— Це не свекруха, а справжня катастрофа, — гірко думала Ольга, перекладаючи речі. Звалилася на мою голову, — думала вона далі, — прямо королева якась. Довелося віддати їй найбільшу з двох кімнат у їхній київській двокімнатній квартирі. Їм з Андрієм та донькою Мирославою довелося переміститися у меншу. Хоч та й була затишною, але все ж тісною для трьох.
Інші бабусі, як-от сусідка Василина всі жили з онуками в одній кімнаті, допомагаючи молодим. А ця приїхала — і одразу з порога:
— Олюню, мені, знаєш, окрема кімната потрібна. Стара я вже по гуртожитках тинятися. Та й дитині при батьках спокійніше.
«Спокійніше їй, бач, буде!» — обурювалася Ольга, але сперечатися не стала. Катерина Іванівна, Андрієва мати, завжди була жінкою непохитною. Кімнату звільнили. Далі — краще.
— Олюню, я готувати не буду, та й прибирати теж. Ти вже як звикла, так і роби. Якщо що допомогти — кажи, допоможу, якщо зможу.
Катерина Іванівна не виглядала як класична бабуся, яка має пекти пиріжки. Вона була статна, з ідеально укладеним волоссям, завжди в сукні та з гарною брошкою. Мирослава, донька, якій було лише три роки, до неї одразу «прикипіла». Хоч і мала зовсім, але за бабусею бігала, як хвостик. Катерина Іванівна її особливо не вітала, не сюсюкала і не кидалася обіймати. Але то казку розкаже, то волосики розчеше, пояснюючи, що «краса любить порядок». То вони сядуть вишивати, майструвати щось із кольорового паперу, але завжди — із ідеальною акуратністю.
Одного разу Катерина Іванівна знайшла собі подругу в сусідньому під’їзді — Стефанію Олексіївну, а в тієї онуку Миколці п’ять років було. Так вони привчилися разом ходити гуляти. Влітку — у найближчий лісок, на примітну галявинку, де під великою ялиною лежали два повалені стовбури — менший і більший. Більший вони пристосували під стіл, а на меншому сиділи. Брали із собою покривало — на ньому діти відпочивали. Та ще нехитрий перекус — хліб із сіллю і воду.
Мирослава з Миколкою будували з гілок курені, збирали жолуді, шишки та гралися, вигадуючи складні сюжети. А бабусі сиділи, неквапливо розмовляли, та рукодільничали — в’язали чи вишивали. Іноді до них хотіли приєднатися інші діти, але бабусі суворо говорили: «Ліс без дорослих дітей не любить, загубити може. Бери свою бабусю та й ходімо!» Але іншим бабусям було ніколи: вони прибирали, готували та прали, намагаючись встигнути до приходу молодих із роботи.
Поступово Ольга почала заспокоюватися. Свекруха справді майже нічого по дому не допомагала, проте Миросею займалася по повній програмі. Дочка стала спокійною, веселою, перестала влаштовувати істерики. Вона вивчила багато прислів’їв та приказок, стала гарно говорити, любила розповідати історії. Бабусю просто обожнювала.
Мирослава часто приходила до бабусі в кімнату «у гості». У тієї там завжди був ідеальний порядок. Катерина Іванівна пояснювала внучці філософію чистоти:
— Речі, Миросенько, люблять жити в чистоті, щоб їх поважали. Ти ж ось яка розумниця: щодня сукню чисту носиш, волосся заплітаєш. А ось стіл стоїть. Думаєш, він любить, коли його «лисина» пилом вкривається?
— Ні, бабусю!
— А шухляди — його кишені. І в них теж має бути лад. Або підлога… Ми ж у нього на голові живемо! Тож треба, щоб йому добре від цього було. Ти он фантик кинула, а в нього тепер там голова свербить. Рук-то немає, почухати не може.
— Ой, я ж не знала! Я, бабусю, два фантики прибрала — і той, і інший, він під диваном був! А диван йому не заважає? А ми?
— Ні, Миросенько, диван не заважає і ми теж. У нього ж робота така — служити нам. У кожного є своя робота. Мама з татом працюють, я все життя працювала, ти виростеш, теж працюватимеш. І в кожної речі в будинку своя робота. Шафа тримає одяг, стіл — їжу, а ти — наші посмішки.
А Ольга дивувалася: цікаво виходить — людина начебто нічого не робить, а в будинку чистота і лад підтримуються, як за помахом чарівної палички. І їй, Ользі, роботи стало менше. Вона перестала спізнюватися на роботу, бо не шукала ключі, і перестала нервувати, бо не бачила безладу. А ще вона помітила, що до неї всі сусіди стали ставитися з повагою. Навіть на роботі начальник премію раптом виписав.
Одного разу Ольга йшла додому раніше. На лавці біля під’їзду сиділи старенькі з усієї вулиці, обговорюючи своїх невісток. Ольга, затримавшись за рогом, почула.
Сусідка Василина запитала у Катерини Іванівни:
— А твоя невістка як?
Катерина Іванівна з гордістю відповіла:
— Моя? Дівчина — золото. Хороша. Жодного разу голос на мене не підвищила, по дому все сама: і готує, і пере, і прибирає. Ще й на роботу ходить! Пощастило моєму Андрійкові таку жінку зустріти!
Ольга аж почервоніла. Зазвичай бабки своїх невісток називають останніми словами… а тут таке. Вона посміхнулася, відчуваючи несподіване тепло і повагу до свекрухи. Ольга замислилася: «Дивно як виходить. До приїзду Катерини Іванівни ми з Андрієм як кішка з собакою жили. Начебто й кохаємо одне одного, але постійно сваримося. Коли кімнату свекрусі готували, я його мало не з’їла живцем».
А що ж виходить? Вони ж відтоді жодного разу і не посварилися! Баба Катя за все її хвалить: і готую смачно, і прибираю швидко та чисто, і за одягом стежу краще за хімчистку. Та й про Андрія завжди добре: «роботящий, за всім у домі стежить, Олю балує». А він і справді став подаруночки носити. Принесе цукерку Миросі, квіточку або хусточку матері, а найбільший подарунок — Ользі. Навіть якось ніяково.
І про Мирославу завжди говорить, що вона спокійна, розважлива. Що відмінницею у школі буде. А та старається — вже й читати навчилася, і рахувати, вишиває непогано, на коклюшки поглядає.
Одного вечора, коли Мирося вже спала, Ольга зайшла до кімнати свекрухи.
— Мамо, — тихо звернулася вона. Це слово вона вимовляла вперше. — Я хочу вам подякувати. Я не розумію, як ви це робите, але ви змінили наш дім.
Катерина Іванівна відклала коклюшки і подивилася на невістку.
— Я нічого не робила, Олюню. Я лише внесла до вашого дому повагу.
— Як? Ви ж нічого не робите по господарству.
— У тому-то й річ. Я зрозуміла, що Андрій полюбив тебе за твою силу і господарність. Якби я почала втручатися, ти б відчула себе нездарою. А твій чоловік — між двома жінками. Агресія. Я тобі дала повний контроль над домом, але встановила правила поваги: до речей, до простору і, найголовніше, — до себе. Я роблю вишивки, ти робиш життя. Це різна праця, але однаково важлива.
— Але ці розмови про мене і про Андрія…
— А, плітки? — усміхнулася свекруха. — Я не можу прибирати, але я можу створити для тебе репутацію. Коли мати постійно хвалить невістку, це змушує чоловіка і сусідів дивитися на тебе іншими очима. Я сказала Андрієві: «Твоя дружина — королева, бережи її, вона робить наш дім раєм». І що зробив Андрій?
— Він став мене балувати й поважати.
— Саме так. Я просто змінила кут зору. І ти теж перестала воювати з чоловіком і почала поважати мою потребу у спокої. Коли кожен почувається шанованим, сварки зникають.
Ольга підійшла, обережно обійняла свекруху. Це було перше щире обійми між ними.
Настало Різдво. Вперше за вісім років Андрій попросив Ольгу не готувати складних страв.
— Давай просто спечемо щось улюблене і запросимо Стефанію Олексіївну з Миколкою. І зробимо, як Катерина Іванівна завжди робила.
— Як?
— Ти не помітила? Вона ніколи не купує готових прикрас. Вона завжди сама створює щось. Вона вчить нас цінувати створене власними руками.
Вони сіли втрьох — Андрій, Ольга та Катерина Іванівна — і почали плести з ниток янголів, майструвати гірлянди з паперу. Мирослава з Миколкою, який прибіг до них, збирали шишки для декору.
Катерина Іванівна, дивлячись на них, відчувала повний спокій. Вона справді була
старою і не мала сил на побут, але вона мала мудрість. Вона приїхала, щоб врятувати шлюб сина, який вона бачила на відстані, повільно гинув від дрібних сварок і недомовок.
Ольга, коли вони прикрашали ялинку, випадково торкнулася руки Андрія. Вони подивилися одне на одного, і в цьому погляді було все: і минула образа, і нова ніжність, і глибока вдячність за цю мудру жінку. Андрій вийняв із кишені маленьку оксамитову коробочку.
— Олю, це не подарунок, це символ. Символ моєї поваги. Вибач мені за всі ті роки, коли я вважав, що твій час має належати лише мені, а не твоїй сім’ї.
Усередині була витончена срібна каблучка з філігранним везерунком, схожим на складну вишивку.
— Ти заслужила його своєю працею і терпінням, — сказав він, надягаючи його на її палець.
Ольга відчула, що старий біль нарешті минув. Вона отримала не просто подарунок, а справжню, глибоку повагу, якої завжди прагнула.
Катерина Іванівна залишилася жити з ними. Вона не стала звичайною бабусею, яка готує борщі, але стала фундаментом їхньої родини. Мирося виросла не просто слухняною, а розумною та впевненою у собі дівчинкою, яка знала ціну праці та порядку.
