Цього року я не пішла на поводу у сестри і відразу ж сказала, що її дітям ніякі подарунки на Миколая робити не буду. Та я своїм планшети не купую, не те, що її. Агата все ж приїхала на свята з надією, що я пожартувала. Але зрозумівши, що ні, зв’язалася з мамою і не тільки. – Наталка залишила моїх дітей цього року без подарунків. Геть сором втратила, – тараторила вона всім родичам. Але що дивно, мама стала на її сторону. – Ну вона така людина! Ти ж маєш бути мудрішою.
– Я не розумію, як можна бути такою нахабною! – пробурмотіла я, тримаючи телефон у руці й перечитуючи повідомлення від сестри.
Агата знову перевершила саму себе. Вона надіслала список подарунків для своїх дітей, і, повірте, це був не просто список – це був лист до Святого Миколая, який може собі дозволити хіба що мільйонер. Новий планшет, фірмові іграшки, одяг із цінниками, які мені й не снилися. І це все для племінників, тоді як для моїх дітей вона завжди приносить найдешевші іграшки з розпродажу чи якусь дурницю, яка через тиждень ламається.
– Ну і як? Що скажеш? – спокійно спитав мій чоловік Олег, бачачи, як я нервово клацаю по екрану.
Я не знаю, чи вона геть розум втратила, чи думає, що я друкую гроші вдома, – відповіла я, стискаючи зуби. – От скажи мені, хіба це нормально?
– Наталю, це ж не вперше. Скільки можна дозволяти їй сідати тобі на шию? – Олег знизав плечима.
Я мовчала. Так, він був правий. Агата вже давно перетворила мене на банкомат. Здавалося, що наша фінансова стабільність для неї – це привід не докладати зусиль. Я вже не раз помічала, що її “подарунки” для Єви та Микити – моїх дітей – завжди виглядали так, наче вона купила їх десь між овочами та побутовою хімією.
– Слухай, але якщо я зараз нічого не куплю її дітям, буде “буря”. І мама знову буде нервувати.
– Твоя мама завжди її виправдовує. Але якщо ти не зупиниш це зараз, вона і далі тебе використовуватиме. Досить, Наталю, – категорично сказав Олег.
– Ти правий… Але як сказати їй “ні”, щоб не нарватися на неприємності?
Наступного дня я набрала Агату, налаштовуючись на серйозну розмову. Вона взяла слухавку з таким тоном, ніби чекала, що я знову скажу: “Добре, все куплю”.
– Агато, привіт. Я про твій список…
– О, я знала, що ти не залишиш моїх дітей без подарунків! Вони вже так чекають! – перебила вона мене.
– Послухай, цього разу все буде інакше, – я зібрала всю свою впевненість. – Ми з Олегом вирішили, що подарунків цього року не буде. Кожен сам купить своїм дітям те, що вважає за потрібне.
– Що?! – її голос затремтів від обурення. – Наталю, це що за жарт? Ми ж сім’я!
– Саме тому, що ми сім’я, я більше не хочу цього цирку. Твої діти отримують найкраще, а мої… Агато, я втомилася. Це несправедливо.
В телефоні запала тиша. Потім я почула:
– Ти така дріб’язкова. Невже тобі шкода кількох гривень для племінників?
– Справа не в грошах, а в принципі. Ми більше не граємо за твоїми правилами.
Вона кинула слухавку.
Свята того року минули неспокійно. Агата приїхала, але поводилася холодно. Її діти відкривали свої подарунки від інших гостей з радістю, але періодично кидали на мене образливі погляди, як на “злу тітку”, що залишила їх без подарунків. Натомість мої Єва та Микита отримали від нас те, що справді хотіли: теплі светри, цікаві книги й набір для творчості. Вони були щасливі, і це для мене було найважливіше.
Після свят Агата не витримала й влаштувала “бурю”. Вона розповіла всій нашій родині, що я скупа, бо “пожалкувала грошей для дітей”. Мама одразу набрала мене.
– Наталю, що там у вас сталося з Агатою? Вона каже, що ти відмовилася купити подарунки її дітям…
Мамо, а ти знаєш, які подарунки вона хотіла? Планшет за десять тисяч, фірмовий одяг… А моїм дітям вона що приносить? Дешеві брязкальця. Я більше не хочу цього.
– Ну але ж це діти, Наталю… Хіба можна так?
– Мамо, я купую подарунки своїм дітям, а не її. І ти сама знаєш, що вона з мене тягне гроші при кожній нагоді. Я втомилася.
Мама зітхнула й сказала, що я маю бути мудрішою, бо Агата “просто така людина”. Але хіба це виправдання?
Декілька тижнів потому Агата знову з’явилася на порозі. Прийшла “поговорити”, але розмова знову переросла в суперечку.
– Я не розумію, чому ти так зі мною. Це ж лише подарунки! – вигукувала вона.
– Тому що це не подарунки, Агато! Це вимагання. І знаєш що? Я більше не дозволю тобі цим займатися.
– Ти зіпсувала нашим дітям свята! Ти розумієш це? – її голос тремтів.
– Ні, Агато. Це ти зіпсувала наші стосунки своїми очікуваннями. Ми більше не будемо “спонсорами” твоєї родини.
Вона пішла грюкнувши дверима. Відтоді ми майже не спілкуємося. Я не знаю, чи зміниться щось у майбутньому, але тепер я точно знаю одне: дозволяти собі сідати на шию більше не можна. Іноді навіть із найближчими людьми потрібно встановлювати межі.
А ви як думаєте? Чи правильно я вчинила, що відмовилася грати за правилами сестри? Можливо, варто було поступитися заради спокою? Дуже цікаво почути ваші поради!
