— Просто вистачить мене постійно діставати! Я тобі не колода, Олено! — різко кинув Богдан, дивлячись на мене. — Якщо хочеш і далі в тому ж дусі, то краще йди прогуляйся! А вдома не смій більше голос на мене підвищувати!
Я стояла біля плити, тримаючи в руках каструлю з недовареним борщем, і відчула, як у мені закипає обурення. Його слова, як завжди, були пронизані претензіями, хоча я лише попросила його допомогти з прибиранням.
— Голос підвищувати? — я поставила каструлю на стіл і склала руки. — Дивлюся, ти собі вже райське життя влаштував! З початку літа світу білого не бачиш, а тепер хочеш і мені таке саме “щастя” організувати? Може, нарешті відірвешся від пінного й допоможеш мені по дому хоч раз за ці два тижні?
Богдан пирхнув, відкинувшись на спинку стільця.
— Це твоя робота, твоя відповідальність! І квартира, до речі, теж твоя! Тож сама всім і займайся! Не треба мене вплутувати! Ти ж не захотіла, щоб мої рідні приїхали до нас на мій ювілей! Брат із сестрою досі не можуть зрозуміти, що вони тобі зробили, що ти їх не пустила!
— А ти цього теж не розумієш? — я намагалася стримати обурення, але голос мій тремтів.
— Звісно! Нас із тобою навіть удома не було, могла б дозволити їм приїхати, влаштувати дітям свято! Вони ж у мене нормальні, адекватні! Не те що твій брат, який берегів не бачить!
Я глибоко вдихнула, намагаючись не вийти з себе. Його звинувачення були несправедливими — він завжди переводив розмову на мою сім’ю, коли йому бракувало аргументів.
— Хоч мій брат, хоч твої брат і сестра, Богдане, для мене немає різниці! Усі вони неповнолітні! А влаштовувати вечірки в нашому домі я нікому не дозволю! Хтось щось зіпсує, чи ще гірше. І відповідати нам! Точніше, як ти щойно нагадав, мені, бо це моя квартира! Я власниця!
— Та що б вони зіпсували? Пару ваз розбили б, максимум! І то не вони, а їхні друзі! — Богдан махнув рукою. — Ти що, в їхньому віці нічого такого не робила?
— Уяви собі, не робила! — я підвищила голос, не витримавши. — Ми з друзями, якщо й збиралися, то нічого не псували! Максимум — скидалися на оренду квартири до свят, а потім усе вичищали до блиску, інакше б нам не повернули заставу! А тут — вільна квартира, жодної відповідальності! Неповнолітні! Ідеально! Хтось принесе щось заборонене, хтось отруїться, і все!
— Ой, не рівняй моїх із твоїми! — перебив він. — У моїх у компаніях навіть немає таких, хто б таке влаштував! Вони нормальні!
— Нормальні? — я саркастично всміхнулася. — Твій брат тиждень жив у якогось друга, звідки ти ж його забирав! Це, по-твоєму, нормально?
— То було лише раз! — огризнувся він. — А твій брат.
— Та що ти постійно чіпляєшся до Сашка? — я не стрималася й підвищила голос. — Він нічого такого в мене не просив! Він знає, що я його самого вдома на п’ять хвилин не залишу.
— Та просто ти до моїх чіпляєшся! — не дав договорити Богдан, різко вставши зі стільця.
— Я ні до кого не чіпляюся! Я просто не дозволю підліткам гуляти в нашому домі! І крапка! Хоч що ти мені про них розказуй!
— Ось! Як мама про тебе завжди казала! — він глузливо всміхнувся. — Самозакоханості в тобі не позичати!
— Тобто так про мене думає твоя мати? — я відчула, як обурення змішується з образою. — А я їй якийсь привід давала? Чи, може.
— Ти не хочеш нормальну сім’ю. В тебе все твоє і моє! Записати мене другим власником? Та ти що ніколи, бо ж квартира лиш твоя. А я чоловік сторонній, так?! — почав він. — Хоча я тобі допомагав би тоді по дому, ремонт робив би!
— Що ти робив? — я гірко засміялася. — Ремонт? Ти мені пару шаф зібрав і змішувач у ванній замінив! Усе те потім майстер переробив. Ти допоміг за останні чотири місяці, а живеш тут скільки? Не пригадаєш? Два роки!
— Але ж я за квартиру плачу! — вигукнув він.
— Платиш, так! Порівну зі мною! А тепер порахуй, скільки б ти віддав за оренду квартири за цей час, і порівняй із тим, скільки ти тут витратив! Різниця тебе дуже здивує!
— Слухай, Олено, мені байдуже до твоєї різниці! Я твій чоловік і маю тут не менше прав, ніж ти! Але ти.
— Які ж це права ти маєш? — я знизила голос, намагаючись зрозуміти, куди він хилить.
— Я твій чоловік. — повторив він, ніби це все пояснювало.
— І? — я знизала плечима, щиро не розуміючи.
— Про це я постійно й кажу, Олено! Ти не сприймаєш мене серйозно! Я в тебе тут, як домашній улюбленець, а ти ще скаржишся, чому я так часто із друзями затримуюсь? Та тому, що ти не даєш мені відчути себе чоловіком! Я, і тільки я, маю бути тут господарем! Крапка!
— Зачекай, любий, — я іронічно всміхнулася. — А в тебе нічого не трісне від такої відповідальності?
— Це нормальна модель сім’ї, жінко! — ображено кинув він і вийшов із кухні, грюкнувши дверима.
Я залишилася сама, і в голові знову закрутилися думки, які я гнала від себе весь останній рік. Думки про розлучення. Те, що він заливає за комір, звинувачення, постійні претензії — усе це стало нестерпним.
Усе почалося, коли його звільнили з роботи. Я швидко знайшла йому нову, навіть кращу, але це не зупинило його. Навпаки, він пускавсяберегу дедалі більше, звинувачуючи в усьому мене.
Мовляв, я не даю йому відчути себе господарем, я приймаю всі рішення, я власниця квартири. Та він сам не залишав мені вибору, бо серйозно нічого не сприймав. Йому були всі у всьому винні. а він завжди обділений.
Наступного дня я зібралася до подруги Марії, у якої ми з Богданом часто були на гостині. Я обіцяла допомогти їй зняти штори і тюлі в заміському будинку, бо вони з чоловіком планували генеральне прибирання, а залишати дорогі штори під час роботи клінерів не хотіли.
Марія з чоловіком — прекрасна пара, часто подорожують, а я доглядала за їхнім будинком, коли вони були в роз’їздах. Останнім часом це робила лише я, бо Богдану більше не довіряли.
Одного разу він “переплутав” і чомусь замість дорогого напою у пляшці господарі виявили міцний чай. Після цього ніхто не хотів ризикувати.
Я вже взувалася в коридорі, коли Богдан знову почав:
— Знову до своєї Марії їдеш? — незадоволено буркнув він, тримаючи в руці склянку з чимось темним.
— Ти й сам це прекрасно знаєш, навіщо питати? — я намагалася уникнути чергового з’ясовування стосунків.
— А може, ти там уже й залишишся жити? — кинув він із сарказмом.
— Це в якому сенсі? — я зупинилася, не розуміючи, куди він хилить.
— У прямому, Олено! Ти постійно кудись тікаєш із дому! Тепер кидаєш мене самого! Тобі тут просто не місце!
— Мені не місце в моїй же квартирі, Богдане? — я розсміялась. — Ти нічого не плутаєш?
— Я вже живу в своїй квартирі! — гордо заявив він. — І більше не питатиму твого дозволу! Тепер твоя черга мене про щось просити!
— Справді? — я прищулилася, відчуваючи, як терпець уривається. — Ну-ну!
— Ти просто не цінуєш того, що маєш такого як я! — він підійшов ближче, не відводячи погляду. — А тепер їдь до своєї подружки! Хочеш — повертайся, не хочеш — не повертайся! Я більше за нашу сім’ю перейматись не буду! Благатимеш, аби у нас було все по-старому.
Він різко розвернувся, пішов на кухню.
— Ти чуєш, який абсурд ти верзеш? — я намагалася стриматися. — Яке ще “перейматись за сім’ю”? Ти сам усе руйнуєш!
— Іди звідси! — раптово сказав він.
Не чекаючи, поки він зробить щось іще, я схопила куртку, сумку й вибігла в під’їзд. Інстинкт самозбереження взяв гору. На вулиці я тремтячими руками набрала номер відповідної служби, пояснила, що сталося, і сіла в машину чекати.
Потім зателефонувала Марії, вибачилася, що не зможу приїхати, і коротко розповіла про ситуацію. Вона запропонувала приїхати до мене, але я відмовилася. У голові була лише одна думка: покінчити з цим раз і назавжди.
Богдана таки залишив мою квартиру. але перед тим влаштував неабияку сцену. За кілька днів я подала на розлучення, написала заяву й організувала ремонт дверей. Усе це я робила, паралельно працюючи, адже Богдан досі був на тій роботі, яку я йому знайшла.
Минуло кілька тижнів. Богдан повернувся, але вже не до мене. Йому довелося шукати нове житло й роботу. Його родичі, які раніше підтримували мене і намагались довести Богдану, що він у чомусь не правий, раптом почали телефонувати мені і розповідати наскільки ж я не правильно вчинила, адже втратила такого чоловіка.
Навіть рідна мама сказала, що у кожної пари бувають непорозуміння. а я не права, не зпрозуміла, не підтримала, не направили у вірне русло.
Але скажіть мені, яке ще русло може бути у випадку, коли твоєму чоловіку асолютно нічого не потрібно. Коли він і з місця не зрушить, аби щось зробити, однак впевнений у тому, що ти в усьому не права?
Ну от ви б терпіли?
Головна кратинка ілюстратвина.
