У нас із сином із першого класу діє домовленість: уроки він робить сам — так, як розуміє, а я лише перевіряю. Якщо вже зовсім глухий кут — допомагаю, але не сиджу поруч, не диктую, що і як писати.
Зрештою, своє навчання я вже пройшла, а шкільна програма, навіть сучасна, цілком йому під силу. Тож не бачу сенсу привчати дитину до того, що завдання за нього робитиму я.
Як показала практика перших трьох класів, мій підхід цілком працює: син самостійно робить уроки, потім я приходжу, уважно все перевіряю, відмічаю помилки — він їх виправляє.
Лише кілька разів траплялося, що дитина настільки не розуміла, що потрібно робити, що одразу йшов до мене. Думаю, тоді він просто перевтомився, і мозок відмовився працювати — таке буває й у дорослих: завдання елементарне, а ти сидиш і не можеш збагнути, з чого почати.
Отже, тема уроків у нас давно налагоджена. А от влітку я перевіряю завдання не щодня, а раз на тиждень. Так-так, наша вчителька, схоже, вирішила, що дітям відпочинок ні до чого, як і їхнім батькам, — задала стільки домашнього, наче канікул узагалі не існує.
Але раз задали — треба робити. Тож син сопе, зітхає, бурчить, але щодня потроху щось пише, рахує й читає, а я раз на тиждень знайомлюся з результатами його титанічних зусиль.
Усе було чудово, доки раптом не вирішила приїхати моя мама. Вона гостювала неподалік у подруги й вирішила заодно навідати нас, провідати онука.
Був вечір. Чоловік на зміні, я сиджу перед телевізором із в’язанням, а син, який напередодні махнув рукою на домашнє завдання, тепер віддувається за своє ледарство — робить подвійну норму уроків.
Поки я готувала стіл до чаювання, мама подалася до онука — помилуватися. А за хвилину вже влетіла на кухню така розлючена, що я аж підскочила.
— Це що ж таке?! Чому онук уроки сам робить? Що ж ти за мати така? — одразу вибухнула вона.
Це її улюблена пісня. Я виховую сина не так, як вона виховувала мене, отже, за її логікою, роблю все неправильно. Мама ж із моїми уроками сиділа мало не до університету.
Не те щоб я без цього не впоралася, просто їй потрібно було контролювати все. А сидіти в мене над душею й бурчати під руку вона вважала своїм святим обов’язком.
Мабуть, саме тому зі своїм сином я поводжуся інакше. Мамин контроль у дитинстві мене страшенно дратував, заважав зосередитися, і я починала нервувати, злитись, а мама — у відповідь сердитися ще більше. Майже щодня в моїй кімнаті здіймалася сварка — гучна, виснажлива, безглузда. І все це — через нещасні уроки.
— Твій онук і сам чудово справляється з уроками. Навіщо мені лізти йому під руку? — я намагалася говорити спокійно.
— Ти не контролюєш процес! — обурилася мама. — А раптом він списує?
— Отже, він опанував навичку пошуку інформації. Це теж уміння, — знизала я плечима.
— З тобою неможливо говорити! — гримнула вона. — Якщо тобі байдуже на освіту дитини, тоді я приїжджатиму щодня й робитиму з ним уроки сама!
— Ні, не будеш, — уже жорсткіше відповіла я. — Бо це мій син, і як його виховувати — вирішую я.
— Бачу я, як ти його виховуєш! Такими темпами він школу не закінчить! — мама все більше заводилася, ніби знову повернулася в минуле, коли контролювала кожен мій зошит.
— А ти у внука спитала, — спокійно, але твердо запитала я, — хоче він, щоб ти робила з ним уроки?
— Навіщо його питати? Якщо ти йому дозволиш узагалі до школи не ходити, він лише зрадіє! Дитині потрібний контроль! — вперла руки в боки мама.
— Що потрібно моїй дитині, вирішу я сама. Ти свою виростила — тепер не заважай мені ростити свою.
Після цих моїх слів мама й зовсім не залишилася на чай. Було видно, що вона хоче щось сказати, але не знає, що саме, тож воліла гучно грюкнути дверима.
Потім син вийшов і просив не віддавати його на розтерзання бабусі, бо інакше він цілими днями просидів би над тими підручниками. Та ні, зі своєю дитиною я розберуся сама — хай мама скільки завгодно ображається.
