— Олено, ти що, серйозно зараз? — голос мого чоловіка лунав у телефоні на гучному зв’язку, як грім серед ясного неба. — Ми подарували цю квартиру нашій доньці, а не вашому сину! Якщо він так хоче бути господарем, то нехай сам заробляє на житло. А зараз ми забираємо подарунок назад. Відтепер молоді нехай живуть на свої сили. І крапка!
— Як ви смієте! — заторохтіла сваха з того боку лінії, її голос тремтів від обурення. — Це ж не по-людськи! Мій син — хороший хлопець, а ваша донька його просто не цінує. Ви руйнуєте їхнє життя! Я не дозволю, щоб мій Віталій жив у чужому домі, як приймак!
— А ми не дозволимо, щоб ви диктували умови в нашій родині! — відрізав мій чоловік, його обличчя почервоніло від напруги. — Якщо ви так наполягаєте, то ось вам можливість: нехай ваш син покаже, на що здатний. Ми вже їдемо туди, і все буде по-моєму.
Я сиділа поруч, тримаючи руку на плечі доньки, яка дивилася на нас великими очима, не знаючи, що сказати. Телефон клацнув, і зв’язок урвався. У кімнаті запанувала тиша, яку порушував лише важкий подих мого чоловіка. Цей момент став поворотним, і я знала, що нічого вже не буде як раніше.
Все почалося кілька місяців тому, коли наша донька Ірина вирішила вийти заміж за Андрія. Він був звичайним хлопцем з простої сім’ї — працював менеджером у невеликій компанії, мав амбіції, але не мав великого статку.
Ми з чоловіком, Петром, спочатку не були в захваті від цього вибору. Петро завжди мріяв, щоб донька знайшла когось з нашого кола — з тими, хто має стабільність і ресурси.
Але Ірина була впевнена: “Мамо, Андрій — той, хто мене розуміє. Гроші — не головне, головне — почуття”.
Ми не стали перечити. Весілля пройшло чудово: біла сукня, квіти, музика, гості. Як подарунок, Петро вирішив дати молодим квартиру в центрі міста — двокімнатну, з ремонтом.
“Нехай починають життя без турбот про оренду”, — сказав він мені тоді. Ірина сяяла від щастя, обіймаючи нас обох. “Тату, мамо, це найкращий подарунок у світі! Дякую вам!”
Але батьки Андрія, особливо його мати Олена, відреагували ще бурхливіше. “Яка краса! — вигукнула вона на весіллі, оглядаючи ключі, які Петро вручив молодим. — Ви такі щедрі! Наш Андрійко тепер матиме справжній дім”. З того дня вони почали часто навідуватися до молодих.
Спочатку це здавалося милою турботою: Олена приносила пиріжки, розпитувала про плани, радила, як облаштувати кухню. Але незабаром Ірина почала скаржитися мені по телефону.
“Мамо, свекруха приходить мало не щодня, — шепотіла вона одного вечора. — Сидить годинами, коментує все: від штор до того, як я готую вечерю. Я навіть подруг не можу запросити, бо вона завжди тут. Каже: ‘Я ж допомагаю, як мати'”.
Я намагалася заспокоїти доньку: “Ірино, це нормально на початку. Вона просто хоче бути частиною вашого життя. Поговоріть з Андрієм, нехай він скаже їй, щоб не так часто”.
Андрій, здавалося, не бачив проблеми. “Мама просто турбується, — казав він Ірині, як вона мені переказувала. — Вона добра жінка, потерпи трішки”.
Але ситуація загострювалася. Одного разу Олена запропонувала ідею, яка все перевернула. Це сталося під час сімейного обіду в їхній новій квартирі. Ми з Петром теж були запрошені.
“Знаєте, дорогі, — почала Олена, наливаючи чай усім за столом. — У нас є невелика дача за містом. Нічого особливого, але її можна продати за добрі гроші, скажімо, 30000 доларів. А якщо додати вашу квартиру… то можна купити щось більше, трикімнатну, в новобудові. Тоді Андрій почуватиметься повноправним господарем. Бо заразну, це ж подарунок від ваших батьків, Ірино. Не хочу, щоб мій син вкладався в чуже”.
Ірина здивовано подивилася на неї: “Але ж це наш дім, Олено Іванівно. Нам і так добре. Чому продавати?”
Олена посміхнулася, але в очах блиснув упертий вогник. “Розумієш, дівчинко, чоловік повинен вести родину. Якщо все від жінчиної сторони, то це не по-чоловічому. Ми б додали свої кошти, і все було б спільне. Андрію, синку, ти ж згоден?”
Андрій кивнув, хоч і ніяково: “Мамо, нутак, було б непогано. Але Іра, якщо ти проти, то ні”.
Петро сидів мовчки, але я помітила, як він напружився. “Це цікава ідея, — сказала я дипломатично. — Але давайте не поспішати. Молоді самі вирішать”.
Після того обіду Олена не вгамовувалася. Вона дзвонила Ірині щодня: “Подумай, доню. Це для вашого блага. 30000 від нас — це ж солідний внесок. Вашу квартиру продамо, додамо — і матимете розкішний варіант. Андрій буде пишатися!”
Ірина відмовлялася ввічливо: “Дякую, але нам не потрібно. Ми щасливі тут”.
Але Олена не зупинялася. Її дзвінки ставали наполегливішими. “Ти не думаєш про сина мого! — казала вона одного разу. — Якщо ти його любиш, то зрозумієш. Родина — це коли все спільне, а не подарунки від батьків”.
Андрій намагався втрутитися: “Мамо, досить. Іра сказала ні”. Але в розмовах з Іриною він зізнавався: “Мама має рацію в чомусь. Було б приємно відчувати, що це наше, а не тільки твоє”.
Я бачила, як це млоїть доньку. “Мамо, що робити? — питала вона мене. — Я не хочу образити, але це ж наш подарунок!”
Петро теж чув ці скарги. “Не втручаймося, — казала я йому. — Це їхня справа”. Але одного вечора, коли Ірина прийшла до нас у гості, все вийшло з-під контролю. Вона сиділа на кухні, пила чай, коли задзвонив телефон. Це була Олена.
“Ірино, ну що, подумала? — почала вона без привітання. — Ми вже знайшли покупця на дачу. 30000 готові. Давай продавай квартиру, і купимо нову . Андрій заслуговує на це!”
Ірина зітхнула: “Олено Іванівно, я вже казала — ні. Це наш дім”.
“Ти егоїстка! — вигукнула Олена. — Не любиш мого сина, якщо так ставишся. Родина — це компроміси!”
Петро не витримав, схопив телефон і увімкнув гучний зв’язок. І ось той діалог, з якого я почала. Після нього ми поїхали до квартири молодих. Андрій був удома, здивований нашим приїздом.
“Що сталося? — запитав він, побачивши наші обличчя”.
“Ми забираємо квартиру, — сказав Петро твердо. — Якщо твоя мати так хоче, щоб ти був господарем, то нехай так і буде. Збирайте речі”.
Ірина заплакала: “Тату, не треба! Це ж наш дім!”
Але Петро був непохитний. “Доню, це для твого ж добра. Вони не цінують наш подарунок”.
Олена приїхала за півгодини, горланила: “Ви не маєте права! Це неприйнятно!”
“Маєш, — відповів Петро. — Квартира на моє ім’я, подарунок не оформлений офіційно. Ми здамо її в оренду, заробимо 1000 доларів на місяць”.
Молоді зібрали речі під її протестами. Ми виставили валізки за двері і замкнули. “Тепер живіть на свої, — сказав Петро Андрію. — Покажи, на що здатний”.
Шлюб протримався лише пів року. Виявилося, що дачі в Олени не було — то була вигадка, щоб натиснути. Перші місяці Ірина платила за оренду квартири, яку вони зняли за 500 доларів. “Андрію, давай разом, — просила вона. — Я працюю, ти теж”.
Але Андрій не докладав зусиль: “Мама каже, що це твоя вина. Чому я маю платити?”
Одного дня він сказав: “Я йду. Ти не шануєш мене як чоловіка”.
Ірина повернулася до нас, але не розмовляла з нами. “Ви зруйнували все! — хлипала вона того вечора. — Через вас я втратила коханого!”
Ми з Петром намагалися пояснити: “Доню, це не ми. Вони самі винні”.
Але вона не слухала. Жила окремо, працювала, зустрічалася з подругами. “Мамо, не дзвони, — казала вона, – я не готова з вами розмовляти”.
Зрештою, з донькою ми помирились, але їй нині вже 35, а заміж вдруге вона так і не вийшла. Каже, що то теж наша вина, бо ми зруйнували її щасливий шлюб.
Але скажіть, що у наших діях було не так? Чим ми винні. Терпіти мусили?
Головна картинка ілюстратвина.
