Дозвілля
Тут, біля криниці, Катерина виглядала своє перше кохання. Їй заздрили усі сільські дівчата! А найбільше Ольга

А квіти цьогоріч відцвітають рано…

Катерина набирала воду з криниці. Літа за сьомий десяток закотилися, та, дякувати Богу, здоров’я іще добре має. Он і зараз вихитує два відра на коромислі. Невістка не раз дорікає, мовляв, нащо людей смішити? Вода на подвір’ї і в хаті є, а Катерина в інший кінець вулиці ходить. Наче її хтось змушує до цього.

Катерина ніби не чує. Бо не смакує їй та вода, що тече на подвір’ї з крана чи у хаті з умивальника. Помити нею щось, їсти зварити – нехай, Катерина згідна. Але пити – нізащо. Катерині ту воду трубами чути. От з криниці – крижана, джерельна, аж солодка. Хоча колодязь теж потроху замулюється. Молоді лінуються сюди по воду ходити, а Катерині скільки треба… Це колись уся вулиця звідти воду брала.

Замислюється Катерина. Повертає думки у минуле. Тут, біля криниці, вона виглядала своє перше кохання. Спішила з поля під густу крону горіха, у тіні дерева чекала Федора. О, та їй заздрили усі сільські дівчата! Федір – вродливий, ставний, одинак у батьків. А найбільше Ольга. І це найкраща подруга. Катерина серцем відчувала цю заздрість.

– Ольго, не смій, – попереджувала подругу. – Не займай Федора. Ти ж знаєш – я за нього душу віддам.

– Все одно він мій буде, – тихо, але твердо мовила Ольга.- Ворожка мені сказала. Та не хвилюйся ти, я жартую, – намагалася змінити тему розмови.

Катерина лише розсміялася. Кому-кому, а ворожкам вона не вірить.

Але, певно, таки затаїлася підозра у дівочому серці. Ще більше пильнувала Федора, догоджала парубкові у всьому. Якось захворіла зненацька. Горіла уся. Забігла Ольга: може, чим помогти?

– Піди до криниці, попередь Федора, нехай нині мене не чекає. Скажи, що захворіла я. Зустрінемося завтра.

Хвора Катерина не помітила, як задоволено усміхнулася Ольга. Мить – і подруги в хаті уже не було.

Що тоді сказала Ольга Федорові, Катерина і досі не знає. Тільки коли одужала і, як завше, прийшла на побачення, зустріла під горіхом двох – Федора та Ольгу. Пригасила у душі тихий зойк, що голосним криком рвався з гpyдей. Повернулася і пішла. Дарма кликали її Федір з Ольгою. Бігла геть, чуючи лише калатання власного серця.

А через тиждень Катерину засватав сусідський Микола. Знала, що давно сохне він за нею. Тихий, сумирний, дивився відданим поглядом їй завжди услід.

Сама перестріла хлопця на вулиці. Горда, насмішлива, вродлива – стояла тепер Катерина, покірна у своїй звабі і красі.

– Засилай сватів, Миколо. Поки не передумала.

Примчала Ольга. Просила Катерину схаменутися. Клялася, що не було нічого поміж нею і Федором.

– Ти ж не любиш його, Катерино. То чи будеш щаслива?

– Зате ти отримала те, що хотіла, Ольго. Але і ти не будеш щасливою, – сказала, як відрізала Катерина. – А тепер вступися з моїх очей і нехай я тебе ніколи не бачу.

Аж після весілля Катерина дала волю сльозам. Плакала так, що батьки боялися, аби не злягла знову. А найдужче – Микола. Якби міг – небо прихилив би молодій дружині.

Читайте також: ЕКСПЕРТИ ПОВІДОМИЛИ, У КOТРІЙ ГOДИНІ ПОТРІБНО СНІДАТИ, ЩОБ СХУДНУТИ

І так усеньке життя молився на Катерину. Їсти зварити, попрати – не цурався ніякої роботи. Зарплату теж до копійки дружині віддавав. До дітей серед ночі встати – Микола. Худобу зранку попорати, звісно, Катерина нехай поспить. Умів зробити усе, полагодити різний реманент не лише собі, а й сусідам.

Тільки правду сказала тоді, як врекла Ольга: Катерина не була щасливою. Ні жагою першої ночі, ні притишеним коханням прожитих літ. Поважала, але таки не любила Миколи.

Схоже, не знала щастя й Ольга, хоч і вийшла заміж за Федора. Одразу після весілля чоловік зібрався на заробітки. По ліс, десь аж в Росію, у Вологду. Хату надумав будувати, хоч в Ольги дім – на все село. Не захотів і зі своїми батьками жити, казав: хочеться свого. Насправді Ольга знала: не стільки Федір на заробітки їхав, як від неї утікав.

Вже і хата була збудована, а Федір ніяк не тримався рідного обійстя. Якось з тих далеких заробітків прилетіла трaгiчна звістка: Федора колодою привалило.

Хoвaли Федора усім селом. Катерина на пoхоpон не пішла. Під вечір, наступного дня, знайшла на цвuнтaрі свіжий гopбик землі. Молилася лише їй відомо про що. Тепер вона наодинці з тим, кого ніколи не переставала любити.

Зненацька здригнулася. Чиясь рука лягла на плече. Обернулася. Ольга. Вся у чорному, як мара у вечірніх сутінках. Мовчки дивилися одна на одну. Мовчки і розійшлися.

…Набирає Катерина воду, змотує у клубок прожиті літа. Минулого року не стало Ольги. Давно всох біля криниці розлогий горіх. На його місці шумить густою кроною липа, посаджена чиєюсь дбайливою рукою. І вже хтось інший, молодий, виколисує тут своє кохання.

Пригадує Катерина ще один епізод. Як знову зустріла на клaдoвищі Ольгу.

– Навіть мepтвий не дає він тобі спокою. Чи не так, Катре? – за багато літ озвалася до неї Ольга. Та ще й покликала, як колись, у молодості: Катре…

– Любив таки тебе Федір. Тебе, одну… Можеш втішитися цим, подружко…

І в цю мить Катерина відчула, що насправді усе це давно не має значення. Що любила вона не Федора, а, мабуть, свою мрію про нього. Що поруч з нею стільки часу був інший чоловік. Добрий, турботливий, ніжний… А вона, мов у мушлі, ховалася від його любові, плекаючи щось нездійсненне. І що вона не тримає на Ольгу зла. Адже тішиться дітьми, онуками. Зараз вона усе це скаже, виповість давній подрузі. Та Ольжина постать уже розтанула у вечірній тиші.

А Катерина спішила додому. Ще здалеку гукала Миколу.

– Трапилося щось? – перепитував злякано чоловік.

– Ні-ні, нічого. Я лише хотіла сказати, що люблю тебе…

Вимовила і ніби засоромилася цих запізнілих слів. Бо хіба у її роках говорять про кохання?

Ховала обличчя у чоловіка на гpyдях. А він, чи не вперше, бачив її такою незрозумілою і рідною.

Жаль лише одного: вона так і не поговорила відверто з Ольгою. Тепер, відвідуючи на цвuнтарі рідні мoгuли, не оминає ще два гоpбuки. Обірве зайву траву, змолить молитву. Хай десь там, в небесах, у Вічності буде добре Ольжиній душі.

Зітхнула. Наливала аж через вінця прозору криничну воду. Закуталася тепліше у вовняну хустину. Вдихала пахощі чорнобривців, густо насаджених нею біля криниці. Жаль, відцвітають квіти цьогоріч дуже рано. Треба нарізати букет, віднести на мoгuлу Ольги. Колись вона теж любила ці квіти, їхній терпкуватий запах. Була у нього, у цього запаху, якась таємниця, очікування. Щось прекрасне і недосяжне…

Зіна Кушнірук

За матеріалами видання Наш День

Related Post

facebook