— А не хочеш ти мені ту ділянку з будиночком переписати? Це ж не по-людськи, щоб усе лише на тобі висіло. Хтозна, що може трапитися в житті, а я все одно вам усе передам з часом.
— Ні, дякую, але я так не думаю. Якщо вже переписувати, то краще на мою маму, вона завжди поруч була.
— Я все життя мріяла про таке місце за містом, де можна спокійно відпочивати. Я б так дбала про нього, ти б і не впізнала.
— Ви й так можете туди їздити, я не заперечую, користуйтеся на здоров’я.
— То тобі що, важко для мене це зробити? Подивися, скільки я для тебе вже всього наробила останнім часом!
Ольга Петрівна, моя свекруха, стояла навпроти, схрестивши руки, і її очі блищали від напруги. Це був той момент, коли маски впали, і я зрозуміла справжні мотиви її раптової доброти.
Але щоб пояснити, як ми дійшли до цієї точки, мені треба розповісти все з самого початку. Мене звати Анна, нещодавно моє життя перевернулося з ніг на голову через несподівані обставини.
Все почалося ще до нашого весілля з Андрієм. Ми познайомилися на роботі – він був інженером у нашій фірмі, а я займалася бухгалтерією.
Андрій завжди був таким впевненим у собі, незалежним, і це мене приваблювало. Коли ми вирішили одружитися, його мама, Ольга Петрівна, не приховувала свого невдоволення.
Вона вважала, що я не підходжу для її сина – може, через те, що я з простої сім’ї, без особливих зв’язків чи багатства.
— Андрію, ти впевнений, що це правильний вибір? – запитувала вона його щоразу, коли ми зустрічалися.
— Мамо, я люблю Аню, і це моє рішення. Не втручайся, будь ласка.
— Але подумай, синку, життя довге, а вона така звичайна. Може, знайдеш когось кращого.
Андрій не зважав на її слова, і ми все одно побралися. Весілля було скромним, у маленькому ресторані з близькими друзями та родичами. Моя мама допомогла з організацією, а Ольга Петрівна прийшла, але весь вечір сиділа з кислим виразом обличчя.
— Вітаю вас, – сказала вона, вручаючи нам конверт з 500 гривнями. – Бажаю щастя, хоч і не впевнена, що воно буде.
— Дякуємо, Ольго Петрівно, – відповіла я, намагаючись посміхнутися. – Ми старатимемося.
Після весілля ми орендували маленьку квартиру на околиці міста. Було важко – Андрій працював допізна, я теж намагалася підробляти, але грошей ледь вистачало на оренду та їжу.
Моя мама часто приносила нам продукти чи допомагала з дрібницями.
— Доню, візьміть ці овочі з городу, – казала вона.
— Мамо, ти найкраща, дякую.
Але від Ольги Петрівни – жодної допомоги. Вона жила в своєму будинку в центрі, мала стабільну пенсію, але вважала, що ми маємо самі давати собі раду.
— Ви молоді, здорові, працюйте, – говорила вона Андрію по телефону. – Я в ваші роки вже все сама робила.
Коли я завагітніла, ситуація не змінилася. Андрій був щасливий, але Ольга Петрівна тільки зітхала.
— Дитина? А ви готові до цього? Анна, ти ж ще така молода, чи впораєшся?
— Звичайно, впораюся, – відповідала я. – Ми обидва будемо старатися.
Народження нашої доньки Марійки стало для нас справжнім випробуванням. Я взяла декретну відпустку, Андрій працював ще більше, але Ольга Петрівна не поспішала на допомогу.
Вона приходила раз на тиждень, дивилася на онуку і починала критикувати.
— Чому в квартирі такий безлад? Дитина росте, а ти не прибираєш?
— Я прибираю щодня, просто з малям на руках не встигаю все ідеально.
— Не видно твоїх зусиль. Андрію, ти маєш з нею поговорити, бо так не годиться.
Андрій захищав мене, але я бачила, як йому важко балансувати між нами.
— Мамо, Аня старається, не чіпляйся до неї.
— Я тільки правду кажу, синку. Вона має бути кращою господинею.
Так минали місяці, і я відчувала, як напруга в нашому домі тільки наростає. Ольга Петрівна постійно втручалася в усі аспекти нашого життя – від того, як я годую дитину, до того, як ми витрачаємо наші зароблені гроші на повсякденні потреби.
— Навіщо ви вирішили купити саме цю нову іграшку для Марійки, адже вона коштує чималих грошей? Краще б ви заощадили ці кошти на щось більш необхідне в господарстві.
— Це спеціально для Марійки, бо їй дійсно потрібно розвиватися, і ця іграшка допомагає в тому, щоб стимулювати її уяву та навички.
— У мої часи діти задовольнялися тим, що було під рукою, гралися простими речами з дому, і все одно виростали здоровими та розумними людьми без усяких дорогих забавок.
Я намагалася не реагувати на її слова надто емоційно, бо понад усе любила Андрія і не хотіла створювати конфлікти в нашій сім’ї, які могли б вплинути на наші стосунки.
Але одного разу, коли Марійці саме виповнився рік, я випадково почула розмову Ольги Петрівни з Андрієм, яка відбувалася на кухні, поки я була в сусідній кімнаті.
— Синку, ти просто мусиш бути суворішим з Анею в повсякденних справах, бо вона явно розслабилася і покладає на тебе всю відповідальність за родину.
— Мамо, ми з Анею працюємо як справжня команда, і ми разом вирішуємо та робимо все, що стосується нашого дому та дитини.
— Але ж подивися уважно навколо себе, синку: квартира виглядає неохайною, вечеря не завжди готова вчасно, і ти, мій дорогий, заслуговуєш на набагато краще ставлення та комфорт у своєму житті.
Після того, як я почула цю розмову, я не змогла стриматися і відразу ж поговорила з Андрієм наодинці, коли ми залишилися вдвох.
— Чому твоя мама постійно ставиться до мене з такою критикою та недовірою? Я намагаюся з усіх сил робити все якнайкраще, але їй нічого не подобається, і це мене дуже засмучує.
— Вона просто така за характером, Аню, і завжди була схильна до таких коментарів, тому не зважай на це надто сильно, бо я завжди з тобою і підтримую тебе в усьому.
Минув ще цілий рік, протягом якого Марійка швидко підростала, роблячи перші кроки та вимовляючи перші слова. Я повернулася на роботу на пів ставки, щоб поєднувати материнство з кар’єрою, а Андрій отримав підвищення на своїй посаді, що трохи полегшило наше фінансове становище.
Життя потроху налагоджувалося, ми знаходили більше часу для себе, але Ольга Петрівна зовсім не змінювалася в своєму ставленні.
Вона приходила до нас несподівано, без попередження, перевіряла вміст холодильника з підозрою та коментувала абсолютно все, що бачила.
— Що це за їжа стоїть у вашому холодильнику? Вона виглядає не свіжою, мабуть, вже давно там лежить і може бути непридатною.
— Я щойно готувала все це сьогодні вранці, і усе абсолютно нормально та свіже, без жодних проблем.
— Не видно ніяких зусиль з твого боку, Аню, бо все виглядає недбало. Краще б ти навчилася правильно економити продукти та гроші, щоб не витрачати даремно на те, що швидко псується.
І раптом, десь три місяці тому, все несподівано перевернулося з ніг на голову в наших стосунках. Ольга Петрівна прийшла до нас з великими пакетами, наповненими різними продуктами з ринку.
— Аню, я спеціально принесла вам дещо поїсти, бо знаю, як ти втомлюєшся, поєднуючи роботу з доглядом за дитиною
— Дякую вам велике, Ольго Петрівно, це дійсно несподівано і приємно з вашого боку.
— Нічого особливого, я ж бабуся і маю допомагати своїй родині в такі моменти, коли це потрібно.
Вона почала приходити до нас значно частіше, ніж раніше, бралася за прибирання в квартирі та навіть гралася з Марійкою, щоб дати мені перепочити.
— Давай я помию весь посуд, який накопичився, а ти тим часом відпочинь і наберися сил.
— Добре, я дуже дякую вам за таку допомогу, це полегшує мені день.
Андрій був щиро здивований такою зміною в її поведінці.
— Мамо, що з тобою сталося останнім часом? Ти ніколи раніше не робила нічого подібного для нас.
— Просто я нарешті зрозуміла, наскільки сім’я є важливою в житті, і що треба підтримувати один одного в усьому, особливо молодих батьків.
Я подумала, що можливо, вона справді змінилася на краще. Можливо, вік чи якісь особисті роздуми змусили її переосмислити своє ставлення до мене та нашої родини. Ми навіть почали більше спілкуватися під час її візитів, як ніби знайшли спільну мову.
— Розкажи мені детальніше, Аню, як іде твоя робота на новій посаді?
— Нормально, клієнти з’являються регулярно, і зарплата стала більш стабільною, що допомагає нам планувати бюджет.
— Ти молодець, що тримаєшся, Аню. А як Марійка почувається в садочку, чи все добре?
— Добре, вона дуже любить гратися з іншими дітьми і вчиться новому щодня.
Вона приносила різні іграшки для онуки, щоб порадувати її, і навіть готувала обіди для всієї сім’ї.
— Ось, я спекла пиріг, який є вашим улюбленим, з яблуками та корицею.
— Це виглядає так смачно, дякую вам від душі за вашу турботу.
Це тривало цілими тижнями, і я поступово розслабилася, думаючи, що нарешті ми знайшли спільну мову та порозуміння. Але одного дня мені подзвонила моя подруга Ірина, з якою ми не бачилися давно.
— Аню, чому ти досі не йдеш до нотаріуса оформлювати папери? Я ж спеціально казала Ользі Петрівні, щоб вона передала тобі, аби ти швидко забігла і все владнала.
— Навіщо мені туди йти, Ірино, що сталося?
— Ти ж отримала значну спадщину від тітки Олени, включаючи квартиру в центрі міста, заміський будиночок з великою ділянкою і ще сад для відпочинку.
— Як це можливо? У неї ж є дочка, яка мала б успадкувати все.
— Вона вирішила все заповісти саме тобі, бо цінували твою допомогу. Твоя свекруха вже в курсі всіх деталей, бо я їй розповідала.
Я була абсолютно вражена цією новиною. Тітка Олена була рідною сестрою моєї мами, добра жінка, яка жила одна в своєму будинку.
Я доглядала за нею протягом останніх років – приносила необхідні ліки, готувала прості страви, розмовляла з нею про життя, щоб їй не було самотньо.
Робила це не за гроші чи вигоду, а просто тому, що щиро любила її як близьку людину. Її дочка жила в Італії багато років і не планувала повертатися додому.
— Тітко, як ви почуваєтеся сьогодні, чи все гаразд зі здоров’ям? – запитувала я щоразу, коли приходила до неї.
— Добре, Аню, дякую тобі за все, що ти робиш. Ти для мене як рідна дочка, завжди поруч у важкі моменти.
Коли вона пішла з життя, я не чекала жодної спадщини, бо робила все від душі, але виявилося, що вона все залишила саме мені. Я відразу пішла до нотаріуса, щоб підтвердити всі документи та оформити права. Спадок виявився значним – квартира, будиночок і цілих 5 гектарів землі.
Тоді я нарешті зрозуміла, чому Ольга Петрівна так раптово змінилася в своїй поведінці. Вона дізналася про спадщину від Ірини, яка працювала помічницею в нотаріуса.
І ось, коли свекруха знову прийшла до нас, я вирішила відкрито поговорити про це.
— Ольго Петрівно, я тепер знаю про спадщину від тітки Олени і все зрозуміла.
— О, то ти вже в курсі всіх деталей. Вітаю тебе з цим, Аню.
Але її тон миттєво змінився, став улесливим і солодким, ніби вона чогось чекала.
— Аню, ти ж розумна дівчина і знаєш, як поводитися в родині. Може, подумаєш про те, щоб поділитися чимось зі мною?
— Що саме ви маєте на увазі, Ольго Петрівно?
І ось дійшло до тієї гострої розмови, про яку я згадувала на початку, коли вона прямо просила переписати будиночок з ділянкою на її ім’я.
— Я б так раділа цьому, Аню, бо це завжди було моєю мрією – мати таке затишне місце.
— Але чому саме на вас я маю переписувати? Це мій спадок, який я отримала чесно.
— Бо я частина твоєї сім’ї, Аню, і я стільки для вас роблю останнім часом, допомагаючи в усьому.
Я твердо відмовила їй, і після того все повернулося на круги своя, ніби нічого не змінилося. Вона повністю перестала приходити з будь-якою допомогою, знову почала критикувати мене за кожну дрібницю.
— Знову в квартирі такий безлад скрізь? Ти зовсім не змінюєшся в своїх звичках.
— Я прибираю щодня, як тільки можу знайти час між роботою та дитиною.
— Не видно ніяких результатів твоїх зусиль. Андрію, ти мусиш з нею серйозно поговорити про це.
Андрій намагався помирити нас, шукаючи компроміс.
— Мамо, чому ти знову повернулася до такої критики після всього?
— Бо вона виявилася невдячною людиною. Після всього, що я для неї зробила, така відповідь.
Я розповіла Андрію всю правду про спадок і причини змін у поведінці його мами.
— То ось у чому вся справа ховалася. Мамо, це виглядає нечесно з твого боку.
— Синку, я тільки хотіла допомогти вашій родині в скрутний момент.
Але вся допомога зникла миттєво, ніби її й не було. Вона приходила значно рідше, тільки щоб побачити онуку, і навіть тоді не утримувалася від докорів у мою адресу.
— Марійко, бабуся принесла тобі смачні цукерки, але мама навіть не дякує за це.
— Дякую вам, Ольго Петрівно, за вашу увагу до дитини.
— Це звучить нещиро, Аню, ніби з примусу.
Моя мама порадила мені в телефонній розмові.
— Доню, не віддавай нічого з того, що тобі належить. Це твоє по праву, і ти заслуговуєш на це.
— Звичайно, мамо, я так і зроблю, бо це важливо для нашого майбутнього.
Я почала активно облаштовувати спадок – робила ремонт у квартирі, планувала здавати її в оренду за 10000 гривень на місяць, щоб мати стабільний дохід.
Будиночок за містом перетворився на наше улюблене місце для відпочинку на вихідних.
— Андрію, давай поїдемо туди на ці вихідні, щоб провітритися?
— Так, звичайно, Марійка буде в захваті від свіжого повітря та ігор на природі.
Ольга Петрівна дізналася про наші плани і зателефонувала.
— А мене ви запросите туди з собою, чи це тільки для вас?
— Звичайно, приїжджайте, якщо бажаєте, ми будемо раді.
Але коли вона приїхала, знову почала ту саму тему.
— Чому ти не переписала цей будиночок на мене? Я б краще дбала про нього, ніж ти.
— Це моє остаточне рішення, і я не планую нічого змінювати.
Вона сильно образилася на мої слова, швидко зібралася і поїхала назад. З того часу наші зустрічі стали дуже рідкісними, майже випадковими. Вона спілкувалася тільки з Андрієм і Марійкою, повністю ігноруючи мене, ніби я не існувала.
Головна картинка ілюстратвина.
