— Забирайся звідси, і щоб я більше не бачила тебе у цій квартирі!
— Таню, але що мені тепер без нього робити? — Надя сиділа на хиткому стільці біля кухонного столу, стискаючи в руках пожовклий номер весільного глянцю.
— Надю, ну припини вже ці переживання. Ти ж не можеш постійно так себе накручувати, — подруга Таня подивилася на Надію зі співчуттям. — У тебе ще все життя попереду. А якщо Сергій не виправдав довіри…
— Але ж він… Він непоганий, піклується, іноді навіть подарунки дарує. Тільки от… — Надя прикусила губу, ненадовго замовкла. — Мама з татом теж не в захваті. Кажуть, що ми поспішили зі шлюбом. Я й сама вже не знаю…
— Ой, ще б пак! Твій Сергій якийсь… мутний, якщо чесно. Ти ж помічала: то гроші позичає у друзів, то в якісь сумнівні історії вплутується. — Таня скептично всміхнулася. — А ти впевнена, що він тобі не бреше про свою роботу в будівельній компанії?
— Каже, що проблеми із замовниками, тому й фінансові труднощі. Що треба потерпіти якийсь час, але скоро все налагодиться. Я йому вірю, бо зараз усюди криза…
— Ага, звісно. І при цьому ще й твої заощадження просить? — Таня похитала головою. — Ти ж ці гроші на весілля відкладала. І так уже все за твій рахунок, а тепер ще й борги його покривати?
Надя провела долонями по очах, стримуючи сльози. Вона хотіла вірити, що Сергій просто переживає складний період — з ким не буває? Але десь глибоко всередині росло підозріння, яке не давало спокою.
— Давай так, Надю, — Таня серйозно глянула на подругу. — Ти ж не наївна, подумай головою. Одружитися він зібрався, але грошей у нього немає не те що на весілля — він навіть у тебе позичає. Ти ж сама розумієш, до чого це все веде?
Надя тяжко зітхнула й подякувала Тані за підтримку. Вона була її вірною подругою ще зі школи й завжди допомагала розібратися у складних ситуаціях. Надя відчувала, що заплуталася: батьки радили добре все зважити, Сергій вимагав, але толком не пояснював, навіщо йому гроші. Вона розривалася між сумнівами і бажанням бути коханою, все ще сподіваючись, що з часом все налагодиться.
Того ж вечора Надя повернулася до батьків, у яких тимчасово жила разом з нареченим. Шум ліфта, запах борщу й котлет, напівтемрява під’їзду — все було знайомим, але сьогодні здавалося особливо гнітючим.
— Надю? — з передпокою визирнула Людмила Петрівна, її мама. — Ну що, поговорила з Танею?
— Так, поговорила, мамо, — Надя зняла черевики й втомлено подивилася на матір. — Вона радить добре все обдумати.
З кімнати вийшов батько, Павло Олексійович:
— Привіт, доню. Сергій з тобою?
— Ні, він сказав, що поїхав у справах, повернеться пізніше.
— Ходімо чай пити, — запропонувала мама, кивнувши на кухню. — Я щойно пиріжки витягла, ще гарячі.
Надя повільно пройшла на кухню. На столі вже стояв пузатий заварник, миска зі свіжими пиріжками з капустою і вазочка з цукерками. Батьки, наче нічого й не сталося, розташувалися за столом, але Надя відчувала напругу, яка повисла у повітрі.
— Надю, а що у вас із цими грошима? — порушив мовчання батько, відламуючи шматок пирога.
— Тату, ну… Сергій каже, що у них тимчасові труднощі. Просить у мене сімдесят тисяч. Обіцяє повернути через місяць.
— Оце так… — Павло Олексійович насупився й швидко глянув на дружину. — А тобі самій це не здається дивним?
— Тату, ну люди ж позичають одне одному. Ми ж із ним майже сім’я…
— Надю, сім’я — це добре. Але вона будується на довірі й чесності. Ти впевнена, що він не обманює тебе? — втрутилася Людмила Петрівна.
— Мамо, я не знаю… Може, я просто на нервах. Постійно думаю про весілля: то одне організувати, то інше, а у мене ще й робота…
Поки Надя говорила, у кишені завібрував телефон. На екрані висвітилося ім’я «Сергій», і серце у неї тривожно стиснулося.
— Алло? Так, привіт.
— Надю, я тут у друга затримався, терміново гроші потрібні. Закинь на картку п’ять тисяч? — у голосі нареченого змішалися невимушеність і легка різкість.
— Сергію, а навіщо тобі просто зараз?
— Там борг треба закрити, сама ж розумієш. Тобі важко чи що? Ти ж обіцяла допомогти.
Надя прикусила губу. Відчувши на собі пильні погляди батьків, вона встала з-за столу й вийшла в коридор.
— Сергію, я обіцяла, так, але ми домовлялися, що подивимося, якщо в мене будуть зайві гроші…
— Треба зараз, Надю. Або ти передумала виходити за мене заміж?
Цей різкий перехід від прохання про гроші до маніпуляції весіллям вдарив сильніше, ніж окріп. Надя застигла, не знаючи, що відповісти.
— Гаразд, переведу, як тільки зможу. Давай увечері поговоримо вдома, добре?
— Та що там говорити, головне — переведи.
І він просто кинув слухавку.
Надя повільно опустила руку з телефоном. Вона повернулася на кухню й зустріла мовчазні, пильні погляди батьків.
— Ти чула, так, мамо? — тихо запитала вона.
— Лише твої слова, доню. Але бачу по тобі, що все не так просто, — відповіла мати, відводячи погляд.
Батько насупився ще дужче:
— Надю, нам треба поговорити. Може, варто відкласти весілля?
— Не знаю, тату… — Надя тяжко зітхнула й опустилася на стілець. — Я вже втомилася. Але ж усі друзі, всі родичі знають… У мене сукня куплена, ресторан замовлений…
— Давай так, доню. Нехай він приїде додому, і ми поговоримо всі разом. Ми ж не діти, — запропонував Павло Олексійович.
У цей момент Надя відчула, як на неї тисне все одразу — весілля, батьки, поведінка Сергія. Усередині неприємним холодком закралася думка: «А що, як він справді просто користується мною?» І тут же інший голос у голові поспішив її виправдати: «Але ж він казав, що любить…»
Пізно ввечері двері нарешті грюкнули, і на порозі з’явився Сергій — неголений, із темними колами під очима, з незадоволеним поглядом.
— Добрий вечір, — кинув він, помітивши батьків, і недбало стягнув кросівки. — Що це ви тут всі зібралися?
Павло Олексійович відповів спокійно, стримано:
— Вирішили поговорити. Про весілля. І про тебе. Проходь на кухню, чай вип’ємо.
— У мене немає часу, я втомився, — Сергій підійшов до Наді, кинув на неї короткий погляд.
— Ти перевела гроші?
— Частину, — збрехала Надя, хоча насправді не перевела нічого. — Решту хотіла обговорити з тобою.
Він насупився.
— Обговорити? Тут немає чого обговорювати. Треба — значить треба. А то ви зовсім… — він кинув косий погляд на батьків, але закінчив стриманіше: — …дивні якісь.
Людмила Петрівна похитала головою.
— Сергію, ми не проти допомогти, якщо це справді необхідно. Але поясни нам: навіщо тобі такі суми, і до того ж регулярно?
Сергій голосно зітхнув, удавано втомлено, і махнув рукою:
— Та скільки можна! Я ж казав: у нас проблеми з замовниками, з підрядниками. Мені потрібно підтримати проєкт. Як тільки гроші повернуться, одразу все віддам.
— Як саме? — спокійно запитав Павло Олексійович. — Які гарантії?
— Ну, слово даю! Та які ще документи, яка бюрократія? Ми ж сім’я!
— Саме тому це необхідно, — твердо відповів батько Наді. — У сім’ї немає місця для шантажу чи хитрощів.
— Та ви просто непробивні! — роздратовано вигукнув Сергій і різко встав, навіть не торкнувшись чаю. — Ладно, знайду гроші в іншому місці. Надя, ходімо в кімнату.
Надя пішла за ним.
— Навіщо ти так із ними? — прошепотіла вона, зачинивши двері.
— А що, я мав перед ними розшаркуватися? Я втомився від цього контролю! — Він різко почав ритися у шафі. — Цих сімдесяти тисяч вистачило б, щоб провернути справу, а ви всі тут займаєтеся нісенітницями.
— Сергію, а ти впевнений, що ми правильно робимо? До весілля лишився місяць, а ми тільки сваримося, — Надя закусила губу, згадавши, що вони вже тиждень не могли поговорити спокійно.
Він кинув на неї роздратований погляд:
— Це твої батьки тобі голову промивають! Я нормально жив би, якби не вони.
— Але вони хвилюються, вони хочуть, щоб у мене все було добре…
— Мене не хвилює, хто вони тобі! — різко кинув він. — Або ти зі мною, або роби, як вони кажуть, і сиди тоді без чоловіка.
Надя відсахнулася. Всередині все похололо. Вона помітила, як із Сергія ніби спала маска, зникла його удавана доброта, залишилася тільки вигода. До горла підступили сльози.
— Не кричи, прошу…
— Та хоч плач, — сказав він, схопив із ящика зарядку й запхав у кишеню. — Я йду. Подзвониш, коли переведеш гроші.
Двері грюкнули так, що здригнулися стіни.
Надя залишилася стояти посеред кімнати. Батьки не наважувалися зайти, хоча було чути, як рипить підлога — певно, вони ходили коридором, чекаючи, коли вона вийде. Тієї ночі вона майже не спала. Знову й знову прокручувала в голові, як усе починалося. Сергій здавався веселим, надійним, переконував, що скоро його підвищать. Спершу він просив дрібниці — пару тисяч на бензин, бо, мовляв, картка пішла в мінус. Потім почалися ці дивні схеми з замовниками… І все наростало, розповзалося липкою павутиною.
Під ранок, коли Надя вже майже змирилася, що так і не засне, телефон тихо вібрував. Повідомлення від Сергія:
«Скинь хоча б 30 тис., інакше все — кінець проєкту. А ти взагалі майбутня дружина чи хто?»
«Майбутня дружина…» — Надя криво всміхнулася. Усередині закипала образа й обурення.
Наступного дня подзвонила Таня.
— Надю, не хвилюйся так. Хочеш, я ввечері заскочу?
— Так, приходь. А то я тут уже не знаю, що й робити. Мама з татом ходять тише води, не хочуть мене зачепити.
— Тримайся, подруго! — сказала Таня і відключилася.
Ввечері Таня з’явилася на порозі з пакетом еклерів і пляшкою лимонаду — класичним «антикризовим» набором. Вона зачинила двері, сіла на ліжко поруч із Надею.
— Надю, ти ж сама розуміла, що тут щось не так. Головне зараз — не картати себе. Якщо він аферист, нехай шукає інших дівчат.
— Просто… важко усвідомлювати, що я була така сліпа, — видихнула Надя. — І що тепер скажуть люди?
— Та хай кажуть, що хочуть! Яка тобі різниця? Головне, щоб ти сама себе більше не мучила.
Вони говорили ще хвилин тридцять, коли в коридорі пролунав дзвінок у двері, а слідом різкий чоловічий голос.
Надя підхопилася.
— Сергій?!
Вона швидко вийшла в коридор. Там стояв її наречений — похмурий, нервовий, а поруч із ним якийсь літній чоловік у шкірянці. Батьки виглядали спантеличеними. Людмила Петрівна насторожено запитала:
— Ви… хто?
Сергій швидко схопив Надю за руку.
— Надю, скажи їм, що це мій родич, і ми просто прийшли…
— Що?! Який ще родич? — Надя різко висмикнула руку.
Чоловік скоса глянув на Сергія:
— Я не родич. Я позичив йому гроші під відсотки. Тепер хочу їх назад.
— Ти що, ще й борги понабирав? — Надя дивилася на нього з обуренням.
— Він сам запропонував, — спокійно відмахнувся чоловік. Потім кинув на Сергія погляд. —
Чого ти мене сюди привів? Я ж сказав, що поверну за тиждень!
— Набридло чекати, поки ти нарешті поворухнешся, — усміхнувся той. — Розбирайтеся, як хочете. Хоч гроші давайте, хоч квартиру на мене переписуйте.
— Яку ще квартиру?! — вигукнула Людмила Петрівна.
— Нашу?! Ви що, у своєму розумі?! — Павло Олексійович відчув, як у нього тремтить рука.
— Спокійно, — хмикнув незнайомець. — Я нікого не змушую. Просто ваш родич казав, що квартира його, і він готовий її закласти.
Надя витріщилася на Сергія:
— Це правда? Ти хотів закласти квартиру моїх батьків?!
Сергій зам’явся, але кинув:
— Та мало що я там пропонував. Зате всі борги можна було б віддати, і на весілля гроші з’явилися б!
— Ти… — Павло Олексійович намагався стриматися, і відійшов до вікна.
Чоловік лише стенув плечима.
— Гаразд. Бачу, ніхто тут нирку за тебе продавати не збирається. Значить, сам розгрібай.
Якщо через три дні грошей не буде — розмова буде інша.
Він розвернувся й вийшов.
Сергій глянув на Надію і знизав плечима:
— Ну все, бачиш? Тепер ми попали, якщо ти не допоможеш.
Людмила Петрівна міцно стиснула руки.
— Куди попали? Це твої проблеми, Сергію.
— Я ж для вас старався! Для сім’ї хотів капітал підняти!
Таня вийшла з кімнати.
— Ого. Оце цирк. Надю, тут усе зрозуміло.
Надя дивилася на Сергія, і її голос став несподівано твердим:
— Ти ризикнув квартирою моїх батьків? Без їхнього відома? Може, я ще могла б пробачити борги, але це вже занадто.
Він підняв брови з насмішкуватим здивуванням.
— То ти все одно вважаєш, що я винен?! Скажи прямо — тобі потрібна стабільність, а не справжні амбіції!
— Мені потрібна чесність, а не твої шахрайські схеми, — відрізала Надя.
Сергій зробив крок до неї:
— Думай, що кажеш! Я ж твій наречений!
— А тепер більше ні. — Усередині щось обірвалося, але вона вже не могла зупинитися. — Все, Сергію. Досить.
— Ти що, відмовляєшся від весілля?! — він смикнув рукою, ледь не зачепивши вазу. — Гроші за банкет заплачені, сукня куплена, подруги в курсі!
— Та хай йому грець! Гроші я витрачала свої, тож тобі немає про що хвилюватися, — по щоках Наді котилися сльози, але голос залишався холодним.
Людмила Петрівна підійшла до неї, обійняла.
— Нам не потрібне таке весілля.
— Я ж для вас старався! І що тепер?! — Сергій роздратовано озирнувся, ніби шукаючи підтримки.
Павло Олексійович мовив сухо:
— Спершу розберися зі своїми боргами. А потім вже одружуйся. Тільки не з моєю дочкою, зрозумів?
Сергій метнув погляд на них усіх — чужі, холодні обличчя.
Він гарячково почав кидати речі в сумку. Потім, коли вже стояв у дверях, озирнувся.
— Останній шанс. Допоможеш чи ні?
Надя подивилася йому просто у вічі.
— Сергію, все скінчено. Забирайся звідси.
Він криво усміхнувся, грюкнув дверима й пішов.
У квартирі зависла важка тиша. Першою її порушила Таня: — Ну от і все, Надю. Більше не повернеться.
Надя стояла мовчки, відчуваючи, як у неї підкошуються ноги, а голова гуде від напруги. Людмила Петрівна та Павло Олексійович підійшли до доньки, обійняли її з двох боків.
— Пробач нас, Надюш, якщо ми надто сильно тиснули, — прошепотів батько.
— Головне, що ти не залишишся сама, — сказала мати. — Ми все разом переживемо. — Авжеж, переживемо, — додала Таня, підходячи ближче. — Зате тепер усе стало ясно.
Надя нарешті видихнула. У душі залишалося відчуття зраджених надій, страшної порожнечі. Але водночас було і відчуття, ніби з її серця зняли важкий камінь, щойно грюкнули двері.
Вона уявила, як цей чоловік, ще зовсім нещодавно такий близький, тепер блукає вулицями у пошуках грошей. І навряд чи хтось наступний так само легко повірить його брехні. У глибині душі з’явилася дивна суміш гіркоти і якогось задоволення: хай тепер пожинає плоди своїх махінацій.
— Надю, а що з рестораном? — нерішуче спитала мама.
— Подзвоню, скасуємо. Частина завдатку, мабуть, пропаде. Але це краще, ніж усе життя жити у страху.
Таня взяла її під руку:
— Ти правильно зробила. Хай Сергій сам відповідає за свої справи. А якщо раптом вирішить, що може повернутися — не пускай його.
Надя кивнула, витираючи сльози.
— Знаєте, я хоч і почуваюся розбитою, але водночас ніби вирвалася з якоїсь пастки.
— Це і є свобода, — підморгнула Таня. — А весілля відгуляємо, коли знайдеш гідну людину.
— Або і без весілля, головне, щоб людина була порядна, — додала Людмила Петрівна, знову обіймаючи доньку.
На кухні закипів чайник. Мама розставила чашки, і вся родина мимоволі усміхнулася — ніби й не було цієї сварки. Надя знала: минуле не зітреш, але воно робить сильніше. Вона зробила ковток гарячого чаю і глянула на своїх рідних — вони здавалися ще ближчими, ніж будь-коли. Так, Сергій пішов, але в очах батьків світилася підтримка, а в її душі з’явилася рішучість рухатися далі.
Того вечора їй вперше стало легше дихати. Надя розуміла: справжня свобода починається тоді, коли здатність сказати «ні» сильніша за страх самотності.
