«Це тобі не готель!» — закричала свекруха й виставила мої речі за двері
Даша сиділа на кухні, намагаючись не звертати уваги на важкий погляд свекрухи. Лідія Іванівна — шістдесятирічна жінка з акуратно укладеним волоссям — чистила картоплю з такою силою, ніби з кожною шкіркою знімала й власні емоції.
Даша з чоловіком Артемом уже три місяці жили у квартирі його матері. Раніше вони винаймали житло, але нещодавно взяли власне в іпотеку. Поки новобудова добудовується, оплачувати і оренду, і кредит — не по кишені.
Лідія Іванівна спершу погодилася дати прихисток, але з кожним днем її гостинність танула, мов сніг під квітневим сонцем. Даша почувалася небажаною гостею, хоча старалася як могла: мила посуд, пилососила, ходила по продукти. Та свекрусі все одно щось не подобалося.
— Знову сковорідку не так помила, — буркнула Лідія Іванівна, не глянувши на Дашу. — Я ж казала: не губкою, а ганчіркою!
— Вибачте, я забула, — тихо відповіла Даша, стискаючи в руках чашку з чаєм. Хотілося провалитися крізь землю.
— Забула, — передражнила свекруха. — Це тобі не курорт, Даріє. Живеш тут — поважай мої правила.
Даша кивнула, стримуючи роздратування. Вона знала: сперечатися марно. Лідія Іванівна — жінка сувора, звикла командувати. Вона сама виховала Артема, працювала бухгалтеркою на заводі, і тепер вважала, що має право вирішувати, як жити її синові й невістці.
Артем останнім часом багато працював — хапався за будь-яку підробітку, щоб зібрати гроші на меблі для майбутньої оселі. Приходив пізно, втомлений, і Даша не хотіла навантажувати його своїми образами. Але сьогодні терпець урвався. Щойно свекруха зачинилась у себе, Даша дістала телефон і написала чоловікові:
«Нам треба поговорити. Я так більше не можу».
Увечері, коли Артем повернувся, Даша вже чекала на нього на кухні. Він зайшов, обійняв дружину й втомлено потер скроні.
— Щось сталося? — спитав він, заглядаючи в холодильник.
— Твоя мама, — почала Даша, намагаючись говорити спокійно. — Вона знову мене сьогодні насварила. За сковорідку. Артеме, я ж стараюся. А їй усе не так.
Артем зітхнув, дістав пляшку кефіру.
— Та не бери до голови. Мама просто звикла, щоб усе було по її. Потерпи ще трохи, скоро квартиру здадуть — і переїдемо.
— Потерпи? — голос Даші зірвався, але вона одразу знітилася — боялася, що свекруха почує. — Я вже три місяці терплю. Вона дивиться на мене, як на служницю. Каже: «Це тобі не готель». А я що — мріяла тут жити?
Артем глянув на неї, і в його очах промайнула втома.
— Даша, мені теж не солодко. Але що я можу вдіяти? Іпотека, та ще й меблі треба буде купувати. Мама нас виручає — не платимо за оренду.
— Виручає? — у Даші на очах з’явилися сльози. — Вона щодня нагадує, що це її квартира. Я навіть чашку боюся взяти, аби знов не почалося буркотіння.
— Ну поговори з нею, — кинув Артем, відвівши погляд. — Ви ж дорослі жінки.
Даша замовкла. Вона знала, що розмова з Лідією Іванівною нічого не змінить. Та бачила в ній лише невістку, яка не виправдала сподівань: не ідеальна господиня, без дітей, ще й у борги втягнула сина.
Тієї ночі Даша довго не могла заснути на розкладному дивані у вітальні. Думала про те, як вони з Артемом п’ять років тому мріяли про власний дім, дітей, подорожі. А тепер їхнє життя зводилося до безкінечних докорів. Вона почувалася у пастці. І єдиним виходом здавалося втекти. Але куди?
Зранку все пішло шкереберть. Даша проспала і не встигла приготувати сніданок для Артема. Лідія Іванівна не проґавила нагоди знову її вколоти:
— То що, тепер і їсти моєму синові я маю готувати? — її голос був різкий. — Даріє, ти взагалі збираєшся щось робити по дому?
— Я не встигла… Я проспала, мені на роботу треба… — почала виправдовуватись Даша.
— На роботу?! — перебила свекруха. — Сидиш у своєму офісі, папірці перекладаєш, а вдома — безлад. Я тобі скільки разів казала: це не готель! Досить!
Даша завмерла. У скронях гупало. Вона хотіла щось відповісти, але слова застрягли в горлі. Лідія Іванівна мовчки вийшла з кухні.
А ввечері, коли Даша повернулася з роботи, на неї вже чекав «сюрприз». Чемодан і кілька пакетів із речами стояли біля дверей. Почувши, як обертається ключ у замку, з кухні визирнула свекруха.
— Забирайся, — холодно промовила вона. — Я більше не збираюся це терпіти.
Даша стояла у під’їзді, дивлячись на свій чемодан. Квітневий вітер задував у прочинене вікно, і вона щільніше загорнулась у куртку. Голова була порожньою, лиш серце гупало, як після марафону. Вона дістала телефон і набрала Артема — без відповіді. Напевно, за кермом. Тоді написала:
«Твоя мама вигнала мене. Стою з речами в під’їзді».
Відповідь прийшла через пів години:
«Ти серйозно? Я зараз буду».
Даша сіла на лавку біля під’їзду. Діти галасували на майданчику, а вона не могла зрозуміти, як усе дійшло до такого.
Артем примчав за годину — розпатланий, сердитий. Вискочив із машини, підбіг до неї.
— Що це за маячня, Дашо? — почав він, але, глянувши на її обличчя, замовк. — Гаразд, пішли. Розберемось.
Вони піднялися до квартири. Лідія Іванівна сиділа у вітальні й дивилася телевізор. Навіть не ворухнулась, коли їх побачила.
— Мамо, ти що робиш?! — Артем підвищив голос. — Це теж мій дім. Як ти могла вигнати мою дружину?
— Твій дім? — озирнулась Лідія Іванівна, очі блищали. — Це мій дім, Артеме. Я вас прихистила, а вона — безлад і невихованість. Я не повинна це терпіти.
— Лідіє Іванівно, я ж стараюся. Я прибираю, готую, ходжу по продукти. Що я зробила не так? — ледь чутно сказала Дарія.
— Усе не так, — відрізала свекруха. — Навіть сніданку для чоловіка приготувати не можеш. Я сто разів казала: вона тобі не пара.
Даша відчула, як земля вислизає з-під ніг. Вона поглянула на Артема, сподіваючись, що він заступиться. Але той лише опустив голову.
— Мам, досить, — нарешті мовив він. — Дашо, ходімо. Переночуємо в Сергія.
— У Сергія? — Даша не повірила. — Ти серйозно? Навіть не намагаєшся вирішити?
— А що я можу? — Артем зірвався. — Мама не хоче, щоб ти тут жила. Я не можу її змусити. Тому ми підемо. Разом.
Даша мовчала, відчуваючи, як щось у ній тріскає. А торжествуючий погляд Лідії Іванівни — добивав.
У Сергія, друга Артема, була скромна двушка. Він прийняв їх без зайвих питань. Але Даша почувалася чужою. Увечері, поки Артем із Сергієм влаштували посиденьки й обговорювали футбол, вона сиділа на кухні й ледь стримувала сльози. Було соромно, що дійшло до цього. Важко, що Артем не став на її бік.
— Дашо, ну що ти як дитина, — зайшов Артем. — Це ж тимчасово. Мама охолоне — повернемося.
— Тимчасово?.. — гірко перепитала Даша. — Твоя мама мене не приймає. А ти… ти навіть не намагався мене захистити.
— Я стараюся! — він грюкнув долонею по столу. — Працюю, як навіжений, щоб виплатити той клятий кредит! Чого ти ще хочеш?
— Хочу, щоб ти був моїм чоловіком… — прошепотіла вона. — А не маминим сином.
Артем замовк. І в цій тиші Даша відчула, як між ними росте стіна. Вона лягла спати, але сон не приходив. У голові крутилась одна думка: їхній шлюб тріщав по швах — і вона вже не знала, як його врятувати.
Минув тиждень. Подружжя усе ще жило в Сергія. Даша ходила на роботу й намагалася триматися, але всередині все кипіло. Вона почувалася ображеною, і щовечора, повертаючись до чужої квартири, обіцяла собі, що щось змінить.
Якось, сидячи в офісі, вона заговорила з колегою Наталею й несподівано розповіла їй усе. Наталія вислухала й похитала головою:
— Дашо, ти не можеш жити у підвішеному стані, — сказала вона. — Якщо твій чоловік не може поставити матір на місце — це його проблема. Але ти повинна вирішити, чого хочеш саме ти.
— Я хочу мати власний дім, — тихо сказала Даша. — І родину. Але не знаю, як це повернути.
— Почни з малого, — порадила Наталія. — Знайдіть житло, яке зможете потягнути. А з чоловіком поговори. Якщо він тебе любить, піде за тобою.
Того ж вечора Даша наважилася. Вона знайшла недорогу студію й запропонувала Артему поїхати подивитися. Він погодився, але без особливого ентузіазму.
— Дашо, це дорого, — сказав він, коли вони вийшли з під’їзду після перегляду. — Ми й так ледь справляємось.
— Артеме, я більше не можу жити в чужій квартирі, — твердо сказала Даша. — Я працюю, ти теж. Ми впораємось. Або ти хочеш повернутись до мами?
Він подивився на неї, і в його очах промайнуло щось нове — можливо, повага.
— Гаразд, — нарешті сказав він. — Давай спробуємо.
Вони зняли студію. І хоч вона була тісною й з пошарпаними шпалерами, Даша відчула полегшення. Вперше за довгий час у неї з’явився власний простір. Але розмова з Артемом була неминучою. Увечері, коли вони розкладали речі, вона зважилася.
— Артеме, нам треба поговорити, — почала вона, сідаючи на диван. — Я не можу жити з відчуттям, що ти не на моєму боці. Коли твоя мама вигнала мене, ти просто змирився. Чому?
Він зітхнув і потер шию:
— Дашо, я не знаю, як з нею сперечатись. Вона завжди була такою… владною. Я не бачу сенсу у цій ситуації.
— Але сенс є, — сказала Даша, і її голос затремтів. — Мені було важко, що ти не заступився. Я хочу, щоб ми були командою. Якщо ти не готовий — я… я не знаю, що буде далі.
Артем довго мовчав, а потім взяв її за руку.
— Я не хочу тебе втратити, — сказав він. — Я поговорю з мамою, обіцяю.
Даша кивнула, але в глибині душі розуміла: це лише початок. Стоячи у своїй маленькій студії, дивлячись на квітневу Боярку за вікном, вона відчувала, що зробила перший крок. Життя було далеко від ідеалу, але вона більше не була гостею в чужому домі. І це була її перемога.
