— Це не дає тобі права перетворювати мій дім на гуртожиток! — голос Катерини був холодним і рішучим. — Тут лише один власник, і це не ти.
Катерина повільно перегортала сторінки настінного календаря на кухні. Жовтень уже добігав кінця, розфарбовуючи київські вулиці в багрянець і золото. За вікном кружляло останнє жовте листя, навіваючи спогади. Саме такої осені, три роки тому, її життя змінилося назавжди.
На той час Катерина працювала менеджером у страховій компанії. Її будні складалися з нескінченних дзвінків, звітів та боротьби за кожен відсоток премії. Майже половина її заробітку зникала в кишені власника тісної однокімнатної квартири на околиці міста, де з кранів постійно капала вода, а сусіди за стіною влаштовували нічні концерти. Подарунок матері став справжнім громом серед ясного неба. Але приємним.
— Доню, — сказала тоді мама, урочисто кладучи на стіл теку з документами, — Ти вже доросла, тобі потрібен власний затишок. Татова пенсія дозволяє нам жити спокійніше, тому ми вирішили купити невеликий будиночок у передмісті, а цю квартиру оформити на тебе.
Катерина тоді не стримала сліз. Двокімнатна квартира в центрі, з високими стелями та великими вікнами, крізь які вранці заглядало сонце, здавалася їй справжнім палацом. Протягом пів року до весілля з Павлом вона вкладала кожну вільну копійку в її облаштування. Вона сама обирала колір стін — теплий беж, м’які велюрові штори кольору морської хвилі, сучасну вбудовану кухню. Все було ідеальним, вивіреним до дрібниць. Це була її фортеця, її особистий всесвіт.
Павло на момент їхнього знайомства орендував кімнату в старій комуналці. Він працював системним адміністратором у невеликій фірмі. Хлопець він був непоганий: розбирався в техніці, мав почуття гумору, але на власне житло йому довелося б збирати все життя. Його радості не було меж, коли Катерина запропонувала йому переїхати до неї після весілля.
— Це ж неймовірно, Катю! Ти в мене справжня королева з власним замком, — жартував він тоді.
Перші місяці спільного життя нагадували ідилію. Вони разом готували вечері, обговорювали плани на відпустку, Павло допомагав прикручувати полички та налаштовувати домашню мережу. Катерина відчувала себе захищеною і щасливою. Вона була впевнена, що цей затишок триватиме вічно. Проте перші тривожні дзвіночки пролунали влітку.
Усе почалося з того, що на роботі у Павла змінився склад відділу. До них прийшло кілька молодих неодружених хлопців, і він став дедалі частіше розповідати про «класну компанію». Спочатку це були просто розмови, потім — рідкісні затримки після роботи за келихом пива в барі. Катерина не заперечувала, розуміючи, що чоловікові потрібне спілкування з колегами.
Проте згодом Павло вирішив, що кафе — це занадто дорого і незручно.
— Катюш, хлопці прийдуть завтра ввечері, просто футбол подивимося, — повідомив він одного разу. — Вони принесуть піцу та напої, тобі нічого робити не треба. Максимум, підігріти у мікрохвильовці.
Катерина погодилася. Матч розпочався пізно, але друзі прийшли заздалегідь. Окрім піци, у них із собою було кілька пакетів із пивом і пляшка горілки «для настрою». Того вечора Катерина вперше відчула себе зайвою у власному домі. Крик під час забитого гола змусив її здригнутися, а запах дешевих сигарет, який просочувався з балкона, викликав головний біль. Гості розійшлися за північ.
На ранок Катерина виявила на журнальному столику, який вона так ретельно обирала, липкі кола від склянок, а на дивані — масні крихти від чипсів. Павло спав до обіду, а коли прокинувся, лише відмахнувся:
— Ну, посиділи трохи, що тут такого? Завтра приберу.
Але «завтра» не наставало. Ситуація почала повторюватися щовихідних. Схема була одна й та сама: Павло ставив перед фактом, приходили друзі, квартира наповнювалася шумом, алкоголем і чужими розмовами. Катерина помітила, що її думка перестала мати значення. Вона перетворилася на безкоштовну обслугу, яка після кожного такого «свята життя» мала вимивати підлогу, виносити гори порожніх пляшок і провітрювати приміщення годинами.
Остаточною точкою неповернення стала минула субота. Катерина повернулася з роботи пізніше, ніж зазвичай. Тиждень був важким, і вона мріяла лише про гарячу ванну та тишу. Проте вже у під’їзді вона почула гучний сміх, що долинав з її поверху.
Відчинивши двері, вона завмерла на порозі. У вітальні панував справжній хаос. П’ятеро чоловіків, яких вона бачила вперше, грали в карти прямо на підлозі, використовуючи дорогий килим як скатертину. У повітрі стояв густий сморід перегару й дешевого тютюну.
— О, Катюха прийшла! Привіт! — вигукнув Павло, чиє обличчя вже було червоним від випитого. — Знайомся, це мої старі друзі, ми ще в інституті разом вчилися. Хлопці, це моя дружина, господарка!
Катерина нічого не відповіла. Вона пройшла на кухню і відчула, як у горлі з’явився клубок відрази. Раковина була завалена брудним посудом, на плиті стояв чийсь брудний казан, а підлога була залита якимось липким напоєм. Хтось із гостей навіть примудрився розбити її улюблену вазу, подаровану бабусею, і просто змів уламки під стіл.
Вона зачинилася у спальні. Гості гуляли ще дві години. Коли двері нарешті зачинилися за останнім «товаришем», Павло, похитуючись, зайшов до спальні.
— Ну чого ти така кисла? Нормально ж посиділи…
— Ми поговоримо завтра, — відрізала Катерина, не повертаючи голови.
Вона не спала всю ніч. У голові крутилася лише одна думка: як людина, яку вона кохала, могла так швидко втратити повагу до неї та її праці? Де подівся той турботливий Павло, який обіцяв оберігати її затишок?
Недільний ранок розпочався з важкого мовчання. Павло намагався поводитися так, ніби нічого не сталося, але Катерина вже прийняла рішення. Вона чекала, поки він вип’є свою каву.
— Павле, сідай. Нам треба серйозно поговорити про правила життя в цьому домі, — почала вона, присідаючи навпроти нього на дивані. Павло зітхнув і закотив очі:
— Знову починається… Катю, ну що тобі не подобається? Мої друзі? Вони нормальні пацани
— Справа не в друзях. Справа в тому, що я втомилася бути прибиральницею у власному домі. Я втомилася від того, що мій спокій нічого не вартий. Відтепер жодних п’янок тут не буде. Хочете бачитися — йдіть у бар.
Павло різко поставив чашку на стіл.
— Що значить „жодних“? Я тут теж живу! Це і мій дім також. Ми чоловік і дружина, у нас усе має бути спільним.
— Спільним? — Катерина відчула, як закипає гнів. — Ти хоч копійку вклав у цю квартиру? Ти хоч раз заплатив за ремонт чи за ці меблі, на яких твої друзі гасять недопалки?
— Я сплачую частину комуналки! Я купую продукти! — закричав він у відповідь. — І взагалі, за законом усе майно, нажите у шлюбі…
— Замовкни! — Катерина піднялася. — Ти зараз серйозно хочеш поговорити про закон?
Вона вийшла до спальні й за хвилину повернулася з текою. Витягнувши аркуш, вона поклала його перед Павлом.
— Читай уважно. Це дарча. Квартира була подарована мені до шлюбу. Згідно з законом, вона є моєю особистою власністю. Тобі тут не належить навіть цвях у стіні.
Павло пробіг очима по тексту. Його обличчя міняло колір від червоного до блідого.
— І що це міняє? Ти тепер будеш мене цим папірцем щодня в ніс тикати? Я твій чоловік, а не гость!
— Ти поводишся саме як найгірший гость. Ти вирішив, що оскільки ти тут спиш, то маєш право диктувати виключно свої умови. Не запитавши мене. Ти помилився. Комунальні послуги він сплачує, та продукти купує… Нечувана самопожертва, авжеж! Ти тут живеш, не забув? Користуєшся всіма благами цивілізації, їсиш три рази на день. Чи я маю тебе, у твої 28 років утримувати? А ти витрачатимеш всю свою зарплату на розваги?
Сварка перейшла у ту фазу, коли слова вже не мали сили. Павло почав звинувачувати її в жадібності, у тому, що вона «продала кохання за квадратні метри».
— Знаєш що? Якщо ти така власниця, то живи тут сама зі своїми стінами! — вигукнув він, сподіваючись, що Катерина злякається і почне вибачатися.
Згодна, — спокійно відповіла вона. — Це твоє рішення. Іди.
Павло завмер. Він не очікував такої легкої згоди. Він думав, що його відхід стане для неї катастрофою.
— І куди я піду в неділю ввечері?
— Куди хочеш. Можеш до своїх друзів, які так весело тут розважалися. Думаю, вони з радістю тебе прихистять.
Катерина пройшла до спальні. Заздалегідь, поки Павло ще спав, вона дістала з антресолей його великі валізи. Вона почала методично складати його речі. Вона робила це без ненависті, але з такою крижаною впевненістю, що Павлу стало по-справжньому страшно.
Він зайшов до кімнати й побачив, як його сорочки, джинси та ноутбук зникають у надрах сумок.
— Катю, ну почекай… давай обговоримо. Я був неправий, я перегнув палицю.
— Ти перегинав її три місяці поспіль, Павле. Ти вирішив, що моя доброта — це слабкість. Ти вирішив, що можеш не рахуватися зі мною у моєму ж домі. Обговорювати більше нічого.
Вона винесла валізи у передпокій.
— Ключі, — коротко сказала вона, простягаючи руку. Павло довго порпався в кишені. Він дивився на Катерину, намагаючись знайти в її очах бодай краплю сумніву, але бачив лише відображення свого власного безсилля. Він відчепив ключі від брелока і поклав їх їй на долоню.
Коли двері за ним зачинилися, Катерина вперше за довгий час відчула, як у легені потрапляє чисте повітря.
Перші кілька днів у квартирі було незвично тихо. Не було шуму комп’ютерних ігор, не було гучних розмов по телефону. Катерина подала заяву на розлучення через онлайн-сервіс. Оскільки дітей і спільно нажитого майна у них не було (Павло так і не купив нічого цінного за два роки), процес обіцяв бути швидким.
Вона влаштувала генеральне прибирання. Вона викликала хімчистку для дивана, щоб назавжди позбутися запаху чужих посиденьок. Вона купила нову вазу — ще кращу за попередню.
Павло дзвонив кілька разів. Спочатку погрожував судом, стверджуючи, що він «покращив стан житла» своїм перебуванням там, потім благав про прощення. Катерина відповідала коротко і лише по суті. Вона дозволила йому забрати залишки речей (старі кросівки та кілька книг) лише у своїй присутності й не довше ніж на 15 хвилин.
Коли він прийшов востаннє, він виглядав пошарпаним. Виявилося, що «кращі друзі» зовсім не горіли бажанням ділити з ним своє житло на постійній основі, і йому довелося винаймати куток у знайомих.
— Катю, може все-таки спробуємо спочатку?
— Ми вже спробували, Павле. Ти показав, як бачиш сім’ю: ти розважаєшся, а я обслуговую твій комфорт. Мені така модель не цікава.
Минула зима. Катерина розквітла. Вона нарешті почала витрачати гроші не на «загальний котел», який проїдався Павлом і його компаніями, а на себе. Вона записалася на курси дизайну, про які давно мріяла. Квартира знову стала її тихим гаванем, місцем сили.
Одного весняного вечора, сидячи на балконі з горнятком чаю, вона дивилася на вогні міста. Катерина зрозуміла головний урок цієї історії: твій власний простір — це не лише стіни й меблі. Це твій внутрішній стан, твоя гідність і твої кордони. Якщо ти дозволяєш комусь руйнувати твій дім, ти дозволяєш руйнувати себе.
Вона більше не боялася самотності. Вона знала: наступна людина, яка увійде в ці двері, повинна буде передусім поважати її право на цей простір. А дарча у теці була лише паперовим підтвердженням того, що її фортеця надійно захищена — і юридично, і духовно.
