Ця ніч була напруженою. Виклик за викликом, команда була повністю виснажена. Вранці знову задзвонив телефон. Цього разу в далекому передмісті горіла будівля.
Двоповерховий будинок. Палав другий поверх. Я вже знав, що газ перекрито, тому небезпеки вибуху не було. Незважаючи на цю ранню годину, багато людей стояло біля воріт сусідніх будівель. Я помітив їхні сердиті вирази обличчя. З групи глядачів виділявся старший, добре сформований чоловік, який махав елегантною тростиною, і гукав щось у наш бік:
— Це все безхатьки. Їх давно вже мали вигнати звідси. Брудні… Хліба просять, а спиртне можуть собі дозволити. Мабуть, вони винні, вони нетверезі розпалили вогонь…
— Ви щось конкретне знаєте? — Я підійшов до нього після наказу. — Ви бачили, як хтось підпалив?
— Ну ні, а хто ще крім них? — він показав тростиною на чотирьох людей: трьох чоловіків і жінку, що тримаються в стороні, на задньому дворі. Уже місяць живуть тут нелегально, — зневажливо плюнув на безхатька.
— У вас є якісь докази, що це вони, тоді ми напишемо протокол, – сказав я, дістаючи службовий зошит.
— Нічого не бачив, але це й так видно, — пирхнув він і відступив глибше у ворота.
Я розпитував решту людей, але вони нічого конкретного не сказали. Лише на безхатьків нарікають, вживають грубі слова. Тому я перестав, тим більше, що приїхала поліція і наша робота добігала кінця. Мої люди пакували спорядження. Безпритульні дивилися на вогонь, який ми щойно загасили. Насправді, мені не слід було з ними розмовляти, це входило до обов’язків поліції. Але щось змусило мене підійти до них:
— Що ви думаєте про цей підпал?
Вони все ще стояли на місці, замість відповіді лише негативно рухали головою.
— Ви спали тут, то напевно щось знаєте, — натиснув я. – Може, хтось із вас…
Тоді жінка зробила крок до мене.
— Про що ви думаєте, капітане?! Вона сердито сказала до мене. — Як ви думаєте, хто підпалює власну хатину? Адже тут у нас був дім, усе наше життя було тут – і її голос зірвався. — Вони хотіли, щоб ми покинули це місце… А найгіршим був той старий крикун.
— Будь ласка, заспокойтеся, ви дасте заяву в поліцію, — почав я, але жінка відразу перебила мене.
— Ми їм нічого не скажемо. Нехай нас замикають, хоч буде де спати. Холодно, як в Антарктиді. Вона затремтіла і міцніше загорнула своє старе пальто, поглянувши на групу людей, які розмовляли з поліцейськими. Раптом вона підняла голову і подивилася мені прямо в очі.
— Забери нас звідси, бо ці нелюди поб’ють нас, як тільки поліція поїде, — прошепотіла вона, голосом в якому вже не було агресії та зарозумілості.
Я придивився до неї: вона не була стара, їй, можливо, було не більше 38-40 років. Її високе тонке довге волосся було зав’язане в густий вузол на потилиці. Її великі блакитні очі дивилися з якоюсь лагідністю. Вона в той момент зовсім не виглядала бездомною. Вона не зовсім відповідала трьом чоловікам, що стояли поруч.
Якусь мить ми мовчки дивилися один одному в очі. У її очах я побачив відчай, гнів і ще щось. Безмовне благання про допомогу і… така безпорадна лагідність, що в мене пересохло в горлі. Довелося проковтнути.
— То як, ти виведеш нас звідси? — спитала вона грубим голосом.
У цей момент до нас підійшов один із поліцейських, знайомий мені. Виявилося, що він давно знає цих безхатьків і насправді розуміє, що вони не мають жодного стосунку до пожежі. Він добре знав, що вони самі не підпалили б свою хатину, в якій проживали. І розпалити вогонь теж не могли, були тверезі. Тому я попросив його якось безпечно вивести їх із цього двору, захистити від агресії жителів.
Ми вже йшли, коли я обернувся і подивився на неї. Вона стояла на тому самому місці й дивилася на нашу машину. Мушу визнати, що в наступні дні я часто згадував цю жінку. Мені було цікаво, що з нею сталося далі і чому вона взагалі опинилась в цьому місці. Чому вона була бездомною? Які шляхи долі привели її до цієї спаленої хати?
Її погляд ловив мене в найменш очікувані моменти, вона не виходила мені з голови. Тому десь через тиждень після події ноги самі понесли мене на ту вулицю. Хоч дув різкий крижаний вітер, я прогулявся. Я пішов до згорілої хати. Сяяли чорні діри на верхньому поверсі, але у вікнах першого поверху було слабке світло — як від свічки, тож там знову хтось жив. Я постояв там деякий час, а потім піднявся сильний порив вітру, що мене чуть не збив з ніг. Я сів у машину з наміром повернутися додому, як раптом почув той грубий голос:
— Ей, пане пожежник, що ти тут робиш? Ти забув тут щось чи що?
Я повернув голову: за спиною стояла жінка з блакитними очима і сміялася.
— Я шукаю тебе, — спокійно відповів я, рухаючись до неї.
— Ти жартуєш собі з мене? Вона пирхнула, але її зір пом’якшився, як тоді, після пожежі. – Чи тебе не вистачає на когось кращого?
Я зрозумів її манеру говорити, добре знаючи, що її тривіальні слова були лише маскою.
— Я просто хочу поговорити з тобою, нічого більше.
— Ой, який інтелігент, поговорити йому захотілося, — глузувала вона й почала шукати щось у кишенях. — У тебе не буде цигарки? — вона вичікувально подивилася на мене.
У той же час до нас підійшли троє її колег. Вони наче виросли із землі. Незважаючи на те, що я звик до небезпек, мені було трохи ніяково.
— Я не палю, — похитав я головою.
— Купиш пляшку? Жінка запитала і, побачивши, що я киваю головою, сказала одному з них: – Коля, йди в магазин, пожежник ставить, – подивилася на мене з іронічною посмішкою.
— І я запрошую тебе до хати. Вона показала на почорніле вікно, за яким танцювало тьмяне світло.
Після цього я часто дивувався, чому я прийняв це неоднозначне запрошення цієї бездомної жінки, брудної та грубої; чому я дав цим хлопцям гроші на цигарки та спиртне. Мабуть так хотіла доля. Коли ми увійшли до темних воріт, жінка простягнула мені руку.
— Я Ніка,— сказала вона й показала на пошарпані двері.— А це моя теперішня хатина. Будь ласка, пане пожежник.
І вона штовхнулася ногою об гниле дерево. Посеред напівзруйнованої кімнати стояв стіл на кульгавих ніжках, підкріплених цеглою. На ньому валялися пивні банки, консервні банки, підсушений хліб…
— Вибач за безлад, але у прибиральниці вихідний, – сказала вона і, напевно, побачивши моє обличчя, агресивно запитала: — Що, пожежник гидко? Ти не знав, що так люди живуть?! А може, ми не люди, а якась інша категорія?
— Ніка, давай, хлопець класний, дав на пляшку, — несподівано за мене заступився один із її супутників.
Але мені не потрібна була ніяка підтримка.
— Не прикидайся, що ти така небезпечна, — різко сказав я їй. — Ти запросила, тож зроби честь гостю, бо я не знаю, де сісти.
— Чому б тобі відразу не лягти?! Вона насміхалася, вказуючи на піддон у кутку.
— Можливо, після того, як ти прибереш, — відповів я спокійно, не піддаючись провокаціям. — Тому що я хотів з тобою поговорити, а я завжди розмовляю сидячи…
Хоча була запалена лише одна свічка, я побачив, що плечі жінки поникли. Вона нахилилася, опустила голову, потім витерла обличчя краєм светра. І все одно вона не дивилася на мене, просто стояла на місці, наче їй не вистачило сил. Настав правильний час сказати їй, з чим я прийшов.
— Я хотів з тобою поговорити. Не знаю чому, але я не можу тебе забути.
Вона не рухалася, не говорила.
— Я не хочу обманювати себе чи читати тобі лекції, але тобі тут не місце, жінко, — я інстинктивно схопив її за плечі, потряс. — Ти не така…
— Що?! Вона сердито перебила мене. – А яка? Зі мною можна зробити все що завгодно. Але ти, мабуть, не скористаєшся… Великий капітан.
— Бригадир, — інстинктивно поправив я її. — Послухай мене. Я бачив і не такі речі як у тебе, – рішуче сказав я. — Але навіть якщо ти впадеш на найглибше дно, ти можеш відскочити і…
— А якщо під цим дном купа мулу, а ти рухаєшся тільки ногами, бо не можеш відскочити, ноги застряють і ти ще більше тонеш, то що ?! Вона замовкла, схлипуючи, похитуючи плечима.
Після довгої миті вона з трудом почала говорити. Як колись вона закохалася в хлопця, який виявився звичайним аферистом, який позбавив її всього, бо вона брала для нього кредити під заставу свого салону краси; як вона підробляла йому чеки і за це потрапила до в’язниці. Коли вона звідти вийшла, їй дали квиток, сумку зі старим одягом і направлення до соціальних служб.
— Знаєш, як це, коли перед тобою зачинені всі двері, рідні та друзі не хочуть тебе знати? Вона розпачливо зітхнула. — Я майже повернулася до тієї в’язниці, бо не було куди діватися. Мені не було нікуди, ні до кого.
— А тепер я запрошую тебе до себе.
— А що ти за це хочеш?
— Просто твоя компанія. Я живу з дружиною та дочкою, але ми розлучені. Вони на першому поверсі, а я займаю другий.
— Ти, мабуть, зовсім зійшов з глузду, — похитала вона головою. — Але добре, я тобі про себе розповіла, ти послухав, тепер плати мені. Може бути обід.
Вона одягла поношений плащ і пішла зі мною. По дорозі до авто я зрозумів, що й справді божевільний. Бо коли її побачить моя колишня, вона обов’язково розлютиться. З іншого боку, ми з Юлею були друзями, підтримували один одного, незважаючи на розлучення. У кожного було своє життя, але іноді ми були потрібні один одному. То, може, коли Юлі мине перший гнів, вона щось придумає? Чи підкаже, як допомогти цій жінці? Те, що їй варто було допомогти було для мене очевидним.
Через кілька хвилин я зупинив авто перед своїм будинком.
— Гарна хатинка, — сказала вона з вдячністю.
На другий поверх ми зайшли через окремий вхід. Я показав їй своє житло. Вона одразу запитала, чи можна прийняти душ. Потім вона зникла за дверима зі своїм набитим поліетиленовим пакетом. І відразу я почув звук води.
Я поставив чайник, дістав каву і заходився думати, з чого б приготувати обід. В той же час почув швидкі кроки на сходах. Через деякий час Юля стояла вже на моїй кухні.
— Назар, ти зовсім з глузду з’їхав?! — сердито запитала вона. – Кого ти ведеш додому? Все ще відчувається її запах на сходах.
— Незабаром запахне по-іншому.
Я почав розповідати їй про ту пожежу, про цю жінку, і той відчай, що я бачив в її очах, про її життєвий упадок. І про моє переконання, що я маю якось їй допомогти, що не можу її так залишити.
— То тепер ти приведеш додому безпритульних і вони з тобою тут житимуть? – іронічно засміялась Юля. — Ти пожежник, а не супермен. Схаменись.
— Завжди є слушний час, щоб допомогти комусь, — сказав я, глянувши на годинник: ця жінка вже майже годину сидить у моїй ванній. — Я поговорю з людьми, можливо, і ти теж. У неї хороша професія, може ще не все втрачено.
— Авжеж, молодець, – Юля постукала по лобу і хотіла ще щось сказати, але замовкла, бо в цей момент з ванної вийшла жінка з довгим каштановим волоссям, елегантною спідницею та коричневим піджаком. Вона дивилася на нас уважно, її блакитні очі виглядали приреченими.
Мені було важко повірити, що це та сама людина, яку я привів із того сховку до свого дому годину тому. У ванну кімнату увійшов брудний безлад у спортивних штанах і пошарпаному светрі, а звідти вийшла елегантна жінка …
— Цей одяг – це все, що я маю з минулого життя, – усміхнулася вона мені, потім зніяковіло поглянула на Юлю. — Вибачте, але пан Назар запросив мене сам.
Моя колишня дружина мовчала, уважно спостерігаючи за Нікою.
— Ти маєш чудовий вигляд, — здивовано сказав я. — Але обід буде поганий. У мене в холодильнику майже нічого нема, тільки тушонка. Я не вмію готувати…
— Не важливо, — спокійно сказала Ніка. І далі вона різко повернула голову, подивилася на мою колишню дружину.
— Я знаю вас, — сказала вона повільно. — Ви приходили до мене в салон краси, у Мар’яни робили зачіску, так?
Я побачив здивування на обличчі Юлі. Вона дивилася на неї так, наче побачила привид.
— Ну так, — нарешті прошепотіла вона. – Я не могла одразу впізнати, стільки років минуло… Але коли ви вийшли з ванної, то здалися мені знайомою, — Юля підійшла до Ніки, потиснула їй руку. — Ми стільки разів говорили про вас з друзями, що ви зникли, але ніхто нічого не знав, — вагалася вона. — Потім нам сказали, що ви потрапили до в’язниці, але ніхто не знав причини.
Вона замовкла.
— Саме так, — прошепотіла Ніка.
На моїй кухні на мить запанувала тиша, а потім Юля засміялася, вказуючи на каструлю з тушонкою:
— Я не думаю, що ви будете це їсти. Я запрошую вас до себе, на справжній обід.
Це був, мабуть, найдовший обід, який я коли-небудь їв. Спершу жінки говорили про все і ні про що: про одяг, навіть про кулінарію. Я добре знав свою колишню дружину і знав, що вона свідомо керує розмовою в такому руслі, щоб відвернути Ніку від сумних думок. Але настав час і для серйозніших розмов. Таких, які могли б змінити життя бездомної жінки. І коли через кілька годин я запропонував відвести Ніку до притулку, Юля заперечила:
— Вже пізно, сьогодні Ніка залишиться у мене на ніч, а завтра будемо думати, що робити далі. Професіонали ще потрібні, я обов’язково знайду щось для неї.
