“Це ж сюрприз, Марто! Ваш сірий диван я замінила на справжній, затишний!”, – гордо заявила Ірина Василівна. Свекруха без дозволу змінила наш дім, перекресливши наші з Іваном мрії про ідеальну оселю для Софії, і я відчула, як мої кордони розчиняються в її самовпевненості. Та справжній подив був ще попереду
Мене звати Марта, і я завжди вважала себе людиною, яка вміє знаходити спільну мову з іншими. Але життя має дивний спосіб перевіряти нашу терплячість, чи не так?
Моя історія почалася в той момент, коли я, втомлена, але щаслива, повернулася з пологового будинку з маленькою Софією на руках. Мій чоловік Іван сяяв від гордості, а я відчувала себе на сьомому небі. Та цей момент радості швидко затьмарився, коли я переступила поріг нашого будинку. Моя свекруха, Ірина Василівна, підготувала мені “сюрприз”, який я ніколи не забуду.
Все почалося за кілька тижнів до появи на світ маляти. Я сиділа на кухні, гортаючи журнали про виховання дітей, коли Ірина Василівна завітала до нас у гості. Вона завжди мала сильний характер, і я навчилася приймати її такою, якою вона є. Але того дня вона була особливо наполегливою.
— Марто, ти вже вирішила, як назвете дівчинку? — запитала вона, розмішуючи цукор у своїй чашці чаю.
— Ми з Іваном думаємо про Софію, — відповіла я, посміхаючись. — Мені подобається, як це ім’я звучить, ніжно і водночас сильно.
Вона фиркнула, навіть не намагаючись приховати своє незадоволення.
— Со-фія? — протягнула вона, ніби пробуючи слово на смак. — У нашій родині такого імені не було. Краще б назвали Ганною, на честь моєї матері. Традиція, розумієш?
Я відчула, як у мені закипає роздратування, але стрималася. Ірина Василівна завжди вважала, що її думка — єдино правильна. Я ввічливо кивнула, але твердо сказала:
— Ми з Іваном уже вирішили. Софією буде.
Вона зиркнула на мене, але змінила тему. Тоді я ще не знала, що це був лише початок.
За кілька тижнів я привела на світ Софію. Все було не легко, але коли я вперше взяла її на руки, усі турботи відійшли на другий план. Іван був поруч, і ми разом раділи цьому маленькому диву. Ми повернулися додому через п’ять днів, і я мріяла про тишу, спокій і час, щоб насолодитися першими днями з нашою донькою.
Коли ми з Іваном увійшли до квартири, я відчула, що щось не так. У повітрі витав запах свіжої фарби, а на підлозі лежали коробки з речами, яких я раніше не бачила. Я зупинилася, тримаючи Софію на руках, і озирнулася. Наша спальня, яку ми з Іваном так ретельно готували для нас трьох, виглядала зовсім інакше. Стіни, які ми пофарбували в ніжно-блакитний колір, тепер були яскраво-жовтими. Наш затишний сірий диван зник, а на його місці стояв громіздкий червоний диван у квіточку, який виглядав так, ніби його принесли з минулого століття.
— Іване, що це? — прошепотіла я, відчуваючи, як у горлі з’являється клубок.
Перш ніж він встиг відповісти, з кухні вийшла Ірина Василівна. Її обличчя сяяло від задоволення, ніби вона щойно виграла в лотерею.
— Марто, Іване, вітаю вдома! — сказала вона, розводячи руками. — Я вирішила зробити вам сюрприз! Ви ж такі заклопотані, тож я взяла все в свої руки. Подивіться, як гарно тепер виглядає ваша спальня!
Я стояла, не в змозі вимовити й слова. Софію я тримала міцніше, ніби вона була моїм якорем у цьому хаосі. Іван кашлянув, явно відчуваючи себе ніяково.
— Мамо, а що сталося з нашими речами? — запитав він обережно.
— Ой, не переживай! — махнула рукою Ірина Василівна. — Я все акуратно склала в коробки. Ваш диван був такий нудний, сірий, як у якомусь офісі. А цей — справжній, затишний! І стіни я пофарбувала, бо блакитний — це так холодно, а жовтий додає тепла. Для дитини ж треба, щоб усе було радісним!
Я відчула, як щось приливає до обличчя. Ми з Іваном місяцями планували, як облаштуємо нашу квартиру. Я вибирала кожен відтінок, кожну деталь, щоб усе було ідеальним для Софії. І ось усе це зруйновано без мого відома.
— Ірино Василівно, — почала я, намагаючись стримати тремтіння в голосі, — чому ви не запитали нас? Це наш дім, і ми з Іваном самі вирішуємо, як він має виглядати.
Вона підняла брови, ніби я сказала щось абсурдне.
— Марто, я ж хотіла як краще! Ти ж після пологів, тобі не до ремонтів. Я все зробила за свій кошт, між іншим. Могла б і подякувати.
Я відчула, як сльози навертаються на очі, але не хотіла показувати слабкість. Іван поклав руку мені на плече.
— Мамо, ти мала б спитати, — сказав він тихо, але твердо. — Ми з Мартою все спланували.
Ірина Василівна склала руки і фиркнула.
— Ох, Іване, ти завжди був таким невдячним. Я старалася для вашої доньки, а ви тут влаштовуєте сцени.
Я не витримала. Взявши Софію, я пішла до дитячої кімнати, щоб заспокоїтися. На щастя, там усе залишилося недоторканим. Я сіла в крісло-гойдалку, яке ми купили для годування, і почала тихенько гойдати Софію. Вона мирно спала, не підозрюючи про бурю, що вирувала в моєму серці.
Того вечора ми з Іваном довго говорили. Я намагалася пояснити, як сильно мене засмутив цей “сюрприз”. Іван визнав, що його мати переборщила, але просив мене не загострювати конфлікт.
— Вона ж хотіла як краще, Марто, — сказав він, сидячи на краю ліжка. — Мама така, вона завжди думає, що знає, що для нас найкраще.
— Іване, це не про її наміри, — відповіла я, стримуючи роздратування. — Це про повагу. Вона не мала права міняти наш дім без нашого дозволу. Це наш простір, наше життя.
Він зітхнув і кивнув.
— Ти права. Я поговорю з нею завтра. Обіцяю.
Наступного дня Іван запросив своїх батьків до нас. Антон Петрович, свекор, був спокійним і мовчазним, як завжди. Він сидів на тому червоному дивані, тримаючи чашку кави, і лише слухав. Ірина Василівна, навпаки, одразу перейшла в наступ.
— Ну, Марто, я думала, ти вже заспокоїлася, — почала вона, навіть не давши мені сказати. — Я ж для вас старалася, а ти так реагуєш.
Я глибоко вдихнула, згадуючи поради подруги про те, як спілкуватися з “важкими” людьми.
— Ірино Василівно, я вдячна за вашу турботу, — сказала я, ретельно добираючи слова. — Але ми з Іваном дуже багато часу витратили, щоб зробити цей дім таким, як ми хочемо. Для нас це важливо, особливо тепер, коли у нас є Софія. Ми б хотіли, щоб ви поважали наші рішення.
Вона закотила очі.
— Поважали? Та я вас виручила! Ти ж не встигла б усе це зробити.
Антон Петрович нарешті підняв голову.
— Ірино, може, досить? — сказав він тихо, але його голос мав вагу. — Діти самі знають, що їм потрібно.
Вона зиркнула на нього, але промовчала. Іван скористався моментом.
— Мамо, ми цінуємо, що ти хотіла допомогти. Але ми хочемо повернути все, як було. І в майбутньому, будь ласка, питай нас, перш ніж щось міняти.
Ірина Василівна піджала губи, але кивнула. Я відчула полегшення, але знала, що це ще не кінець.
Наступні тижні були напруженими. Ми з Іваном повернули спальню до попереднього вигляду, хоча це коштувало нам чимало часу і грошей. Ірина Василівна більше не згадувала про свій “сюрприз”, але я відчувала її образу щоразу, коли вона приходила в гості. Вона уникала мого погляду і спілкувалася переважно з Софією, ніби мене не було в кімнаті.
Одного вечора, коли ми з Іваном вкладали Софію спати, я нарешті озвучила те, що мене гризло.
— Іване, я не хочу, щоб між нами і твоєю мамою була напруга. Але я не знаю, як зробити так, щоб вона поважала наші кордони.
Він обійняв мене і довго мовчав, перш ніж відповісти.
— Я поговорю з нею ще раз. Але, Марто, ти теж можеш спробувати поговорити з нею. Мама іноді здається жорсткою, але вона чує, коли до неї звертаються щиро.
Я сумнівалася, але вирішила спробувати. Наступного дня я запросила Ірину Василівну на чай. Вона прийшла, як завжди, з пакетом домашньої випічки, але виглядала настороженою.
— Ірино Василівно, — почала я, коли ми сіли за стіл. — Я хочу, щоб ми з вами були в добрих стосунках. Ви для Івана важлива людина, а отже, і для мене. Але мені важливо, щоб ви поважали наші з Іваном рішення. Для нас це не просто про диван чи колір стін. Це про наш дім, нашу сім’ю.
Вона дивилася на мене, і я бачила, як у її очах борються образа і щось схоже на розуміння.
— Марто, я ж хотіла допомогти, — сказала вона нарешті. — Я думала, що знаю, що краще. Але, мабуть, я не врахувала, як це важливо для тебе.
Це було найближче до вибачення, що я могла отримати від Ірини Василівни. Я посміхнулася і простягнула руку, щоб торкнутися її долоні.
— Давайте просто домовимося питати одне в одного, добре? Ми ж тепер одна сім’я.
Вона кивнула, і в її очах блиснула теплота. Можливо, це був початок нового етапу в наших стосунках.
Минуло кілька місяців, і наші стосунки з Іриною Василівною потроху налагоджувалися. Вона почала питати, перш ніж приносити щось до нашого дому чи давати поради. Але я все ще відчувала, що між нами є невидима стіна. Мені хотілося, щоб вона стала не просто свекрухою, а частиною нашого життя — для Софії, для Івана, для нас усіх.
Одного дня, коли я гуляла з Софією в парку, я задумалася: як знайти баланс між повагою до себе і хорошими стосунками з людиною, яка має такий сильний характер? І я хочу спитати вас, читачів: як би ви вчинили на моєму місці? Чи варто було мені раніше поставити чіткі кордони, чи, можливо, я могла бути м’якшою? І як ви будуєте стосунки з людьми, які, здається, не чують ваших побажань?
