— Твоя донька щойно витерла брудні руки об мою шовкову блузку, а ти просто смієшся? — вигукнула я, дивлячись на пляму. Роман лише знизав плечима і відповів, що дитина так проявляє свою любов, і саме в цей момент я зрозуміла, що наші родинні стосунки висять на волосині.
Я завжди вважала, що сім’я — це те місце, де тебе мають підтримувати, а дім рідного брата повинен бути оазою спокою та тепла. Проте останнім часом кожна поїздка до Романа викликає в мене лише бажання втекти якомога далі та зачинитися у своїй квартирі на всі замки. Раніше ми були дуже близькими, ділилися секретами та планами, але зараз між нами виросла стіна, яку збудували його власні діти.
Надя, моя невістка, теж здається цілком приємною жінкою, але їхній підхід до дисципліни викликає в мене щире нерозуміння. У їхньому домі панує хаос, який вони називають свободою самовираження. Коли я переступаю поріг їхнього помешкання, мені здається, що я потрапляю в інший світ, де правила етикету просто не існують.
Минулої суботи я вирішила заїхати до них на обід. Привезла домашній пиріг, який готувала весь ранок, сподіваючись на приємну бесіду за чаєм. Але щойно я зайшла в коридор, на мене налетів старший племінник, мало не збивши з ніг. Він навіть не привітався, лише вихопив пакунок з моїх рук і побіг у кімнату.
— Романе, невже важко навчити сина хоча б вітатися? — запитала я, знімаючи пальто.
— Ой, Наталко, ти як завжди перебільшуєш. Він просто активний хлопчик, не звертай уваги.
— Це не активність, а елементарна відсутність виховання.
— Давай не будемо починати з порога. Проходь на кухню, Надя якраз накриває.
Я пройшла до кімнати, намагаючись заспокоїти роздратування. На столі вже стояли тарілки, але вигляд був далеко не святковим. Молодша донька Романа сиділа прямо на столі й розмазувала кашу по скатертині. Батьки на це дивилися з посмішкою, ніби це був якийсь неймовірний творчий процес.
— О, Наталю, сідай. Хочеш чаю чи кави? — запитала Надя.
— Дякую, Надіє. Можливо, спочатку знімемо Оленку зі столу? Це ж не зовсім гігієнічно.
— Ти просто не розумієш сучасних методик. Ми не обмежуємо її простір. Вона так пізнає світ.
— Світ можна пізнавати і на підлозі або в кріслі.
— Не будь такою суворою, — додав Роман. — Діти мають відчувати себе вільними.
Я сіла за стіл, намагаючись не дивитися на те, як каша повільно стікає на підлогу. Коли подали основну страву, почалося найцікавіше. Старший син прибіг на кухню, сів за стіл і почав їсти руками прямо з загальної тарілки. Я заціпеніла від несподіванки.
— Романе, це вже занадто. Є ж ложки, виделки.
— Йому так смачніше. Навіщо ці умовності? Ми ж свої люди.
— Але ж я теж збиралася це їсти. Тепер мені якось не хочеться.
— Ти стала дуже вибагливою, сестро. Раніше ти була простішою.
Я мовчала, намагаючись стримати потік обурення. Мені було прикро бачити, як мій брат, якого я завжди вважала розумною людиною, перетворюється на безвольного спостерігача за тим, як його діти перетворюються на маленьких дикунів. Протягом усього обіду діти кричали, кидалися їжею та перебивали дорослих. Жодна спроба завести серйозну розмову не увінчалася успіхом.
— Романе, я хотіла порадитися з тобою щодо ремонту в маминій квартирі.
— Мамо, я хочу мультики! — закричав племінник, перекриваючи мій голос.
— Зараз, сонечку, почекай хвилину, — лагідно відповіла Надя.
— Ні, зараз! — він тупнув ногою і скинув чашку зі столу.
Чашка розбилася на дрібні шматочки. Я очікувала на бодай якесь зауваження, але Роман лише зітхнув і почав збирати друзки.
— Бачиш, він засмутився, бо ти його не послухала одразу, — сказала Надя, звертаючись до чоловіка.
Я відчула, як у мене починає боліти голова. Це було вище моїх сил. Кожна хвилина перебування в цій атмосфері ставала тортурами. Я намагалася зрозуміти, коли саме все пішло не так. Коли свобода стала синонімом безкарності?
Після обіду ми перейшли у вітальню. Я сподівалася, що хоча б там буде спокійніше. Але діти вирішили, що мої речі — це їхня нова іграшка. Молодша донька витягла з моєї сумки гаманець і почала розкидати картки по кімнаті.
— Оленко, віддай, будь ласка. Це не іграшка, — спробувала я забрати свої речі.
Дівчинка почала верещати так сильно, що у вухах заклало. Роман одразу підбіг до неї.
— Наталко, навіщо ти її лякаєш? Нехай пограється, вона ж нічого не зламає.
— Там мої документи, банківські картки. Це не предмети для ігор!
— Ти занадто прив’язана до матеріального. Треба бути простішою.
У цей момент я зрозуміла, що розмовляти з братом марно. Він повністю під впливом цих дивних ідей своєї дружини. Вони вірять, що виховують лідерів, а насправді створюють людей, які не поважають нікого навколо.
Минуло ще пів години, і я вирішила, що на сьогодні досить. Збираючи свої речі, я помітила, що мій новий шарф, який я залишила в коридорі, лежить на підлозі і ним витирають калюжу від розлитого соку.
— Романе, подивись на мій шарф! Це був подарунок!
— Ой, вибач. Надя не помітила. Ми купимо тобі новий.
— Справа не в грошах, а в повазі до чужої власності!
— Ти знову починаєш. Тобі треба навчитися розслаблятися.
Я вийшла з їхнього будинку з важким серцем. Мені було шкода брата, але ще більше мені було шкода цих дітей. Якими вони виростуть? Хто захоче з ними спілкуватися в майбутньому, якщо вони не знають елементарного слова дякую і не розуміють меж іншої людини?
Найгірше те, що Роман вважає мене ворогом сім’ї тільки через те, що я вказую на очевидні речі. Він каже, що я застрягла в минулому і не розумію нових віянь. Але хіба вихованість — це пережиток минулого? Хіба вміння поводитися за столом — це обмеження свободи?
Я довго думала про цю ситуацію вдома. Можливо, я дійсно занадто прискіплива? Але з іншого боку, я бачу дітей своїх подруг, які теж активні та веселі, проте знають, що не можна брати чуже без дозволу і що не варто кричати, коли дорослі розмовляють.
Зараз я на роздоріжжі. З одного боку, це мої рідні племінники, і я їх люблю. З іншого — кожне побачення з ними приносить мені лише стрес. Я перестала запрошувати їх до себе, бо після їхнього останнього візиту мені довелося міняти оббивку на дивані та ремонтувати дверцята шафи. Роман образився на це, назвавши мене егоїсткою.
— Ти не любиш моїх дітей, — сказав він мені по телефону.
— Я люблю їх, але мені не подобається їхня поведінка. Це різні речі.
— Якщо ти не приймаєш їх такими, які вони є, то нам краще не спілкуватися.
Як можна ставити такий ультиматум рідній сестрі? Невже він не бачить, що його діти ростуть невихованими? Чи він просто боїться визнати свою помилку?
Я бачу, як Надя посміхається кожного разу, коли діти роблять якусь шкоду. Вона вважає це ознакою геніальності. Вона каже, що вони не мають рамок, тому зможуть досягти всього в житті. Але ж життя — це і є система рамок та правил. Робота, соціум, дружба — все тримається на взаємній повазі та дотриманні певних норм.
Нещодавно ми зустрілися на нейтральній території — у парку. Я думала, що на свіжому повітрі буде легше. Але ні. Племінник почав кидати каміння в качок, а коли я зробила йому зауваження, Роман лише сказав, що хлопчик тренує влучність. Надя при цьому спокійно читала книгу, навіть не піднявши очей.
Коли дитина почала зачіпати інших дітей на майданчику, забирати в них іграшки та штовхатися, підійшла інша мама. Почалася суперечка.
— Будь ласка, слідкуйте за своїм сином, він штовхнув мою доньку, — ввічливо сказала жінка.
— Мій син просто грається. Якщо ваша дитина така вразлива, можливо, вам краще гуляти в іншому місці, — різко відповіла Надя.
Я стояла поруч і мені було неймовірно соромно. Я хотіла провалитися крізь землю. Роман підтримав дружину, заявивши, що люди зараз стали занадто агресивними до чужих дітей.
Цей випадок став для мене останньою краплею. Я зрозуміла, що не можу змінити їхнє бачення світу. Вони живуть у своєму вигаданому всесвіті, де їхні діти — центр всього, а всі інші мають лише підлаштовуватися.
Я перестала дзвонити першою. Ми не бачилися вже місяць. Роман іноді пише сухі повідомлення про мамині справи, але розмови більше не клеяться. Мені сумно, що я втрачаю брата, але я не можу змусити себе терпіти таку неповагу.
Часто замислююся, чи не була я занадто різкою. Можливо, варто було промовчати, просто усміхатися і робити вигляд, що все добре? Але хіба це була б чесна позиція? Я вважаю, що справжні близькі люди мають право говорити правду, навіть якщо вона гірка.
Тепер я спостерігаю за їхнім життям лише через соціальні мережі. Надя викладає фотографії з підписами про те, як вони щасливі у своєму вільному вихованні. На фото діти часто виглядають неохайними, але батьки бачать у цьому автентичність.
Я не знаю, чи зміниться щось з часом. Можливо, коли діти підуть до школи і зіткнуться з першими реальними труднощами в колективі, Роман та Надя зрозуміють, що щось пішло не так. А можливо, вони і вчителям будуть доводити, що правила — це лише обмеження для геніїв.
Це болюча тема для багатьох родин. Конфлікт поколінь, конфлікт поглядів на виховання. Хто правий? Той, хто виховує дитину в суворих правилах, чи той, хто дає повну свободу? Я схиляюся до золотої середини, але в домі мого брата її немає.
Іноді мені хочеться просто прийти до них, обійняти брата і сказати, що я сумую за нашими вечорами, коли ми могли годинами говорити про все на світі. Але я знаю, що як тільки ми сядемо за стіл, все повториться знову. Крики, розлитий чай, розкидані речі та повне ігнорування моїх почуттів.
Я обрала тишу. Можливо, вона допоможе мені зберегти залишки нервової системи та не посваритися з братом остаточно. Але серце все одно болить за нього. Він став заручником власної ідеології, яку йому нав’язали.
Чи стикалися ви з подібними ситуаціями у своїх родинах, коли погляди на виховання дітей ставали причиною розриву стосунків між дорослими? Як ви вважаєте, де проходить межа між свободою дитини та елементарною невихованістю, яка заважає оточуючим? Чи варто мовчати заради збереження миру в сім’ї, чи краще відстоювати свої принципи до кінця? Поставте, будь ласка, свою вподобайку під цією історією та напишіть у коментарях свою думку, нам це справді дуже важливо для розуміння ситуації.
