“Це ж не мільйон!” – вигукнув батько, говорячи про 35 000 гривень, а для мене це була ціна моєї мрії та тяжкої праці на двох роботах. Я стиснув зуби і зрозумів, що він не поверне їх по-хорошому, а значить, треба було змінювати правила гри назавжди
— Ти, Борисе, просто якийсь ненаситний. Тобі тільки гроші й важливі, справжній матеріаліст! — голос батька зривався на крик, а його обличчя стало червоним. Він кинув серветку на стіл так, що та ледь не впала на підлогу.
— Я лише прошу повернути те, що ти позичив, тату. Це не примха, це мої кошти, які мені потрібні, — я намагався говорити спокійно, але відчував, як усередині все кипіло.
— Що, тридцять п’ять тисяч? Це ж не мільйон! Ти думаєш, мені легко? Я тобі не банкомат, щоб ти з мене щомісяця вимагав! — він піднявся з-за столу і почав ходити кімнатою, розмахуючи руками.
— А я тоді хто? Благодійний фонд? Ти сам просив, сам обіцяв, що повернеш до першого числа, а тепер звинувачуєш мене! Я втомився від цього, тату. Я не дам себе так використовувати.
Я позичив батькові, татові Дмитру, велику суму — тридцять п’ять тисяч гривень — навесні. Це були мої заощадження, які я збирав на перший внесок за власне житло. Я працював на двох роботах, відмовляв собі майже у всьому, щоб мати цю суму. І, чесно кажучи, я ніколи не думав, що саме він поставить мене у таке скрутне становище.
Батько завжди був для мене прикладом, справжнім чоловіком, який тримає слово. Він, пенсіонер, мав невеликий бізнес, пов’язаний із перепродажем вживаних запчастин для автомобілів у невеликому містечку на Київщині, де ми жили. Справи останнім часом йшли не дуже добре.
Усе почалося з того, що мені зателефонувала Віка, моя молодша сестра. Вона була дуже засмучена і ледь не плакала.
— Борисе, ти можеш поговорити з татом? Він у такій паніці, — прошепотіла вона в трубку.
— Що сталося? — я відразу напружився. Я знав, що коли Віка звертається до мене за допомогою, то справа серйозна.
— Там проблеми з постачальником. Він мав велике замовлення, аванс уже взяв, але постачальник несподівано відмовив, і тепер вимагає чималу неустойку. Якщо він її не заплатить, то на нього подадуть до суду, і він може втратити все, що має. Це тридцять п’ять тисяч. Він нікому не розповідає, але я чула його розмову.
Я відчув різкий дискомфорт, але батькові треба було допомогти. Я ж його син.
Того ж вечора я поїхав до батьків. Вони жили у старому, але затишному приватному будинку. Батько сидів у вітальні, похмурий і мовчазний.
— Тату, Віка мені розповіла, — почав я, сідаючи навпроти.
— Що розповіла? Не бери до голови, синку, це мої проблеми, — він намагався бути бадьорим, але його очі видавали тривогу.
— Я маю тридцять п’ять тисяч. Це мої заощадження, але я можу тобі позичити, — я сказав це і відчув, як у мене напружилося все тіло. Ця сума була моєю мрією.
— О, синку, ти мене просто рятуєш! Я поверну, обов’язково поверну! Через два місяці в мене буде вигідна угода, і я відразу ж тобі все віддам, до копійки! Ти ж знаєш, я тримаю слово, — батько враз ожив, його обличчя просвітліло, він обійняв мене.
Я перевів йому гроші наступного дня. На картці залишилося зовсім мало, але я заспокоїв себе думкою, що рятую батька від дуже неприємних наслідків. Батько подякував, і я відчув себе справжнім чоловіком, який допоміг своїй родині.
Пройшло два місяці. Настало перше число, день, коли батько обіцяв повернути борг. Я не став йому нагадувати, просто чекав. Але гроші на картку не надійшли. Я зателефонував сам увечері.
— Привіт, тату. Як справи? — запитав я, намагаючись, щоб мій голос звучав максимально невимушено.
— Привіт, синку. Все добре. А щось сталося? — він звучав цілком спокійно.
— Я просто хотів уточнити… Як там із тією угодою? — я натякнув.
— А, ти про гроші. Розумієш, трохи затрималося. Там один партнер підвів, перенесли на наступний місяць. Але ти не хвилюйся, усе буде!
Я розчарувався, але вирішив не тиснути. Зрештою, це ж мій батько. Почекаю ще.
Минув ще місяць. Я почав відчувати фінансові труднощі. Оренда житла, комунальні платежі, харчування. Я вже не міг дозволити собі відкладати кошти. Знову надійшло перше число, і знову тиша. Я знову зателефонував.
— Тату, минуло три місяці. Я дуже потребую своїх грошей. Мені потрібно заплатити за оренду і купити деякі необхідні речі.
— Борисе, я ж сказав! Не вийшло поки що! Чого ти так хвилюєшся? Це ж не так уже й багато. Я знайду, просто мені зараз важко, — у його голосі з’явилися нотки роздратування.
Ситуація повторювалася ще двічі. Шість місяців. Моя мрія про власну квартиру відкладалася на невизначений термін. Я відчув, що мене просто ігнорують. Кожен дзвінок перетворювався на розмову на підвищених тонах. Батько постійно знаходив нові відмовки: то постачальник захворів, то клієнт поїхав, то банк заблокував рахунок.
Через шість місяців, коли я вже зовсім зневірився, я вирішив поїхати до них додому і поговорити серйозно. Віка сказала мені, що батько купив собі новий квадроцикл для поїздок на риболовлю. Я був шокований. Як? Він позичає у мене кошти, а сам купує собі дорогі іграшки.
Я приїхав і одразу пішов до батька, який сидів на веранді і пив чай.
— Батьку, нам треба поговорити. Про квадроцикл, — я ледве стримувався.
— А, ти вже знаєш. Ну, а що тут такого? Це ж моя річ, я давно хотів, — він поводився так, ніби нічого не сталося.
— А те, що ти пів року не повертаєш мені мої кошти, які я збирав на житло, це нічого? Ти купив собі іграшку, а я тепер маю постійно позичати гроші в друзів, щоб вижити?
— Ну, знаєш, Борисе, ти як завжди, все перебільшуєш. Навіщо тобі та квартира зараз? Ти ще молодий. А мені це потрібно для справи, я ж там рибалок зустрічаю, нові контакти налагоджую, — він захищався.
Його слова мене просто вивели з рівноваги.
— Нічого ти не налагоджуєш! Ти просто витрачаєш гроші, які обіцяв мені повернути! Ти перетворив мене на свій особистий банк, і ще й звинувачуєш! — я підвищив голос.
Тут до розмови приєдналася мама.
— Борисе, не треба так із батьком. Йому зараз важко. Ти маєш бути терплячішим, — вона намагалася мене заспокоїти.
— Мамо, мені теж важко! Я не прошу, я вимагаю те, що моє! Я працюю, а він катається на квадроциклі!
Саме тоді відбулася та розмова, з якої я почав свою історію. Батько обізвав мене матеріалістом, який думає лише про гроші. Це було найболючіше. Я допоміг йому в скрутну хвилину, а він відплатив мені зневагою.
— Ти, Борисе, просто якийсь ненаситний. Тобі тільки гроші й важливі, справжній матеріаліст! — сказав він.
— Я лише прошу повернути те, що ти позичив, тату. Це не примха, це мої кошти, які мені потрібні, — відповідав я.
— Що, тридцять п’ять тисяч? Це ж не мільйон! Ти думаєш, мені легко? Я тобі не банкомат, щоб ти з мене щомісяця вимагав!
— А я тоді хто? Благодійний фонд? Ти сам просив, сам обіцяв, що повернеш до першого числа, а тепер звинувачуєш мене! Я втомився від цього, тату. Я не дам себе так використовувати.
Я зрозумів, що більше не можу цього терпіти. Я не хочу більше слухати його виправдання і звинувачення. Зрештою, я вирішив діяти. Я написав йому офіційного листа-вимогу, вказавши термін повернення, і відправив поштою. Я розумів, що це зруйнує наші стосунки, але інакше він нічого не зрозуміє.
Батько відреагував гнівно. Він зателефонував і кричав:
— Ти що, мені не довіряєш? Свого батька під суд віддаси? Ти просто безсердечний!
— Я довіряв, тату. Але твоя довіра коштує тридцять п’ять тисяч гривень і пів року мого життя. Я просто вимагаю справедливості.
Через два тижні батько перерахував мені на картку лише десять тисяч гривень. У повідомленні було написано: Частина боргу. Наступна буде за місяць.
Це був невеликий крок, але він показав, що моя рішучість принесла хоч якийсь результат. Я знову відчув себе спустошеним, але водночас полегшеним.
Відносини з батьком були зіпсовані, але мої кошти, хай і частинами, починали до мене повертатися. Це був довгий, болісний процес, який забрав у мене багато сил і віри. Я більше не зміг довіряти йому, як раніше. Спілкування звелися до обміну сухими повідомленнями, а Віка, моя сестра, стала посередником між нами. Я не знав, чи зможемо ми коли-небудь відновити наші стосунки.
Що ж, друзі, я поділився своєю історією. Вона, на жаль, дуже реальна.
Як би ви вчинили на моєму місці? Чи варто було мені одразу вимагати розписку? І чи можна після такого відновити нормальне сімейне спілкування?
