— Ці коштовності дістануться моїй доньці, а не твоїй, — заявила свекруха, порпаючись у моїй скриньці.
Ксенія стояла біля плити, помішуючи соус для пасти. Доводилося готувати одразу кілька страв — чоловік обожнював класичну італійську кухню, а донька віддавала перевагу чомусь простішому.
— Мамо, ти не бачила мій синій блокнот? Там усі нотатки для проекту! — Марина влетіла на кухню, мов маленький ураган.
— Пошукай у вітальні на столі, — не озираючись, відповіла Ксенія. — Ти ж учора там сиділа, з подругою балакала й щось записувала.
Марина зникла так само стрімко, як і з’явилася. У свої десять вона була енергійною копією мами — ті самі яскраві смарагдові очі, хоча характер трохи складніший.
На кухонному столі завібрував телефон. На екрані висвітилося «Мама». Ксенія витерла руки рушником і відповіла:
— Привіт, мамо. Як справи?
— Сонечко, може, я завтра заберу Маринку зі школи? У тебе ж важливий проєкт? — голос Людмили Петрівни звучав, як завжди, бадьоро.
— Так, якщо зможеш. Мені потрібно затриматися до сьомої.
— Домовились. З’їздимо на танці, а потім я їй з уроками допоможу.
Ксенія подякувала мамі й завершила розмову. Без її підтримки було б важко з усім впоратися. Особливо зараз, коли у їхнє з Мариною життя увійшов Віктор зі своїм багажем проблем.
Вхідні двері грюкнули.
— Я вдома! — гучно озвався чоловік.
Віктор зайшов на кухню, нахилився й поцілував Ксенію в щоку.
— Як день минув? — заглянув у каструлю.
— Нормально. Хоча клієнт сьогодні був непростий, — вона перемішала соус. — А в тебе?
— Я домовився з Катею, що заберу Мішу на всі вихідні. Ти ж не проти?
Ксенія завмерла. Знову все змінюється в останню мить. Голос залишався спокійним, та в очах промайнув спалах роздратування.
— Ми ж планували з Мариною піти в кафе…
Віктор знизав плечима.
— Я подумав, ти зможеш перенести. Мама хотіла побачитись із Мишком.
Ксенія ледь стримала зітхання. Людмила Андріївна, його мати, з першого дня не приховувала неприязні до нової невістки. Кожен її візит був випробуванням.
— Гаразд, поговорю з Мариною, — неохоче погодилася вона.
Вечір минув відносно спокійно. Марина з радістю розповідала про свій шкільний проєкт, Віктор ділився новинами з роботи. Після вечері Ксенія пішла до спальні — доробити документи. Їй треба було завершити важливу угоду: комісійні планувала відкласти на майбутню квартиру для Марини.
— Навіщо ти так багато працюєш? — Віктор сів на край ліжка. — Ми могли б більше часу проводити разом.
— Я хочу забезпечити Марині майбутнє, — просто відповіла жінка. — Квартира — це стабільність і незалежність.
— А мама каже, що ти занадто зациклилася на грошах, — кинув він раптом.
Ксенія повільно підвела очі від документів.
— І ви з твоєю мамою часто обговорюєте мої фінансові пріоритети?
— Вона просто хвилюється. Вважає, що жінка повинна більше уваги приділяти родині, а не кар’єрі.
— І хто тоді платитиме за танці Марини, репетиторів з англійської та математики? — вона відклала папери. — Давай не зараз.
Субота почалася з раннього дзвінка у двері. На порозі стояла Людмила Андріївна з величезним пакетом продуктів.
— Я вирішила приготувати справжній сімейний обід! — оголосила свекруха, заходячи до квартири. — Віктор любить мої котлети.
Ксенія мовчки відступила вбік, впускаючи її в дім. «Тільки не сьогодні», — подумки зітхнула вона.
Слідом за нею увійшла Алла, сестра Віктора. Обидві були як дві краплі води: владні інтонації, зверхній погляд і та сама звичка зморщувати ніс, щойно глянуть на Ксенію.
— Ой, як у вас тут… затишно, — протягнула Алла, зиркаючи на передпокій з ледве прихованим подивом.
— Віктора ще немає, він пішов з Мишком до парку, — спокійно повідомила Ксенія.
— Нічого, ми зачекаємо, — усміхнулась Людмила Андріївна, прямувавши на кухню. — Заодно й по душам поговоримо, невісточко.
Ксенія неохоче рушила слідом. «Поговорити по душам» у трактуванні свекрухи завжди означало один і той самий сценарій — довга, прискіплива лекція про її недоліки як дружини й господині.
— Все думаю, чому це Катя пішла від Віктора, — почала Людмила Андріївна, дістаючи з пакета продукти. — Хороша ж була дружина. Завжди вдома, завжди поруч із чоловіком.
— І все ж таки пішла, — спокійно мовила Ксенія, пропускаючи шпильку повз вуха.
— Так Віктор сам винен — робота, робота, а сім’я на другому плані, — парирувала свекруха.
— А ти? Чого твій перший чоловік пішов?
Ксенія здригнулася. Це питання звучало від свекрухи при кожній нагоді, мов стара платівка.
— З тих самих причин, через які Катя залишила Віктора, — стримано відповіла вона. — Не зійшлися характерами.
— Дивно… знову не вдається побудувати справжню родину, — з сарказмом кинула Людмила Андріївна, шинкуючи цибулю. — Може, справа таки в тобі? Чоловіка треба плекати, а не носитися у своїх справах з ранку до ночі.
Ксенія мовчки сперлася об стіну. Вона давно вже зрозуміла — сперечатися марно. Для Людмили Андріївни вона назавжди залишиться «не тією».
У цю мить вхідні двері з тріском розчинилися, й у квартиру влетів маленький хлопчик.
— Бабусю! — радісно вигукнув Мишко й кинувся до Людмили Андріївни.
Жінка миттєво змінилася, обличчя її осяяла ніжна усмішка.
— Мій золотенький! Як же бабуся скучила!
Віктор з усмішкою спостерігав за їхніми обіймами. Ксенія перехопила його погляд і ледь кивнула. Хай тішаться. А вона поки займеться своїми справами — обіцяла ж Марині сходити в нове кафе. І не збиралася знову змінювати плани через чоловікову родину.
Минуло кілька тижнів. Ксенія дістала з комода невеличку коробочку. Завтра її день народження — тридцять шість. Вона відкрила кришку й замилувано поглянула на смарагдове кольє, що ідеально пасувало до кольору її очей. Це був подарунок, зроблений собі власноруч — без допомоги, без натяків.
— Красиве, — озвалася Марина з порога.
— Подобається? — усміхнулась Ксенія.
Дівчинка підійшла ближче, захоплено розглядаючи переливчасті камінці.
— Усе, що я маю, одного дня належатиме тобі, — прошепотіла жінка, обіймаючи доньку.
У ресторані грала тиха музика, а за столами гомоніли гості. Смарагдове кольє холодило шкіру, а чорна сукня вигідно підкреслювала фігуру.
— Ти приголомшливо виглядаєш, — прошепотів Віктор, підсуваючи їй стільця.
За столом уже сиділи мама Ксенії, колежанки, Марина. І, звісно, Людмила Андріївна з Аллою. Ксенія внутрішньо напружилась — чекала чергових шпильок.
— З днем народження, доню! — мама обійняла її та простягнула маленький згорток. — Це — від щирого серця.
Ксенія розгорнула подарунок — ніжна шовкова хустинка, саме така, про яку вона недавно згадувала в розмові.
— Дякую, мамо, — щиро усміхнулась вона. — Ти завжди знаєш, що мені потрібно.
Погляд Людмили Андріївни ковзнув по кольє — довгий, оцінювальний.
— Яка цікава прикраса, — протягнула вона, розтягуючи слова. — Вікторе, це ти зробив такий щедрий подарунок?
Віктор розгубився.
— Власне…
— Це я сама собі подарувала, — спокійно відповіла Ксенія. — Давно хотіла щось під колір очей.
Брови свекрухи злетіли догори.
— Ого! А я думала, що чоловіки мають дарувати жінкам прикраси…
— Це вже не на часі, мамо, — втрутився Віктор. — Ксенія сама заробляє і може дозволити собі те, що їй до душі.
— А мені теж таке підійшло б, — раптом озвалася Алла, нахилившись ближче й уважно роздивляючись смарагди. — Я завжди мріяла про справжні коштовності.
Людмила Андріївна зиркнула на невістку й невдоволено стиснула губи.
— Ну, якщо жінка купує собі прикраси сама — значить, чоловік не справляється зі своїми обов’язками, — злегка скривилася вона. — У мої часи це вважалося неприпустимим.
— А в наші — це називається самоповагою, — м’яко, але впевнено відказала Ксенія. — Я не чекаю, що хтось зробить мене щасливою. Я вже щаслива. З собою. З донькою. І, якщо пощастить, з чоловіком, який готовий до стосунків з сильною жінкою.
За столом запанувала коротка тиша. Віктор вперше за вечір щиро усміхнувся. Він підвів келих.
— За тебе, Ксеніє. За твою силу, красу і сміливість бути собою.
— І за те, щоб ми нарешті навчилися не втручатися в чуже життя, — додала мама Ксенії, підморгнувши доньці.
Алла засміялася. Навіть Марина, хоч і не зовсім розуміючи, про що мова, підтримала тост.
А Людмила Андріївна знизала плечима й опустила погляд. Можливо, вона й не поділяла поглядів невістки, але вперше промовчала.
У той вечір Ксенія не просто святкувала день народження. Вона мовби завершила якийсь важливий етап — вийшла з тіні чужих очікувань і обрала себе. Вперше за довгий час вона відчула справжній спокій. І смарагдове кольє на шиї стало не просто прикрасою, а символом її сили, незалежності й любові до себе.
