— Не знаю, як тобі вдалося знайти такий скарб, — Антон реготав.
— Це ви все з родоводом шукаєте. Досить копнути трохи глибше, і можна знайти що завгодно. Звичайно, доведеться трохи обтисати, але воно того варте.
— Згоден. Твоя дружина виглядає краще за всіх і поводиться теж.
— Гей, ти давай тут не витріщайся. Зовсім скоро в мене буде спадкоємець. От тоді й поділюся. Вона мені вже буде не потрібна.
Юрій здивовано подивився на приятеля.
— Ти серйозно? Що, взагалі її й не кохаєш? Навіщо тоді?
Антон похмуро на нього глянув.
— Навіщо? Навіщо? Мені потрібен син. Мені вже за сорок. Олеся ідеально підходить. Здорова, красива, розумна. Я навіть її IQ перевіряв.
Юрій лише головою похитав.
— Скільки років я тебе знаю, ніколи не помічав у тебе такого цинізму. Ти її взагалі не заслуговуєш.
Загалом, Антон і сам це знав, але навіть сам собі не хотів зізнаватися, що всіма своїми великими угодами був зобов’язаний саме Олесі. Вона не тільки безпомилково відчувала вигоду, але й миттєво прораховувала в голові всі наступні кроки партнерів. Антон розумів: ще трохи — і всі дізнаються, яка в нього дружина. «Нічого, він закриє її вдома раніше, разом із сином».
Справи в бізнесі йшли зараз так добре, що навіть стало трохи моторошно. У Юрка, звичайно, набагато крупніша фірма, але з Олесею він зможе його наздогнати, а може, й обігнати.
Він буде найкрутішим. Дружина-красуня, яка слухняно сидить вдома й виховує сина, а він — такий собі лицар на білому коні, що взяв сироту й зробив із неї принцесу. Антон навіть уявляв, наскільки інакше всі до нього ставитимуться. Ось яким крутим він виглядатиме в очах усіх.
Він намагався не надто балувати дружину. Усе необхідне в неї було, а зустрічатися з подружками, тинятися десь — це зайве. Олеся завжди з усмішкою погоджувалася. Зі сумною усмішкою зустрічала його біля дверей, коли він повертався під ранок. Він же не святий! Він просто їй пояснював:
— Ну чого ти так на мене дивишся? Ти ж не хочеш нашому синові нашкодити, а я молодий чоловік, мені треба.
Олеся мовчала і майже ніколи не сперечалася. Лише раз поцікавилася:
— Чому ти не хочеш зробити УЗІ, щоб точно дізнатися стать дитини?
— Навіщо її зайвий раз опромінювати? Я й так знаю, хто в нас буде. Не кажи дурниць.
Антон взагалі намагався якомога частіше нагадувати Олесі, що вона дурна, і що якби не він, вона б так і сиділа в дитячому будинку.
Антон ходив по кімнаті, мов тигр у клітці.
— Ні, цього не може бути!
Олеся перелякано спостерігала за ним.
— Що з тобою? Ти не радий? У нас така гарненька маленька принцеса. Ти навіть не глянув на неї.
— А я не хочу, не хочу на неї дивитися! Я чекав сина! Сина! Розумієш, ти мене обдурила! Всі ви такі — продажні!
Олеся сиділа перед ним, тримаючи в руках знімок УЗІ. Вона таки наважилася та таємно від Антона здала аналізи. Зараз вони чекали швидку. Ще вчора у них було заброньоване місце в приватному, дорогому пологовому будинку.
А сьогодні, коли Антон дізнався, що всі його ретельно вибудовані плани розвалилися, він відмовився від того місця. В Олесі почалися перейми, і він викликав швидку.
— Отже, так. Я дам тобі ще один шанс. Шанс зробити все правильно. Ти залишиш дівчинку в пологовому, повернешся сама, і ми спробуємо ще раз.
— Що? Що ти говориш? — Олеся ридала. — Це моя донька!
— Твоя донька? Я не збираюся її залишати. Значить, підете жити на вулицю. І ти, і вона. Лікарі приїхали. Іди, бери свої речі.
— Антоне, ти це серйозно? Ти що, не поїдеш зі мною?
— У мене купа справ, і витрачати свій час на марну подію я не збираюся.
Олеся намагалася спіймати його погляд, але так і не змогла. У двері подзвонили. Антон мовчки відчинив і просто пішов. Лікар провів його здивованим поглядом, а потім обернувся до Олесі:
— Це ваш чоловік? Він не поїде?
— Він… ні, він зараз не може. Сам приїде трохи пізніше.
Лікар знизав плечима й взяв Олесю під руку.
Антон, можна сказати, не спав всю ніч. Він навіть не подзвонив дізнатися, як у неї справи, та й взагалі почувався обдуреним. Вранці біля офісу зустрів Юрка. Той якраз сідав у машину, мабуть, приїхав в якихось справах.
— О, Антоха, привіт! Як справи? Ще не став татусем?
Антон роздратовано відповів:
— Ні, не став. Стану, коли в мене з’явиться син.
Він махнув рукою й рушив до дверей. Пояснювати щось Юркові, який з самого початку встав на бік його дружини, не було ніякого бажання.
Юрко якийсь час дивився йому вслід, потім сів у машину, заплющив очі. Якщо він усе правильно зрозумів, то Олеся народила доньку, а цей образився. «Невже він навіть не відвідає її?»
Колись дуже давно, і майже ніхто про це не знав, у Юрка не стало дружини. Лікарі не змогли впоратися зі складними пологами в тому самому маленькому містечку, де він тоді жив. Юрко відкрив очі, взяв телефон.
«Так, що там говорить інтернет? Скільки в цьому місті пологових будинків?»
Олеся дивилася на донечку з ніжною усмішкою, витираючи сльози, що повільно котилися з очей.
— Нічого, ми з тобою впораємося. От побачиш, мама для тебе зробить все-все.
Вона почула якийсь шум за дверима.
— Не можна! Це не приватний пологовий будинок! Не можна! Ви ж навіть не родич!
Двері все ж таки відчинилися, і Олеся з подивом побачила на порозі Юрія. Вона була знайома з ним зовсім небагато. Він спілкувався з Антоном, а Олеся лише віталася з ним.
— Ви… Здрастуйте.
— Здрастуйте, Олесю. Вибачте мене, будь ласка. Ви, напевно, не очікували мене тут побачити.
Лікар безнадійно махнув рукою й вийшов із палати. Юра поклав великий букет троянд на ліжко, а потім пакет із потрібними в пологовому речами поставив на стілець і з усмішкою запитав:
— А можна подивитися, хто у вас?
Олеся кивнула, притулила палець до губ і показала на крихітне ліжечко на колесах. Юрко довго розглядав личко дівчинки, а потім пошепки сказав:
— Така крихітка й така прекрасна… Вже чимось схожа на вас.
Олеся тихо засміялася.
— Знаєте, мені теж так здається. Але все ж таки… як ви тут опинилися? І чому?
Юрій присів, помовчав трохи.
— Я сьогодні зустрів вашого чоловіка. Ми трохи поговорили, і я зрозумів, що він… що він робить щось дивне. Навіть страшне. Я не міг у це повірити. Навіть подумав, що в мене щось із головою. І от хочу запитати… мені ж здалося, що він через те, що ви народили доньку… ну, не хоче мати з вами стосунків.
Олеся зітхнула, поправила ковдру на донечці, подивилася на Юру блакитними, сумними очима.
— Ні, вам не здалося. Він запропонував залишити її в пологовому й спробувати народити сина. Не можу сказати, наскільки він це серйозно, але платну клініку скасував і за два дні не з’явився жодного разу.
Юрій навіть здригнувся. Йому ніколи не подобався Антон але він не завертав на це уваги — мало хто йому подобається, а хто ні. Але от зараз зрозумів — зовсім недаремно. Зовсім.
— Так, постривайте… але ж це його дитина!
— Ну от якось так.
Юра кілька хвилин сидів, борючись із бажанням негайно поїхати й розбити Антону носа. Потім тихо заговорив:
— Колись давно, коли я був зовсім молодий, у мене була дружина, і вона мала народити донечку. Ми так чекали нашу дівчинку… але лікарі не змогли. Було занадто багато всього… Не знаю навіть, як переступив, як пережив усе це.
Олесю, ви головне не подумайте нічого поганого. Я абсолютно адекватний, і в мене немає відхилень з цього приводу. Але дозвольте вас відвідувати. Я знаю, маленьким стільки всього потрібно, та й годуючим мамам теж.
— Я не знаю…
— Я… — Юра підвівся. — Усе. Жодних заперечень не приймається. Олесю, я правда без всілякого умислу, від щирого серця. Антон дуже несправедливий до вас.
Юра стримався, не поїхав до нього. Зрештою, він же не повинен втручатися в їхні стосунки. Ну а Олесі він просто допоможе.
Молода жінка не йшла у нього з голови. Така тендітна, така ніжна. А донечка — маленька кнопочка. Юрко схопився за голову: він же не запитав, як Олеся вирішила назвати доньку! І вдома одразу їй подзвонив.
— Маша… мені здається, це ім’я їй пасує.
— Так, дуже пасує. Скажіть, вона добре їсть?
І зовсім непомітно вони проговорили більше години, наче й не розлучалися кілька годин тому. І першим ділом, закінчивши розмову, Юра сів за комп’ютер, переглянув усі свої майбутні справи, скасував усі угоди й контакти з компанією Антона.
Інші просто переніс. Звільнив час для Олесі й Маші. Ліг спати, довго ворочався, потім підскочив: «А раптом Антон таки серйозно налаштований? Тоді Олесі з дитиною йти на вулицю? Вочевидь, Антон не захоче бачити їх під одним дахом».
Юра пройшовся будинком, усміхнувся, поглянув на годинник, засмучено зітхнув. Його не зовсім правильно зрозуміють, якщо о третій ночі він замовить меблі, ремонтників і когось ще. Але нічого, він усе вирішив. Він умовить Олесю. Він знає, що їй сказати.
— В сенсі… до вас? — Вона дивилася на нього своїми величезними блакитними очима.
— Так, Олесю, тільки не треба думати те, що ти там собі придумала. У мене величезний дім. Кімнату вам уже облаштовують. Не знаю, як це все правильно пояснити, але ви не повинні бути самі. Не повинні. Якщо захочеш, одружимося, щоб у Маші не було прогалини в паспорті…
— Та я ж заміжня… Хоча, правда, на розлучення подам одразу, як тільки випишемося.
— Це правильно. Я нічого не хочу сказати, але я щось взагалі заплутався у своїх поясненнях.
Олеся дивилася на нього якийсь час, а потім усміхнулася.
— Ми з Машею згодні. Мені здається, ви дуже хороша людина і нас не образите. А я знайду роботу. У мене гарна освіта.
Юра йшов до машини й усміхався. Він почувався як дитина, яку дуже сильно й дуже несподівано порадували.
Антон розумів, що інформація про те, як він поставився до дружини, вийшла за межі таємниці, бо один за одним від нього почали відмовлятися партнери. Він злився, але розумів: Олеся, схоже, і справді його талісман. Без неї все розсипалося. Доведеться забирати її з пологового додому. А донечка? Ну, в принципі, можна просто не звертати на неї уваги.
Він дізнався, коли виписка, і навіть купив букет квітів. Просто не знав, що купують у таких випадках. Вийшов із машини. «Ах, зовсім забув, що це бідняцький заклад. Ладно, туди не піду. Побачить, як виходить Олеся — тоді підійду, чи рукою махну». Все ж таки вона його обдурила, причому неабияк.
Чекати довелося не так уже й довго, усього півгодини. Він побачив, як до входу під’їхав позашляховик, і десь він уже бачив цю машину. «А, точно, це ж Юрко! Ось, до речі, можна задати йому питання в лоб — з якого це він відмовився з ним працювати? Мабуть, приїхав по дружину».
Антон вийшов із машини. Юрко, за п’ятдесят метрів, теж. «Ото який скритний… З квітами. Народила в нього якась, чи що?»
Юрко зник у дверях, а за хвилин п’ятнадцять вийшов із рожевим, кружевним конвертом на руках. А слідом за ним… Антон роззявив рота й не одразу зміг його закрити. Слідом за ним, гарна, з квітами, йшла його Олеся.
— Так, а це що відбувається? — Він рвонув напростець через клумбу до них.
Олеся побачила його, різко зупинилася, закривши собою донечку й Юрія. Той теж побачив Антона, відчинив двері в машині, спокійно посадив Олесю, віддав їй дитину й зачинив двері.
— Чуєш, Юр, а куди це ти мою дружину й дитину зібрався везти?
—
Твою дружину? Ти ж відмовився від них. І від дружини, і від доньки.
— Це, взагалі-то, не твоя справа. Захотів — відмовився, захотів — не відмовився.
Юра похитав головою.
— Ні, так справа не піде. Олеся й Маша — люди, і якщо ти думаєш, що заступитися за них нікому, ти дуже сильно помиляєшся.
— Маша? Це ще хто?
— Антоне, тобі це взагалі не цікаво. Олеся подає на розлучення.
Антон захитався.
— Ну так, на повну дуру вона не схожа. У неї ж немає ні копійки за душею. Жити-то вона на що збирається?
— Жити вони будуть у мене. І, повір, бідувати не будуть.
Антон завмер.
— Постривай, ти що, уводиш у мене дружину з дитиною?
— Ні, повторюю, ти від них відмовився сам.
Юра повернувся до машини, переконався, що двері зачинені, а потім наблизив своє обличчя до Антона:
— Якщо ти спробуєш заважати їй жити, обіцяю, я зітру в порошок і тебе, і твій бізнес. Хоч бізнес і так скоро загнеться.
Антон дивився вслід машині, що від’їжджала, прокручуючи в голові варіанти з поліцією, з бандитами, і чудово розумів — йому з Юрком не потягатися. Він просто програє. Плюнувши, Антон рушив до своєї машини. «Треба встигнути всім розповісти, що дружина наставила йому роги з Юрком. А що? Відмінна версія».
Але, здавалося, йому ніхто не повірив.
А півроку потому він читав у місцевих новинах про найрозкішніше весілля року. І, звичайно ж, це були Юрко й Олеся.
