— Це ти все підлаштувала, щоб я перед усіма осоромилася?! — з обуренням вигукнула свекруха.
Я й уявити не могла, що день народження свекрухи стане початком великої сварки й непорозуміння. А все починалося з найкращих намірів…
— Маринко, — сказав мені чоловік за місяць до маминого сімдесятиріччя, — може, ти щось особливе організуєш? Ти ж у нас така творча, щось гарне вигадаєш.
Олексій завжди так казав — «у нас творча». Наче я його персональний організатор свят. Але я не ображалася. Навпаки — загорілася цією ідеєю. Галина Петрівна справді заслуговувала на справжнє свято, а не просто посиденьки на кухні з олів’є й оселедцем під шубою.
Я витратила три тижні на підготовку. Знайшла ведучого — молодого хлопця Антона, який умів розважати гостей без вульгарних конкурсів. Замовила фотографа. У кондитерській вибрала два торти — один звичайний, а інший — без цукру, спеціально для Галини Петрівни, яка останнім часом почала стежити за здоров’ям.
— Навіщо вам два торти? — здивувалася продавчиня.
— Один для гостей, інший — іменинниці. У неї стан здоров’я, — пояснила я, пишаючись власною уважністю.
Але головним сюрпризом мало стати слайд-шоу. Я обійшла всіх родичів, зібрала старі фотографії Галини Петрівни — від немовляти до сьогодення. По вечорах сканувала пожовклі знімки, підбирала музику, монтувала переходи. Хотіла показати все її життя — молодість, материнство, бабусине щастя.
— Олексію, подивися яка краса виходить! — показувала я чоловікові чернетку презентації.
— Ого! — чоловік присвиснув. — Мама буде в захваті. Дивися, яка вона тут молоденька…
На екрані мого ноутбука усміхалася двадцятирічна Галина Петрівна у білосніжній сукні, тримаючи на руках маленького Олексія. Далі йшли фотографії старшого віку — вона на роботі в бухгалтерії, на дачі серед грядок, за святковим столом…
У день народження я приїхала до свекрухи о другій годині дня — за чотири години до приходу гостей.
— Галино Петрівно, я допоможу накрити на стіл, — запропонувала я, заходячи у знайому квартиру.
Свекруха зустріла мене насторожено. Була в домашньому халаті, волосся зібране у неохайний пучок.
— А чого ти так рано? Гості ж тільки на шосту… — здивовано запитала свекруха.
— Хочу все гарно оформити. У мене є ідеї! — усміхнулася я.
Я дістала з сумки кольорову скатертину замість звичної клейонки, святкові серветки, маленькі вазочки для квітів.
— І навіщо це все? — з підозрою спитала Галина Петрівна. — У мене й так усе готово.
— Просто хочеться трохи святкового настрою, — відповіла я, розстеляючи скатертину. — Подивіться, як одразу перетворюється стіл!
Свекруха мовчала, але я бачила — їй це зовсім не до душі. Мабуть, вважала, що я влізаю не у свої справи. Але хіба погано, коли хочеш зробити красиво?
До шостої вечора квартира вже наповнилася людьми. Прийшли всі — родичі, сусіди, подруги Галини Петрівни. Антон, старший син іменинниці, швидко знайшов підхід до публіки, провів кілька веселих ігор. Люди сміялися, раділи, атмосфера була затишна.
— Молодець хлопець! — перешіптувалися тітоньки. — І без виклику, і весело!
А я стояла задоволена собою. Усе йшло за планом. Навіть Галина Петрівна, здається, трохи розтанула — усміхалася, відповідала на вітання.
— А тепер, — урочисто оголосив Антон, — особливий сюрприз для нашої іменинниці! Фільм про життя чудової Галини Петрівни!
Світло згасло. На стіні з’явився екран проєктора. Залунала ніжна мелодія, і на екрані постала перша фотографія — маленька Галя у пишній дитячій сукенці.
— Ой, яка ж лапочка! — з розчуленням вигукнули гості.
Слайди змінювалися один за одним. Шкільні роки, інститут, весілля… У залі запанувала тиша — всі уважно вдивлялися в кадри минулого. Я бачила, як деякі жінки крадькома витирають сльози — ностальгія пробирала до глибини душі.
— А ось уже наша Галечка — молода мама! — коментував Антон фото, на якому юна Галина Петрівна годує маленького Олексія.
І тут з’явився ТОЙ кадр.
Я й сама його спочатку не помітила, коли обирала фото — знімок потрапив у спільну купу, яку принесла дружина Антона. Галина Петрівна, років сорока, на кухні, у старенькому махровому халаті й з бігудями на голові. У руках — сковорідка, а на обличчі — кумедна гримаса у бік фотографа.
Гості не стримали сміх.
— Оце так домашня красуня! — вигукнув хтось із гостей.
— Галька, та ми тебе й не впізнали! — сміялася сусідка.
— А з бігудями яка ж кумедна!
Сміх ставав дедалі гучнішим. Хтось навіть почав аплодувати. А я з подивом дивилася на екран, усвідомлюючи, що сталося щось непоправне.
Галина Петрівна сиділа, ніби скам’яніла. Обличчя — біле, мов крейда. Губи зімкнулись у тонку пряму лінію. Її руки тремтіли.
— Галино Петрівно… — почала я тихо, але вона різко підвелася.
— ВИМКНІТЬ ЦЕ НЕГАЙНО! — крикнула вона так, що всі миттєво замовкли.
Антон розгублено клацав пультом, намагаючись перемкнути слайд. Та було вже пізно. Усі бачили. Усі сміялися.
— Це ти так усе влаштувала, щоб я осоромилася перед людьми?! — з обуренням вигукнула вона, повернувшись до мене.
У кімнаті запанувала тиша. Хтось незграбно покашляв. Діти перестали вовтузитися у кутку.
— Галино Петрівно, я не… Я не знала, що це фото…
— Ах, не знала?! — її голос піднімався дедалі вище. — Сама ж обирала, сама все організовувала! І ось результат — тепер з мене всі сміються!
— Мамо, ну що ти… — спробував втрутитися Олексій, але вона перебила його.
— Не “мамо”! Подивися, що твоя дружина витворила! На весь будинок осоромила! Тепер кожен при зустрічі згадуватиме, як Галина Петрівна у бігуді по телевізору красувалася!
Сльози котилися її щоками. Мені стало ніяково. Невже я й справді хотіла її так образити? Ні, звісно ж, ні! Але як тепер це пояснити?..
— Усе, свято закінчено! — рішуче оголосила вона. — Дякую за привітання, але мені потрібно прилягти.
Гості почали ніяково розходитися. Хтось ще намагався щось сказати, та Галина Петрівна вже зачинилася в спальні, гучно грюкнувши дверима.
Я залишилася стояти посеред майже порожньої кімнати з недоїденим святковим тортом і відчуттям повного провалу.
— Марино, — тихо промовив Олексій, — навіщо ти вставила те фото?
— Я не знала! Чесне слово, не звернула уваги…
— Але ж ти переглядала їх!
— Там було стільки фотографій! Я подумала, це просто домашній кадр, такий милий…
Він похитав головою:
— Ти ж знаєш мамин характер. Для неї зовнішній вигляд — це святе. А тут — при всіх…
Я прибирала зі столу, і кожна тарілка здавалася важкою, як камінь. Два торти так і лишилися майже недоторканими. Гарна скатертина була заляпана напоями. Квіти у вазах уже почали в’янути.
Наступні два тижні пройшли у повному мовчанні. Галина Петрівна не відповідала на мої дзвінки, не відчиняла двері, коли я приходила. Олексій метався між нами.
— Вона каже, що ти спеціально так вчинила, — передав чоловік мамині слова. — Що давно хотіла показати всім, яка вона не гарна й смішна.
— Але ж це неправда! — кричала я. — Я ж хотіла як краще!
— А вийшло, як завжди, — сумно відповідав чоловік.
Я почала сумніватися в собі. А раптом і справді — десь у підсвідомості — я хотіла образити свекруху? Адже наші стосунки ніколи не були ідеальними. Вона постійно давала вказівки щодо господарства, критикувала мою кулінарію, натякала, що час подумати про другу дитину. Може, образи накопичилися, й я несвідомо обрала саме ту фотографію?
Я записалася до психолога. Олена Вікторівна уважно вислухала мою історію.
— Марино, а як вам жилося всі ці роки зі свекрухою?
— Ну… по-різному. Вона жінка непроста.
— Розкажіть докладніше.
І я розповіла. Як Галина Петрівна навчала мене правильно варити борщ, хоча мій борщ всім подобався. Як робила зауваження щодо мого одягу. Як при гостях казала: «Марина у нас працьовита, але от із готуванням…» — і багатозначно хитала головою.
— І як ви реагували?
— Мовчала. Усміхалася. А що ще залишалося?
— А всередині — сердилися?
Я замислилася. Так, сердилася й ображалася. Ще й як! Але завжди подавляла в собі мої почуття, думаючи, що старших треба поважати.
— Марино… — лагідно промовила психологиня, — здається, ви стільки років накопичували образу, що не помітили, як вона почала керувати вами. Не прямо — а десь у глибині. У вигляді втоми, роздратування, бажання хоч десь дати вихід цій напрузі.
Я мовчала. Сиділа, склавши руки, і відчувала, як щось у мені рухається. Ніби відкрилася дверцята у кімнату, де я ніколи не прибирала — бо «не на часі», бо «так треба», бо «будь мудрішою».
— Ви не хотіли образити Галину Петрівну, — продовжила психологиня. — Але підсвідомо могли обрати кадр, у якому вона — не ідеальна, а звичайна. І в цьому теж є правда. Людська правда. Це життя.
— Але вона не пробачить, — ледь чутно прошепотіла я. — Для неї це — неприпустимо.
— Можливо. Але ви не можете контролювати її реакції. Ви можете лише взяти відповідальність за свою частину — і вирішити, як бути далі. Чи знову мовчати й терпляче ковтати зауваження. Чи встановити межі й чесно сказати, що вам теж образливо. Що ви — не робот, не ідеальна невістка з глянцю, а жива людина.
Я вийшла з кабінету і вперше за довгий час відчула — я маю право говорити про себе. Не тільки вибачатися, не тільки підлаштовуватись. Я теж маю голос.
Того ж вечора я приготувала пиріг. Старий мамин рецепт, з яблуками й корицею. Запах дитинства. А потім — узяла коробку, вдягла пальто й пішла до Галини Петрівни.
Двері не відчинилися з першого разу. Але на третій стук я почула:
— Хто там?
— Це я, Марина. Принесла пиріг. Не сваритися. Просто поговорити.
Тиша.
А потім — шелест кроків. Замок. Скрип дверей.
Її очі були насторожені. Але вона стояла переді мною. Жива. Моя свекруха. Моя радість і образа водночас. Мій шанс.
Я вдихнула глибше.
— Галино Петрівно, я справді не хотіла образити вас. Але… хочу, щоб ви мене почули. Хоч раз — по-справжньому.
Свекруха мовчки відступила, даючи мені пройти. Я роззулася у коридорі, поставила пиріг на кухонний стіл, де колись ми разом ліпили вареники. У квартирі пахло м’ятою і образою.
— Я слухаю, — сказала вона, сівши на табуретку біля вікна. Руки склала, дивилася в бік.
Я сіла навпроти. Слова не йшли одразу. Але потім потекли — не ідеальні, не вивірені, зате щирі.
— Я помилилася. Не побачила, що на тій фотографії. А може, і не захотіла побачити… Тому що втомилась бути «правильною». Тому що, коли ви в черговий раз казали, що я «не так» варю борщ або «не так» вдягаюся, я усміхалася, але мені було важко. Я ніколи вам не відповідала — з поваги. Але накопичилось. І, можливо, те фото стало… виходом, несвідомим. Це не виправдання. Це — правда.
Вона сиділа мовчки. Очі — сухі, але щось у них змінилося.
— Я не хотіла вас образити. І якщо змогла б повернути час — ніколи б не обрала ту фотографію. Але ви для мене — не тільки «мама мого чоловіка». Ви частина нашої сім’ї. І мені важко, що ми зараз не розмовляємо.
Свекруха мовчала ще хвилину. Потім зітхнула — довго, важко.
— Я себе побачила тоді. Таку, яку не хотіла бачити. Смішну. Домашню. І мені стало ніяково. А потім — некомфортно. Що всі тепер пам’ятатимуть мене саме такою.
— Ніхто не сміявся з вас, — м’яко сказала я. — Сміялися від радості, від несподіванки. А ви — жива, справжня. І це красиво. Бо життя — не тільки парадна сукня, а й халат, і бігуді, і пироги на кухні.
Вона подивилася на мене — вперше за цей час по-людськи, не з осудом.
— А пиріг, до речі, ще теплий? — спитала несподівано.
Я усміхнулася.
— Ще як.
Ми розрізали пиріг мовчки. Потім говорили — спочатку про дрібниці, про погоду, про дітей. А потім — і про те, що турбувало. Не все вирішилось одразу. Але вперше між нами з’явився простір для чесності.
Через тиждень вона сама зателефонувала й покликала нас з Олексієм на обід.
— Марина, ти свій борщ принеси, той, що всі люблять, — сказала з усмішкою.
Я принесла. І вперше за багато років не ображалася, що він буде «не такий».
Бо тепер я знала: якщо говорити про свої почуття вголос — все можна зрозуміти та вирішити.
