— Цих грошей якраз вистачить, щоб відремонтувати мою дачу! — Свекруха знайшла заначку у моєму будинку.
— Цікаво, хто це переставляв речі? — тихо мовила Марина, помітивши, що скринька в комоді лежить не так, як вона залишила її зранку.
Молода жінка обережно відсунула стопку речей й дістала невеличку дерев’яну шкатулку. Відкривши її, з полегшенням видихнула — гроші на місці. Майже сімдесят тисяч гривень. Два роки вона відкладала гроші.
Марина акуратно повернула шкатулку назад, прикрила речами і зачинила комод. Невже свекруха? Більше нікому. Сергій ніколи не ліз у її речі.
З кухні долинуло характерне дзенькання ложки об каструлю. Елеонора Петрівна знову вирішила «вдосконалити» вечерю, яку Марина приготувала ще зранку перед роботою.
— А я ось супчик зварила, той, що Сергійко любить, — навіть не озирнувшись, прокоментувала свекруха, коли Марина зайшла на кухню. — Твоє рагу якесь несмачне вийшло.
— Елеоноро Петрівно, ми ж домовлялися, — Марина ледь стрималася, намагаючись говорити спокійно. — Ви готуєте в понеділок і четвер, я — в інші дні.
— Ой, не починай знову! — махнула рукою свекруха. — Я ж для Сергійка стараюся. Він з дитинства овочеві супчики любить.
Марина на мить закрила очі. Три тижні. Лише три тижні свекруха мешкала з ними на час ремонту у своїй квартирі, а здавалося, ніби минуло півжиття.
— А де моя нова скатертина? — раптом перепитала Елеонора Петрівна, відірвавшись від плити. — Зранку на столі лежала, а тепер немає.
— У пральній машині, — коротко відповіла Марина. — На ній залишилась пляма від кави.
— Господи, та хіба ж так перуть?! — відповіла свекруха. — Треба було в соді замочити, а не пхати одразу в машинку! Не вмієш ти поводитися з гарними речами!
Марина мовчки дістала з холодильника овочі. Салат. Хотіла просто порізати салат і не реагувати.
— Ти знову купила ці помідори? — не вгамовувалась свекруха. — Сергійко їх не любить. Скільки разів тобі повторювати?
— Сергій сам просив купити саме ці, — відрізала Марина, згадавши, як чоловік нещодавно хвалив її за вибір сорту чері.
— Мати краще знає, що син любить! — з викликом кинула Елеонора Петрівна і знову повернулася до плити.
Увечері, коли Сергій повернувся з роботи, вечеря пройшла у натягнутій тиші. Марина майже не розмовляла, поки свекруха захоплено розповідала про свій суп і грандіозні плани на ремонт дачі.
— Синочку, ти ж допоможеш мені з дачею, коли з ремонтом у квартирі закінчите? — спитала свекруха, підкладаючи Сергієві ще одну порцію супу.
— Звісно, мамо, — втомлено кивнув Сергій. — Але не раніше осені. На роботі зараз аврал.
— Ой, давайте не про погане за вечерею! — вигукнула Елеонора Петрівна. — Краще розкажи, як день минув?
Марина крадькома зиркнула на чоловіка. Сергій виглядав втомленим, але усміхався матері.
— Звичайний день, — знизав плечима він. — А у вас як справи?
— Чудово! — засяяла свекруха. — Ми з Мариною прекрасно провели час. Правда ж, дорога?
Марина ледь не вдавилася супом. «Прекрасно провели» — якщо за нормальне спілкування вважати нескінченні причіпки й намагання перевиховати дорослу жінку.
— Так, чудово, — видавила вона з себе.
Після вечері, коли Елеонора Петрівна пішла дивитися серіал, Марина перехопила чоловіка в коридорі.
— Сергію, мені треба з тобою поговорити, — прошепотіла вона, озираючись на вітальню.
— Щось сталося? — занепокоївся Сергій.
— Твоя мама… здається, вона нишпорила в нашому комоді.
Обличчя Сергія витягнулося.
— Марино, ти впевнена? Навіщо їй це?
— Не знаю, — зітхнула Марина. — Але шкатулка була пересунута, і речі лежали інакше.
— Може, ти сама забула, як поклала? — Сергій потер перенісся. — Мама б ніколи…
— Сергію, я точно пам’ятаю, як усе залишала! — підвищила голос Марина, а потім одразу схаменулась, знову перейшовши на шепіт. — І це не вперше. Вона постійно заглядає в шафи, переставляє речі…
— Тихше, тихше. — Сергій обійняв дружину. — Вона ж хоче допомогти. Ти ж знаєш, яка вона.
— Так, знаю. — Марина відсторонилась. — Але це наш дім, Сергію. І я хочу, щоб мої речі лишалися на своїх місцях.
— Я з нею поговорю, — пообіцяв чоловік. — Але, будь ласка, не влаштовуй сцен. Їй і так важко — не в своїй квартирі живе.
Наступного ранку Марина прокинулась раніше, ніж зазвичай. У квартирі було тихо. Сергій ще спав. І свекруха, судячи з усього, також. Марина безшумно вислизнула зі спальні й рушила на кухню. Вона заварила собі чай і сіла біля вікна. Дивилась, як небо повільно розфарбовується світлом. Можна планувати відпустку. Потрібно встигнути поговорити з Сергієм. Не просто про гроші — про мрію. Тим більше, що ми три роки нікуди не виїжджали.
За спиною скрипнула підлога. Марина повернулася. У дверях стояла Елеонора Петрівна в яскравому халаті.
— Не спиться? — усміхнулася свекруха несподівано тепло.
— Так, вирішила раніше встати, — кивнула Марина, внутрішньо напружуючись.
Елеонора Петрівна підійшла до плити.
— Я теж завжди рано встаю. Ще зі студентських років звичка.
Свекруха поставила чайник, дістала чашку, насипала заварку.
— Мариночко, я давно хотіла з тобою поговорити.
Жінка насторожилася. Що цього разу?
— Про що, Елеоноро Петрівно?
— Про Сергійка, звісно. — Свекруха налила собі чаю й сіла навпроти. — Я ж бачу, як він стомлюється. Багато працює. А чоловіка треба берегти, розумієш?
— Розумію, — обережно відповіла Марина. — Я стараюсь створити для нього затишок удома.
— Затишок, — хмикнула Елеонора Петрівна. — Затишок — це коли про чоловіка дбають, знають його звички, смаки. Ти, наприклад, знаєш, яка в нього улюблена сорочка?
— Звісно. Синя в дрібну клітинку. Я йому її на день народження подарувала.
— А от і ні! — з переможним виглядом виголосила свекруха. — Біла, яку я йому привезла на Великдень. Сам мені сказав.
Марина змовчала, хоча так сильно хотіла щось сказати. Сергій нелюбив ту сорочку — комір натирав шию, але він мовчав, щоб не образити матір.
— Гаразд, не будемо сперечатися, — відвернулася Марина до вікна.
— Я й не сперечатися хочу, люба, — несподівано м’яко сказала Елеонора Петрівна. — Я хочу, щоб мій син був щасливий. І ти теж. Ви ж моя сім’я.
Марина здивовано глянула на свекруху. За три тижні це були перші слова, у яких прозвучало визнання того, що вона — частина родини.
— Я знаю, — продовжила жінка, помішуючи чай, — що буваю різкою. Але я вам тільки добра бажаю.
Марина не знала, що відповісти. Ця несподівана відвертість свекрухи вибила її з колії.
— Я… дякую, — нарешті видушила вона.
— І ще дещо, — знизила голос Елеонора Петрівна. — Я знаю про твої гроші в шкатулці.
У Марини перехопило подих. Значить, таки нишпорила в комоді!
— Ви заглядали в мої речі? — голос затремтів від обурення.
— Не навмисно, люба, — похитала головою свекруха. — Шукала запасний комплект постілі.
А тут ця скринька. Ну, цікавість узяла гору — відкрила.
— Це мої особисті заощадження, — Марина намагалася говорити спокійно, хоча всередині все клекотіло.
— Сімдесят тисяч! Чималенька сума для особистих заощаджень, — зауважила Елеонора Петрівна. — І на що ти їх зібралася витратити?
— На відпустку, — відрізала Марина. — Хотіла зробити подарунок чоловіку, він важко працює і ми давно ніде не були.
— А Сергій знає? — примружилась свекруха.
— Ще ні, — зізналася Марина. — Я хотіла зробити сюрприз.
— Сюрприз? — брови Елеонори Петрівни поповзли вгору. — Сюрпризи в родині — річ непередбачувана. Повір мені.
— Добрий ранок. — У дверях з’явився заспаний Сергій. — Про що ви тут шепочетесь?
— Про жіночі секрети, синочку, — солодко усміхнулась Елеонора Петрівна. — Сідай, я тобі яєчню посмажу.
Того ж вечора Марина наважилася. Вона дочекалась, поки свекруха піде до себе, а тоді підійшла до чоловіка.
— Сергаю, мені треба з тобою поговорити.
Вона витягла шкатулку з комода.
— Що це в тебе? — здивувався він, сідаючи на край ліжка.
Марина відкрила скриньку й показала гроші.
— Це мої накопичення. Майже сімдесят тисяч гривень.
Очі Сергія округлилися.
— Звідки? — лише й вимовив він.
— Я відкладала з підробітків. Два роки. Хотіла зробити нам подарунок.
— Який подарунок? — насупився Сергій. — І чому ти приховувала?
Марина глибоко зітхнула.
— Я хотіла, щоб ми з тобою нарешті поїхали на відпочинок.
— А чому не сказала раніше?
— Думала, що не зрозумієш, — тихо відповіла Марина. — Ми ж кожну копійку на іпотеку рахуємо. А твоя мама постійно твердить, що витрачати гроші на “дурниці” — нераціонально.
Сергій насупився ще більше.
— А до чого тут мама? — його голос похолоднішав. — Це ж наша родина, наші рішення.
— Справді? — Марина скептично всміхнулася. — А мені здавалося, що її думка для тебе важливіша за мою.
— Що за нісенітниці! — вигукнув Сергій. — І взагалі, це ти зараз була нещирою. Два роки — і жодного слова!
— Це не було за твоєю спиною, — заперечила Марина. — Я заробляла на підробітках. А ти навіть не помічав, що я беру додаткові замовлення!
У кімнату без стуку зайшла Елеонора Петрівна.
— Що за галас? — спитала вона. — Синочку, що сталося?
— Нічого, мамо, — різко відповів Сергій. — Ми з Мариною розмовляємо.
— Чую, як ви “розмовляєте”, — покачала головою свекруха. — На всю квартиру. Через що суперечка?
— Через гроші, — несподівано для себе випалила Марина. — Я відкладала на нашу поїздку, а ваш син вважає, що мала все обговорити з ним.
— А ти вважаєш інакше? — брова Елеонори Петрівни злетіла вгору. — У родині все має бути спільне.
— Спільне — не означає, що я маю звітувати за кожну копійку, — відрізала Марина. — І, до речі, ви теж добряче вмієте — в моїх речах рились!
— Мамо, це правда? — Сергій здивовано повернувся до матері.
— Та що тут такого? — знизала плечима Елеонора Петрівна. — Шукала постіль. Побачила шкатулку. Подумала — треба перевірити. А раптом там щось… цікаве?
— Цікаве?! — Марина здивувалася. — Що за нісенітниця?
— А як я мала знати? — не здавалася свекруха. — Може, ти на розлучення відкладаєш або ще гірше!
— Мамо! — Сергій підвівся. — Досить, будь ласка.
— Ні, сину, це ти припини потурати її забаганкам, — різко сказала Елеонора Петрівна. — Жодна поїздка вам не потрібна. Цих грошей якраз вистачить, щоб відремонтувати мою дачу!
— Ого, так ось у чому справа! — Марина раптом розсміялася. — Значить, ви вирішили, що мої гроші краще витратити на вашу дачу?
— Марино! — обірвав її Сергій.
— Ні, Сергію, давай без прикрас, — жінка підійшла ближче до свекрухи. — Елеоноро Петрівно, ви щось підозрювали?
Свекруха на мить зніяковіла, але швидко взяла себе в руки…
— Я бачила, як ти витягувала гроші з гаманця і ховала їх! — раптом випалила жінка.
Марина ледь стримала обурення.
— Тобто ви навмисне шукали ці гроші?
— Марина, досить! — не витримав Сергій. — Давайте всі трохи заспокоїмося.
Він повернувся до матері.
— Мамо, ти не мала права ритися в речах Марини. Це неприйнятно.
Потім перевів погляд на дружину.
— А ти, Марино, могла б і розповісти про свої плани. Я би тільки зрадів.
Елеонора Петрівна стиснула губи. Її син ніколи не говорив із нею таким тоном.
— Гаразд, — неохоче мовила вона. — Мабуть, я й справді вчинила не дуже гарно. Вибач.
Марина з подивом поглянула на свекруху. Вона не чекала такого повороту.
— І ти мене вибач, — звернулась вона до Сергія. — Я мала б поділитися з тобою своїми планами.
Сергій обійняв дружину.
— Головне, що ми тепер чесно поговорили, — сказав він тихо. — Поїздка — це чудова ідея.
Ти заслужила на відпочинок. І я теж мріяв вирватись із цього колеса.
— А дача? — з сарказмом перепитала Марина, кидаючи погляд на свекруху.
Елеонора Петрівна розгублено стиснула плечима, але потім сказала:
— Та хіба ж я… Я не думала, що все так серйозно. Можливо… справді… поїдьте. Ви молоді. Вам треба побути наодинці. А дачу відремонтуємо з осені, як і сказав Сергій.
Марина мовчки дивилася на неї. У погляді ще тліла недовіра, але вже не було образи.
— Якщо ви щиро це кажете, дякую, — сказала вона зрештою. — Але надалі, будь ласка, не заглядайте в мої речі. Ні під приводом, ні з цікавості.
— Домовились, — тихо сказала свекруха, опустивши очі.
Сергій обійняв їх обох — дружину та матір.
— Може, й справді настав час нових правил, — сказав він. — Де є кордони. І повага. І чесність.
Наступного ранку Марина купила в інтернеті два квитки до Єгипту, вона завжди мріяла побачити там відпочити разом із Сергієм. А ще — вона вперше зібрала валізу без відчуття провини. Бо ці гроші вона заробила сама. Бо це була її мрія. І тепер — їхня спільна. А дача… вона почекає.
