“Цікаво, в чому секрет такої смачної картоплі? Чи не в тому ж, що вона була порізана по-сільськи, пластинками, а не соломкою, як все життя подавали Ромі? Чи тут якийсь таємний соус? Чи може вся справа в тому, що їдять її прямо зі сковорідки?” — розмірковував Роман, коли побачив сільське життя.
Минуло чотири місяці, як Роман одружився з Мариною. Шлюби були не першими для обох, у кожного вже малися свої діти — у Марини двоє хлопчаків, у Роми дівчинка.
«Знайшли ми з тобою одне одного, — сміялася Марина, — розлучениця з двома причепами та аліментник, класика сучасності!»
Марина ще зі студентських років стала міською, чотириста кілометрів до дому шлях не близький, тому навідувала матір з батьком не часто. За старшим онуком дід сам приїздив, забирав на машині на літо, але літо минуло. Розлетілися онуки по своїх гніздах — один до доньки, другий до сина, а з дідом пригода трапилася — у самий несподіваний момент він впав. Момент був не підходящим ще й тому, що прийшов час копати картоплю, з даху звалилася черепиця, а на носі осінь.
У діла нога у гіпсі, робота стоїть.
— Поїдь до них на вихідні, Ромо, допожи, — попросила дружина.
— Нехай краще наймуть когось.
— Нема в них зайвих грошей, вони ж на пенсії.
— Я надішлю їм скільки треба.
— Та не візьмуть вони! Не по-родинному це, розумієш? — умовляла Марина, — ну поїдь, Роме! Село подивишся. Ти ж ні в селі, ні у них ніколи не був, поважай моїх батьків. Їм приємно буде. Всього на два дні!
— Ну гаразд, поїду.
— Два дні! Я їм зараз подзвоню, от вони зрадіють!
Виїхав Рома відразу після роботи, щоб не гаяти часу. Відпросився з пів дня. Приїхав пізно ввечері. Поки посиділи, поговорили, вже й ніч настала… Пізно заснув, міцно спав, прокинувся на світанку, майже об одинадцятій.
Сніданок уже стояв на столі, чекали, коли він встане. Накритий стіл викликав у Роми збентеження — стояла одна тарілка, на якій великими шматками були порізані огірки й помідори, поруч сковорідка на підставці з ароматною смаженою картоплею з м’ясом і три виделки в одній купі.
— Ну нарешті! Нарешті можна поїсти! — зрадів тесть і застукав милицями по підлозі до столу, — що там з чаєм, Рає?
— Заварюється, —
теща сіла і взяла виделку. Тут Рома обалів удруге за ранок, бо батьки почали їсти картоплю прямо зі сковорідки.
— Чого застиг-то? — запитала, пережовуючи м’ясо, теща, — щось не так?
— Та ні…
— Тоді бери виделку і їж.
Попросити собі окрему тарілку Рома зніяковів і, відчуваючи легку неприємність, почав їсти разом з ними.
Смачнішої картоплі Рома в житті ще не їв, тому про неприємні відчуття він швидко забув і жартома поборовся з тестем за останній шматочок.
Цікаво, в чому секрет такої смачної картоплі? Чи не в тому ж, що вона була порізана по-сільськи, пластинками, а не соломкою, як все життя подавали Ромі? Чи тут якийсь таємний соус? Чи може вся справа в тому, що їдять її прямо зі сковорідки? Рома із задоволенням відкинувся на спинку стільця, а теща тим часом розлила всім чай.
— Як смачно, Раїсо Кирилівно! Ви зобов’язані поділитися рецептом з донькою. Таємний інгредієнт?
Теща хмикнула:
— Скажеш теж… Нічого таємного. Усе своє, домашнє: картопля й цибуля — з городу, яйця від наших курочок і свининка.
— Свининка теж ваша?
— Та ні. Куплена. Але вирощена в нашому селі. У нас тут усе просто, без ваших міських викрутасів.
— А що, Ромо, — запитав тесть, — правду кажуть, що в Макдональдсі картопля довга та хрустка, і булочки в бургерах такі, що тануть у роті?
— Не знаю, не знаю, — муркотів Рома, причіпкуючи чай, — у мене в «Макдональдсі» відразу смачно, а потім лежить ця маса в шлунку, неприємно буває. А що за смак у вашого чаю? Дивний, ніби…
— Смородина! Я листок смородини поклала.
— Точно! Смородиною пахне! Боже мій, як же добре!
Перед тим, як йти копати картоплю, теща послала Рому до курника зібрати яйця.
— Ти його щодо півня-то попередила? — запитав дід, коли Рома зник за дверима курячих джунглів.
— Сам розбереться, не маленький. Нехай скуштує сільського життя досхочу, — засміялася Раїса Кирилівна.
І Рома скуштував. Не маючи уявлення про те, яким темпераментом відрізнявся великий рудий півень, Рома спочатку зібрав яйця в пластикове відро, а потім вирішив висловити свою пошану красеню.
— Ну хороший, хороший! — захопився Рома й потягнув руку до гребеня півня, який і не думав, на відміну від курей, тікати, більше того, негайно спробував клюнути Рому в руку, а потім розпустив крила і пішов у напад.
Рома подався назад.
— Яйця бережи! — гукнув тесть.
Рома схопився за штани, господарі розсміялися:
— Не ці!
На швидкості він вискочив з курячого загону та з полегшенням повис на зачиненій хвіртці. А півень махав під хвірткою своїми шикарними крилами й видав горловий бойовий клич.
— Ну, розсмішив, — сказала теща, приймаючи від Роми яйця. Очі її горіли жартівливим вогником, — тепер до городу пішли, бери лопату під навісом.
Картоплю копали до четвертої години. Було спекотно, сонце палило не по-осінньому. Рома не відчував спину з незвички. Він уперше копав картоплю, а теща, вибираючи з землі урожай, повчала його, як правильно робити: і лопату не так тримає, і копає не так, і сопить кумедно.
Рома не знав, ображатися чи ні — ніби й не злобно робила зауваження Раїса Кирилівна, ніби вчила. У житті все стане в пригоді. Вона розповідала йому про погоду, про сільські справи, про тварин. Рома слухав з ввічливості, йому це було не цікаво, але копати веселіше. Звичайна жінка, все життя в селі, що з неї взяти? Проста, як п’ять копійок.
— Ну ось, дві третини викопали. Решту завтра, — розпрямилася теща. — Ходімо, обмиємося і обідати.
Після обіду, коли Рома відклав телефон і почав дрімати, до нього підібрався тесть. Ну як підібрався — голосно простукав милицями в його напрямку:
— Ромо, сину, а дах сьогодні подивишся?
Важко зітхнувши, Рома ліз на дах. У кровельній справі він взагалі нічого не тямив, та й у побутовому плані був не сильний.
— Черепиця в одному місці звалилася, — зробив висновок Рома.
— Ось там і тече, — зітхнув тесть, — у мене в сараї є запас черепиці, візьми й приладь, будь другом.
Однак, як Рома не намагався, у нього нічого не виходило. Тільки з даху ледь не звалився. Довелося кликати на допомогу сусіда. Думав, теща знову глузувати почне, але вона взагалі кудись зникла і з’явилася тільки ввечері:
— Ходімо, Ромо, до сусідів. Вони для тебе лазеньку розтопили, ми з сусідкою там прибралися, воду натаскали.
І вона вручила Ромі новенький березовий віник, великий махровий рушник і нові капці.
— Та що ви, Раїсо Кирилівно! — зніяковів Рома, — не вартий я таких клопотів! А капці звідки?
— Як це не вартий? Ти ж тепер наш новий син. Здалеку заради картоплі та даху приїхав. Я дуже ціную твою допомогу, дякую тобі велике, і віддячити хочу. А капці я купила, Маринка розмір сказала. Гарна ти людина, Романе. Ну, ходімо, ходімо, лазенька там уже в самомий раз, проводжу тебе городами.
Рома ледь не прослезився від такого сюрпризу.
— У лазеньці-то давно не був?
— Роки два.
— Отож бо. А тут, Ромочка, справжня сільська лазня, який деревний аромат стоїть! Тобі сподобається!
Рома напарився на славу, задихала в ньому кожна клітинка, пару разів навіть холодною водою облився. Краса! Додому прийшов, а теща стіл накрила по всіх правилах — тарілки з підносами, чарки й склянки, столові прибори, наливка і компотик у гарному графині. От треба ж, здивувала теща! Уміє ж! Посиділи душевно.
Перед сном теща зайшла в його кімнату з двома старими фотоальбомами.
— Так, Раїсо Кирилівно? Щось ще треба зробити?
— Ти і так сьогодні напрацювався. Показати тобі дещо хочу — наші фотографії, маленьку Маринку. Цікаво?
— Дуже! — просяяв Рома.
Раїса Кирилівна сіла біля нього:
— Ось, дивись спочатку. Це наша з дідом весільна фотографія. Молоді ми були, навіть не віриться.
— А ви красуньою були, Раїсо Кирилівно! — щиро захопився Рома.
— А ти що думав? В кого по-твому Марина вдалася? — пококетувала теща. — А це я на навчанні, ми ж студентами одружилися.
— А де ви вчилися?
— На фізматі в Політехі, у Києві. Я фізико-математичний факультет закінчила. Потім у місті працювала начальником статуправління. А тепер от уже скільки років живемо у селі.
— Треба ж! Я теж фізмат закінчив!
— А давай ми з тобою вирішимо якусь задачку разом, на швидкість. Хочеш? У мене є задачник з вищої математики. Хто останнім справиться, той готує сніданок, — засміялася теща.
— Ідея!
Раїса Кирилівна принесла збірник, сіли за стіл, взяли папір:
— Вибирай будь-яку задачу.
К Романа наби друге дихання відкрилося і він навіть забув про ниючу спину.
— Давайте на інтегральне числення функцій? — невинно запропонував він, — ось цю.
Рома любив робити дослідження інтегральних функцій і будувати графіки.
— І-і-і-і… Почали!
Деякий час кожен пихтів над своїм аркушем, а потім одночасно кинули ручки й гукнули:
— Готово!
— Що вийшло?
Порівняли свої розв’язки, графіки — зійшлося.
— Бачила я, як ти дивишся на мене з жалості. Думав, село неотесане, так? — сміялася теща.
— Та ні, що ви! Ну, думав, проста ви жінка. А виявилися з іскринкою! Марина нічого мені не розповідала про ваше минуле.
— Ну ось тому ти, милий, вранці готуєш нам сніданок!
— Так, колего! Не смію перечити! — Рома дурнувато приклав долоню козирком до скроні.
— Подобаєшся ти мені, Ромо, хороший ти чоловік, — продовжувала посміхатися теща.
— Та й ви мені до душі припали, Раїсо Кирилівно, я навіть з рідною матір’ю так легко себе не відчуваю, як з вами.
— Якщо мати дружини стає матір’ю і для зятя — це дорогого вартує! Значить, у тебе тепер дві мами! На добраніч, сину!
— На добраніч, мамо, — усміхнувся Рома.
