fbpx
Дозвілля
Ця історія сталася в маленькому містечку. Я посварилася зі своїм хлопцем, зібрала сумки і вирушила до мами в інше місто. У поїзді познайомилася з дуже милою старенькою. Звали її Ольга Павлівна. Ми розговорилися. Я розповіла їй свою нехитру історію. Вона перейнялася і запропонувала мені вихід

Я влаштовуюся до них у будинок консьєржем (там давно шукали порядну, молоду жінку) і паралельно допомагаю їй по господарству.

В іншій ситуації я відкинула б її пропозицію, але з грошима зараз не дуже, а у мами просити соромно. А це шанс змінити своє життя. Та й Ольга Павлівна натякнула, що якщо все складеться, вона залишить мені свою квартиру. Оселилася я у Ольги Павлівни. Ми з бабусею досить добре ладнали. Робота не складна, мешканці порядні, заможні громадяни.

Біда прийшла несподівано. Ольга Павлівна вирушила на прогулянку в парк, їй стало погано, до лікарні її не довезли. Квартиру вона не встигла оформити на мене, її опечатали до з’ясування усіх обставин. Мені довелося перебратися в комірчину біля свого робочого місця.

Як би я відразу звільнилася і поїхала, всього б цього не сталося, але я залишилася.

Почалося все дуже банально. Зник придверний килимок з п’ятого поверху. А в цій квартирі проживала дуже прискіплива пані середніх років. Звичайно вона влаштувала мені грандіозний розбір польотів.

— Олесю, Ви дуже погано виконуєте свої обов’язки. Мій килимок дуже дорогий і я дуже незадоволена. Спочатку килимок пропаде, потім квартиру обчистять. Для чого Ви тут сидите? Щоб до Сергія з третього поверху залицятися?

— Але ж у під’їзд ніхто із сторонніх не заходив, — виправдовувалася я.

— Тобто ви хочете сказати, що його поцупили мешканці. Ніколи не повірю, а ось Ви могли зазіхнути на нього, бо у Вас ні кола, ні двора.

Вона, стиснувши губи, пішла, а я дуже засмутилася. Почала згадувати вчорашній день. Вранці килимок був. Я прибирала у під’їзді і дуже добре пам’ятаю, що я його піднімала і витрясала. Цілий день все було, як завжди. Вдень до мене заглянув Сергій, ми трохи поговорили і він втік на роботу. День був абсолютно звичайним, сторонніх майже не було. Заходив листоноша, але він віддав всю кореспонденцію мені і далі не проходив. Загадка!

Я піднялася на п’ятий поверх, килимка не було. З сумом подивилася на квартиру Ольги Павлівни (вона сусідня). Її килимок лежав на старому місці, тільки був трохи зсунутий. Я зацікавилася і підійшла до дверей. Оглянула їх. Оце так, печатка на опечатаних дверях була обережно зрізана з одного кінця і трималася на пластиліні. Цікаво…

Кому знадобилося заходити в квартиру бабусі? Я жила там, можу з упевненістю сказати, що брати там нічого. Старі радянські речі і нічого цінного немає. Мене це дуже спантеличило.

Я спустилася за ключем від квартири (забула здати поліції) і повернулася назад. Обережно відкрила двері і прошмигнула всередину. Відразу, біля порога спіткнулася об сусідський килимок. Дивно. Як він потрапив сюди? Я розгорнула його. Він був брудний, весь у будівельному смітті.

Пройшла в кімнату і здивувалася. Повний безлад. Речі на підлозі. Меблі наполовину розламані. Подекуди відбита штукатурка. Зайшла в кухню, заглянула в ванну, така ж історія. Перша думка була, звернеться в поліцію. Але як я поясню наявність ключа, та й навіщо я полізла в цю квартиру. Обійдемося без поліції.

У бабусі щось шукали, це зрозуміло. Це не об’ємний предмет, щось дрібне або якісь папери. Що ж і ще можна заховати в меблі або замурувати в стіну? У Ольги Павлівни є одна подруга, треба з’їздити до неї. Може щось дізнаюся.

Я купила торт, печива і вирушила в гості до Варвари Федорівни, давньої подруги моєї бабусі.

Вона була дуже задоволена. Ми сіли пили чай з тортом. Після всіх нарікань на швидку кончину Ольги Павлівни, розмова перетекла в інше русло.

— Олесю, ти живеш у квартирі? — Запитала мене Варвара Федорівна.

— Ні, Ольга Павлівна не встигла залишити заповіт.

— Ой, я забула, — засмутилася старенька, — в той день, ми були з нею у нотаріуса. Вона склала заповіт на тебе. Ти єдина спадкоємиця. Потім я вирушила додому, а вона погуляти в парк. Там все це і сталося. Як же я не подумала, що ти нічого не знаєш?

Я була приголомшена. Виявляється квартира моя. Мені більше не треба поневірятися по кутах. Ольга Павлівна — золота людина, вічна їй пам’ять.

Після всіх голосінь і вигуків подиву, я розповіла їй про те, що сталося у квартирі. Варвара Федорівна не здивувалася, тільки хитро на мене подивилася.

— Гаразд розповім, раз ти спадкоємиця. У Ольги Павлівни був чоловік. Дуже багата людина. Він був директором нашої швейної фабрики. Він зі своїм другом організували підпільне виробництво дуже модних джинсів, які шили і варили. Збували величезними партіями в Москву і ще кудись. За радянських часів їх називали «цеховиками». Матеріал брали з фабрики.

— А з вигляду і не скажеш, що вона була заможною пані. — сказала я.

— Була, — зітхнула Варвара Федорівна, — Що там сталося я не знаю, але її чоловіка посадили і не одного, а ще й друга його на додачу. А коли прийшли конфісковувати майно, нічого не знайшли. Квартира і та була мамина. Подейкували, що він все в діаманти перевів, та й сховав їх.

— А що ж було далі?

— Та нічого, з в’язниці він не повернувся, там його і не стало. Ольга Павлівна більше заміж не виходила. Жила собі потихеньку. Я думаю вони ці діаманти шукали.

Повернулася я до вечора. На порозі мене зустрів Сергій.

— Ти куди поділася? Я навіть почав хвилюватися. Звик, що ти завжди тут.

— Мене до поліції викликали, — збрехала я.

— Навіщо?

— Та я й сама не зрозуміла. Хочуть обшук в квартирі зробити.

Сергій хмикнув і відправився до себе сходами.

— Що ліфт не працює? — поцікавилася я.

— Ти що, забула? Він на третьому ось вже тиждень, як не відкривається. Ти ж сама заявку відправляла. Соромно не пам’ятати.

Ліфт! Як я могла забути? У той день, коли зник килимок, Сергій виходив з ліфта. Значить він спускався не зі свого поверху. На четвертий підніматися ніжками, а потім спускатися ліфтом на перший, він не буде. Значить це він проник у квартиру і поцупив той нещасливий килимок.

Я подзвонила до поліції і, як виявилося, мала рацію. Сергій виявився онуком того друга чоловіка Ольги Павлівни з яким він і потрапив за грати. Він навмисно переїхав в цей будинок. Хотів зблизитися зі старенькою, та у нього нічого не вийшло. Коли жінки не стало, почав шукати діаманти сам.

Я не заявляла на нього за розгром квартири. В якості покарання змусила випрати килимок злощасної сусідки і з вибаченнями, повернути його. Спочатку ми разом шукали діаманти, потім разом робили ремонт. Нічого не знайшли.

Спільна справа згуртувало нас. Через два роки ми одружилися.

На наше весілля прийшла Варвара Федорівна. Весь цей час ми не забували про неї і часто її відвідували.

— Дорогі мої, я вам принесла подарунок від Ольги Павлівни, — з цими словами вона простягла нам невелику коробку, — якщо чесно, хотіла собі залишити. Але совість не дозволила.

Я відкрила коробку, там було дванадцять штук дуже великих каменів.

— Це те, про що я думаю?

— Так, Оленька ще до обшуку у мене їх залишила. Потім забрати не хотіла. А ви з Сергієм справжні спадкоємці.

Фото ілюстративне.