Я сиділа на кухні, попиваючи каву, коли чоловік раптом заявив, що знову хоче їхати на дачу до брата. Мене це одразу насторожило.
Не те щоб я не любила природу чи свіже повітря, але ці поїздки до Віктора та його дружини Аліни щоразу закінчувалися однаково — ми тягнемо все з собою, а вони, приїжджають на все готове.
Цього разу я твердо вирішила: досить! «Ні, нізащо! Вони знову чекатимуть щоб ми м’ясо купували і стіл накривали! Та вони ж скнари ще ті!» — вигукнула я, дивлячись на Костю, який лише знизав плечима.
Його брат Віктор нещодавно отримав у спадок невеличку дачу — клаптик землі з крихітним будиночком, де ледве можна розвернутися удвох.
Але простору на ділянці вистачало, і Костя вже бачив себе там із шампуром у руці. Та я знала: ця поїздка обіцяє нову порцію пригод, і не всі вони будуть приємними.
Щось підказувало мені, що цього разу я не просто поїду, а влаштую маленький сюрприз для наших «гостинних» родичів. Що ж, хай буде так — я вже придумала, як їх провчити!
Я добре пам’ятаю, як усе почалося. Недавно братові Кості, Віктору, дістався у спадок невеличкий шматок землі в селищі під Києвом — з крихітним літнім будиночком, де вдвох тісно, а втрьох уже й не влізеш.
Але ділянка була простора, і Костя одразу загорівся ідеєю поїхати туди на вихідні.
— Ларисо, ну що вдома сидіти? Погода ж класна! — умовляв він, стоячи посеред кухні з тією своєю посмішкою, від якої важко відмовити.
— Костю, ти серйозно? — я склала руки. — Згадай, що було минулого разу!
Віктор із дружиною Аліною тоді погодилися нас прийняти, але поставили умову: «М’ясо своє привозьте». Мене це, звісно, обурило. Ну як так?
Ми в гості їдемо, а вони нам умови диктують! Але цікавість узяла гору — хотілося глянути, як вони облаштували ту дачу. Та, як я і передбачала, нічого доброго з того не вийшло.
Віктор з Аліною окупували мангал, ніби це їхня священна територія. Ми привезли м’ясо, а вони його, щойно посмажилося, з’їли майже все!
Нам із Кoстиком дісталися якісь жалюгідні півтори порції, які ми проковтнули за мить. Зате Віктор не поскупився на оковиту. До вечора ми з чоловіком так набралися, що я ледве довезла його додому.
Після того «відпочинку» їхати до родичів мені зовсім не хотілося. Але Костя наполягав:
— Ну, обіцяй хоча б подумати.
— Гаразд, подумаю, від тебе ж не відчепишся, — зітхнула я.
І тут, як грім серед ясного неба, задзвонив телефон. Це був Віктор. Сам телефонує, сам запрошує на гостину!
— Приїжджайте, що в місті сидіти? — гудів він у слухавку.
— Та ми ще не вирішили, як відпочиватимемо, — відповіла я, намагаючись бути стриманою.
— Ну, я за вас вирішив. Приїжджайте, приїжджайте!
Я вже зраділа, що він забув про своє улюблене «м’ясо привозьте», аж тут він перед прощанням додає:
— Тільки м’ясо не забудьте купити.
Ох, ну слава Богу, а то я вже подумала, що він не при собі! Розповіла про дзвінок Кості. Той аж засяяв і з надією глянув на мене.
Я прищурилася і кажу:
— Знаєш, а може, я й не проти поїхати. І навіть повеселитися.
— Повеселитися? Ти? Ти ж мою рідню терпіти не можеш! — здивувався він.
— Не можу, але я дещо вигадала, коли Віктор вкотре про м’ясо нагадав.
— Що ж?
— А давай їх провчимо! Купимо м’ясо тільки на нас двох! Хай їм грець, а не шашлик! — заявила я з хитрою посмішкою.
Костя задумався, а тоді його обличчя осяяла підступна усмішка.
— Ну, Ларисо, ти даєш! Гаразд, давай так і зробимо. Подивимося, як вони зреагують.
Рішення було прийнято. Я купила м’ясо, замаринувала його в невеликому відерці з кришкою і поставила в холодильник. Наступного ранку ми сіли в нашу стареньку машину і рушили на дачу.
Погода була просто чудова! Синє небо, яскраве сонце — я навіть подумала, що заради такої краси можна й потерпіти родичів.
— Ну, нарешті! Як доїхали? — Віктор уже чекав нас біля хвіртки.
— Нормально, без заторів. Та й дорогу тут нарешті розширили, не те що раніше, — відповів Костя.
— Вугілля вже готове! Я ще огірків узяв до столу! — Віктор потер руки. — Давайте м’ясо, чи що.
Аліна винесла з будиночка пінного пластикові стакани і поставила на столик біля мангалу.
— А ми сьогодні чергуватимемо біля мангалу, — заявила я, кивнувши на відерце в руках Кості. — Ми собі м’ясо привезли.
— Як це собі? — перепитав Віктор, насупившись.
— Ну, ми вирішили, що це справедливо. Хто скільки їсть, той стільки й бере, — спокійно пояснила я.
— Цікава у вас логіка, — обурилася Аліна. — Тобто ви в гості, по суті, з порожніми руками!
— Ні, не з порожніми. Ми з м’ясом, але для себе, — відповіла я. – Минулого разу так і не скуштували. Доки останні шампурі досмажували так нічого і не лишилось, так по-скромному повечеряли.
— Ну, якщо ви собі м’ясо не купили, ми вас почастуємо. Але багато не вийде — по парі шматочків на кожного, — додав Костя.
— Не треба нам вашої благодійності! Овочі поїмо. Але на наше пінне не задивляйтеся! — різко кинула Аліна.
— Тільки вугілля дарма перевели, — пробурмотів Віктор.
Ми з чоловіком смажили м’ясо, а Віктор із Аліною сиділи за столиком, пили мінералку заїдаючи її огірками. Коли ми озирнулись, брат і його дружина вже дрімали в шезлонгах.
Ми з чоловіком з’їли шашлик й пішли подрімати в будиночок. Свіже повітря і повний шлунок зробили своє — ми заснули так міцно, що не почули, як увечері Віктор із Аліною зайшли в будиночок.
— Гей, вставайте, ніч надворі! — тормосив нас Віктор, але Костя лише щось пробурмотів і перевернувся на інший бік.
— І що нам тепер робити? — пошепки спитала Аліна.
— На вулиці ночувати холодно, не варіант.
— А тут ніде.
— Може, їх на вулицю перенести?
— Ти що, ми Костю не піднімемо…
— Твоя правда, — зітхнув Віктор.
Не вигадавши нічого кращого, вони пішли ночувати до сусідів.
Костя прокинувся на світанку. Спав він так міцно, що спершу не зрозумів, де ми. А коли пригадав учорашній день, розбудив мене:
— Ларисо, вставай! Ми тут заночували ненароком.
— Ой, нічого собі! А котра година?
— Ще рано. Але треба вставати, додому їхати.
Ми вийшли на подвір’я — нікого.
— А де наші? — здивувалася я.
— Не знаю. Якщо ми ночували в будинку, то де вони?
— Ми ночували в сусідів! — звідкись вигулькнули Віктор із Аліною.
— А ви чого так рано підскочили? — спитав Костя.
— Та нам не спалося! Усе чекали, коли ви звільните наш будиночок! — суворо сказав Віктор.
— Ну як, посмакували відпочинком за чужий рахунок? — з єхидством спитала Аліна.
— Слухайте, досить уже цих сімейних розбірок, — зітхнула я. — Я купила м’ясо тільки на нас, бо хотіла показати, що кожного разу ми все привозили із собою і фактично годували вас — це некрасиво.
Так, ми приїжджаємо в гості. І згодні привозити продукти, але гроші ми повинні скласти разом. Невже ви думаєте, що ми б приїхали з порожніми руками? ну справді? Минулий раз ми витратили на посиденьки три тисячі. Ви від себе тільки крихту додали. До того – чотири. Ще раніше – 5. Ну чого ми повинні все оплачувати самі?
Віктор із Аліною перезирнулися.
— Гаразд, може, ти й права, — Віктор відвів погляд. — Не подумав я, що тебе ця вимога так дратує.
— Та я не дратуюсь, просто бажання до вас їхати пропадає.
— Ну, зрозуміло, зрозуміло, — відмахнувся Віктор.
— Раз усе з’ясували, ми поїхали? — спитав Костя.
— Слухай, — Віктор задумався, — раз ви вже тут, може, з’їздимо на ринок? Він рано відкривається. Купимо свіжого м’яса в складчину продуктів і нормально посидимо.
— А давай! — радісно погодився Костя.
Ми з Аліною перезирнулися й усміхнулися. Здається віднині ми будемо відпочивати нарешті у гарній компанії і за гарно накритим столом, але не лише за наш особистий рахунок.
— Ти вигадала. – мовила Аліна, коли чоловіки поїхали? Ото мій Віктор на стіни ліз, коли зрозумів, що доведеться витрачатись. Але ж як так: рідні брати і такі різні? ну нічого, тепер або буде сидіти тут сам зате зекономить, або у компанії, але витратиться хоч трішки.
Я поглянула на Аліну із сумом і жалем. Ну як можна жити от так?
Головна картинка ілюстративна.
