину зараз, а решту пізніше?
— Половину? Ти пропонуєш мені ділити мої плани на частини? Тарасе, я виховала тебе не для того, щоб ти економив на рідній матері. Можливо, це твоя дружина підказує тобі такі ідеї? Раніше ти ніколи не рахував копійки, коли йшлося про мою підтримку.
Мар’яна не витримала, підійшла ближче і жестом попросила Тараса дати їй слухавку. Той спочатку вагався, але під тиском погляду дружини здався.
— Доброго дня, Олено Петрівно. Це Мар’яна. Ми з Тарасом разом плануємо наш бюджет, і цього місяця у нас справді виникли непередбачувані витрати. Ми ніяк не хотіли вас образити, просто обставини змінилися.
— Мар’яно, я не з тобою розмовляю, а з сином. Гроші, які він мені дає, — це його вдячність за все, що я для нього зробила. Якщо ви вирішили змінити правила, то могли б попередити заздалегідь, а не ставити мене перед фактом, коли я вже пообіцяла людям оплату.
— Але ми попереджали Тараса ще минулого тижня, що машина потребує термінового втручання механіка. Ви ж знаєте, що без неї він не зможе працювати. Це наш основний дохід.
— Машина — це залізо. А мати — це святе. Я бачу, що пріоритети у вашій хаті розставлені дуже дивно. Тарасе, візьми телефон!
Чоловік забрав мобільний і вибіг у коридор. Мар’яна залишилася стояти на кухні, дивлячись у вікно на сірий ранок. Вона згадала, як на початку їхнього сімейного життя Олена Петрівна здавалася милою жінкою. Але з часом ця милість перетворилася на тиху диктатуру. Спочатку це були дрібні прохання, потім — поради, які не терпіли заперечень, а тепер — щомісячний внесок, який став обов’язковим.
Через десять хвилин Тарас повернувся. Він виглядав виснаженим.
— Що вона сказала? — тихо запитала Мар’яна.
— Сказала, що якщо грошей не буде до вечора, вона більше не хоче нас бачити на порозі свого дому. Каже, що ми виявили неповагу. Мар’яно, може, справді знайдемо якусь можливість? Я не хочу, щоб вона ображалася.
— Тарасе, ми вже відклали гроші на внесок за квартиру. Якщо ми зараз почнемо їх забирати звідти на штори твоїй мамі, ми ніколи не переїдемо від твоїх батьків у власне гніздо. Ти ж обіцяв, що це літо буде останнім, коли ми живемо на орендованій площі під її постійним контролем.
— Я знаю, але це ж мама. Вона одна, їй хочеться затишку.
— А нам не хочеться? У нас навіть ліжко скрипить так, що соромно, але ми не купуємо нове, бо збираємо кожну гривню. Чому її комфорт має будуватися на нашій відмові від елементарних речей?
Тарас мовчав. Він завжди був між двох вогнів. З одного боку — кохана жінка, з якою він хотів будувати майбутнє, з іншого — мати, яка майстерно маніпулювала почуттям провини.
Цього дня розмова більше не клеїлася. Мар’яна пішла на роботу, а Тарас залишився вдома, бо мав вихідний. Протягом дня вона декілька разів перевіряла стан їхнього спільного рахунку через додаток. В обід вона помітила, що сума зменшилася саме на ту величину, яку вимагала Олена Петрівна. Серце Мар’яни стиснулося. Це було не просто перерахування коштів — це була поразка їхньої спільної стратегії.
Ввечері, коли вона повернулася додому, Тарас приготував вечерю, але атмосфера була напруженою.
— Ти все ж таки зробив це, — сказала вона замість привітання.
— Мар’яно, я не міг інакше. Вона дзвонила ще тричі. Почала говорити, що в неї тиск, що вона не може спати через переживання. Я не хотів, щоб з нею щось сталося через ці папірці.
— Справа не в папірцях, Тарасе. Справа в тому, що твоє слово до мене важить менше, ніж чергова забаганка твоєї мами. Ми домовлялися. Ми разом вирішили. А ти пішов за її спиною і зробив по-своєму. Тепер у нас знову дірка в бюджеті, яку доведеться закривати моїми підробітками.
— Я відпрацюю, візьму додаткові зміни. Повір, так буде спокійніше для всіх.
— Спокійніше для неї, але не для нас. Ти не розумієш, що це ніколи не закінчиться? Сьогодні штори, завтра новий телевізор, післязавтра поїздка на відпочинок. І все це за наш рахунок, поки ми економимо на продуктах.
Минуло кілька днів. Олена Петрівна більше не дзвонила, мабуть, насолоджуючись перемогою. Проте тиша в їхній квартирі стала майже відчутною на дотик. Мар’яна почала ловити себе на думці, що вона більше не відчуває тієї впевненості в завтрашньому дні, яка була раніше. Кожна покупка тепер викликала в неї острах: а чи не виникне знову якась термінова потреба у свекрухи?
Через тиждень ситуація отримала продовження. Тарас прийшов додому з новиною, яка остаточно вибила Мар’яну з колії.
— Знаєш, я заходив до мами сьогодні. Вона купила ті штори. Вони справді гарні, кімната зовсім інакше виглядає. Але вона сказала, що тепер їй потрібно замінити ще й карнизи, бо старі не витримують ваги нової тканини.
Мар’яна повільно відклала книгу, яку намагалася читати.
— І що ти їй відповів?
— Ну, я сказав, що ми подивимося. Вона просила ще невелику суму, каже, що майстер зробить знижку, якщо замовити все зараз.
— Тарасе, зупинися. Ти чуєш себе? Ми щойно віддали частину грошей, які мали йти на наше майбутнє. Тепер ти знову збираєшся це робити?
— Але ж це логічно, Мар’яно. Штори є, а повісити їх нормально не можна. Це ж для дому, для її комфорту. Вона там проводить більшість часу.
— У неї є власні гроші від оренди квартири. Чому вона не використовує їх?
— Каже, що ті кошти вона відкладає на чорний день. Не хоче їх чіпати.
— А наш день, виходить, уже настав? Чорнішого не придумаєш? — Мар’яна встала і почала ходити по кімнаті. — Знаєш, я зрозуміла одну річ. Ти ніколи не виростеш із ролі сина, який має виконувати всі забаганки. І мені в цій схемі місця немає. Я — лише додаток, який має працювати більше, щоб твоя мама купувала собі карнизи.
— Не перебільшуй. Це просто допомога батькам. Так роблять у всіх нормальних сім’ях.
— У нормальних сім’ях допомагають, коли є реальна потреба. Коли хтось не може купити їжу або потребує догляду. А твоя мати просто грається в пані, за яку платять інші. Я більше не буду вносити свою частку в наш спільний рахунок. З цього дня ми ділимо бюджет. Ти платиш за оренду і допомагаєш мамі, а я купую продукти і відкладаю на свою частину квартири.
Тарас був вражений. Він не очікував такого радикального кроку.
— Як це ділимо? Ми ж сім’я!
— Сім’я — це коли рішення приймаються разом. А ти свій вибір зробив ще тоді, коли натиснув кнопку переказу грошей без моєї згоди.
Наступні два тижні були випробуванням. Тарас намагався поводитися як зазвичай, але Мар’яна чітко дотримувалася свого плану. Вона більше не питала про його фінанси, просто купувала те, що було потрібно їй. Коли прийшов час платити за оренду їхнього житла, виявилося, що у Тараса не вистачає коштів. Він витратив забагато на мамині карнизи та ще якісь дрібниці, які вона випросила протягом місяця.
— Мар’яно, мені трохи бракує на оплату господарю квартири. Ти не могла б позичити мені до зарплати? — запитав він якось увечері, опустивши очі.
— Попроси в мами. У неї точно є, ти ж сам казав, що вона відкладає на чорний день. Здається, для тебе він настав саме зараз.
— Ти ж знаєш, що вона не дасть. Вона скаже, що це мій обов’язок як чоловіка — утримувати родину.
— От і виконуй свій обов’язок. Або поясни їй, що через її карнизи ми можемо опинитися на вулиці. Цікаво, що вона вибере — твій спокій чи свої штори?
Тарас довго сидів на кухні в темряві. Він намагався набратися сміливості, щоб подзвонити матері, але щоразу відкладав телефон. Врешті-решт, він таки набрав її номер.
— Мамо, у мене тут виникла ситуація… Мені не вистачає на оплату нашого житла. Ти не могла б повернути частину тих грошей, що я тобі дав? Тільки на цей місяць, я потім віддам.
На іншому кінці дроту запала тиша, а потім пролунав обурений голос Олени Петрівни.
— Повернути? Тарасе, ти при своєму розумі? Я вже все витратила, і взагалі, подарунки не забирають назад. Ти що, не можеш заробити достатньо? Де твоя чоловіча гордість? Чи це знову твоя дружина тебе накрутила? Бідна я жінка, виховала сина на свою голову, а він тепер на мої кошти зазіхає.
— Мамо, але нам просто ніде буде жити, якщо я не заплачу завтра до обіду.
— Шукай вихід, синку. Ти дорослий чоловік. А мені більше не дзвони з такими проханнями, це соромно.
Він поклав слухавку. Тепер він бачив ситуацію без прикрас. Мати, якій він віддавав останнє, навіть не подумала про те, щоб підтримати його у важку хвилину. Для неї він був лише джерелом ресурсів, а не людиною зі своїми проблемами та мріями.
Мар’яна спостерігала за цією сценою з дверей кімнати. Їй було шкода чоловіка, але вона знала, що цей урок був необхідним.
— Ну що, — тихо сказала вона, — штори виявилися дорожчими за сина?
Тарас нічого не відповів. Він просто закрив обличчя руками. Тієї ночі він майже не спав, а вранці зібрав кілька речей і кудись пішов. Мар’яна не тримала його. Вона відчувала, що їхні стосунки тріснули настільки глибоко, що простими розмовами це вже не вилікувати.
Через кілька днів він повернувся. Він виглядав дуже втомленим, але в його погляді з’явилася якась нова рішучість.
— Я взяв кредит, щоб закрити борг за житло. І я сказав мамі, що більше не буду надсилати їй гроші кожного місяця. Сказав, що тепер вона має розраховувати тільки на себе.
— І як вона відреагувала?
— Сказала, що в неї більше немає сина. Заблокувала мій номер.
Мар’яна підійшла до нього і поклала руку на плече. Це була перемога, але з дуже гірким присмаком. Вони залишилися вдвох, зі своїми боргами, зруйнованими ілюзіями та величезною прірвою між ними й минулим життям. Олена Петрівна не змирилася — вона почала писати гнівні листи всім родичам, звинувачуючи Мар’яну в тому, що та налаштувала сина проти матері.
Родина розділилася на два табори. Хтось підтримував молодих, розуміючи, що свекруха перейшла межу, а хтось засуджував Тараса за жорстокість до старої жінки. Але в їхній маленькій орендованій квартирі нарешті настала тиша. Хоча чи була це та тиша, про яку вони мріяли?
Гроші більше не йшли на картку Олени Петрівни за розкладом, але й радості в домі не побільшало. Кожен дзвінок з невідомого номера змушував Тараса здригатися, а Мар’яна все частіше думала, чи зможуть вони колись знову стати справжньою командою після всього, що сталося.
Відносини з батьками — це завжди тонка межа між вдячністю та обов’язком. Де закінчується допомога і починається використання? Чи повинен син жертвувати своїм майбутнім заради комфорту матері, яка має власні ресурси? І чи можна збудувати щасливу родину, якщо третя сторона постійно вимагає своєї частки — не лише матеріальної, а й емоційної?
Ця історія не має однозначного фіналу, адже життя продовжується, а образи мають властивість накопичуватися. Кожен у цій ситуації залишився зі своєю правдою. Олена Петрівна — зі своїми новими карнизами в порожній квартирі, а Тарас і Мар’яна — зі своєю свободою, яка виявилася дорожчою, ніж вони могли собі уявити.
Як би ви вчинили на місці Мар’яни? Чи варто було так різко ставити питання про розділення бюджету, чи можна було знайти інший шлях до порозуміння зі свекрухою? Чи, можливо, Тарас мав проявити твердість набагато раніше, не доводячи справу до кредитів та сварок? Напишіть свою думку в коментарях, нам дуже важливо знати, що ви думаєте про такі родинні виклики. І не забудьте поставити вподобайку, якщо ця історія змусила вас замислитися про важливе.
