“Це не борщ, Марто, це якийсь супчик для студентів,” – заявила свекруха, привізши нам свою п’ятилітрову каструлю з домашнім обідом для сина
Я стала для неї вічним «недоліком». Моя свекруха вважає, що ідеальна невістка щотижня готує фірмовий пиріг з капустою і щоденно читає класику, а я, на її думку, лише «невдаха» та «безталанна лінивиця».
– Марто, ти могла б хоч раз на тиждень приділити час справжньому прибиранню. Тут пил лежить товстим шаром! Я ж не прошу тебе натирати підлогу воском, як це робила я в молодості, але ж ти працюєш вдома! Олександр цілий день проводить на будівництві, важко працює для вашої сім’ї, а ти не можеш забезпечити йому чистоту та затишок?
– Галино, я працюю на фрилансі, це повноцінна зайнятість, а не «сидіння вдома». Я щойно закінчила терміновий проєкт. І пил… я прибирала позавчора! До того ж, це наша квартира, і ми самі вирішуємо, коли і що прибирати, – мій голос починав тремтіти від обурення, яке я намагалася приховати.
– Прибирала вона! Я бачу, як ти прибирала. А пам’ятаєш, коли Олександр був малий, я вставала о п’ятій ранку, щоб встигнути приготувати йому сніданок з трьох страв, випрасувати сорочку на роботу батькові й закласти тісто на хліб, і це при тому, що я сама працювала на заводі! А ти? Що ти робиш? Навіть суп у вас не наваристий, а «вода з овочами». Подивися на Катерину, дружину Андрія, вона щовихідних робить домашні ковбаси і пече рулет із маком! Ось це – «добра дружина». А ти – «недолік» на його шиї!
Ми з Олександром знайомі вже п’ять років, три з них живемо в шлюбі, і два роки – в окремій двокімнатній квартирі в Житомирі, яку він придбав за власні кошти ще до нашого весілля. Я завжди уявляла, що мати мого чоловіка буде мудрою, теплою жінкою, яка прийме мене в свою сім’ю. На початку все так і виглядало. Галина Іванівна здавалася привітною, хоча й трохи владною. Вона цікавилася моєю роботою, моїми захопленнями, а одного разу навіть похвалила мої весняні мариновані огірки.
Все змінилося після весілля. Чи то Олександр став рідше приїжджати до батьків, чи то Галина Іванівна вирішила, що тепер має повне право «ліпити» з мене «ідеальну невістку» за своїм зразком. Її візити, які спочатку були раз на два тижні, стали майже щотижневими, а потім і кілька разів на тиждень. Вона завжди приходила без попередження, з ключами, які Олександр необережно їй залишив «про всяк випадок».
Я працюю графічним дизайнером. Це вимагає концентрації, іноді я сиджу за монітором по 10-12 годин, особливо коли терміни «горять». Коли Галина Іванівна приходила, вона ніколи не звертала уваги на мою зайнятість. Вона заходила, клала свою фірмову сумку на кухонний стіл, і починала «інспекцію».
– Що це в тебе за робота така? Цілими днями сидиш, як сова, за цим екраном! Краще б книжку почитала, чи вікно помила, а то якесь «мистецтво» вона малює! Олександр мені казав, що ти цілий день вдома.
Я намагалася пояснити, що це моя професія, що я заробляю гроші, але вона лише відмахувалася:
– Гроші! Наші жінки в моєму поколінні знали, що таке справжня робота! Ми вставали до світанку, і після роботи ще обробляли город! Ось де справжні зусилля, а не «мишкою клацати»!
Я зрозуміла, що мої пояснення не матимуть жодного ефекту, і просто пропускала її слова повз вуха. Але це дратувало Олександра. Він дуже любить свою матір і поважає її, але водночас він розуміє, що мій заробіток є важливою частиною нашого бюджету, і цінує мій внесок.
– Мамо, – казав він їй якось увечері по телефону, коли ми обоє були вдома, – Марта – розумниця. Її робота потребує уваги. Вона не може постійно відволікатися на твої зауваження.
– Ти, сину, просто закоханий, тому й не бачиш! – чула я, як голосно вона відповідала. – Вона тебе обкрутила своїми цими… «дизайнами». Жінка повинна бути берегинею, а не «творцем»! Ось сусідка Світлана, її донька, вишила чоловікові рушник на рушник на ікони, а твоя що? Навіть борщ варить не так, як я вчила.
Борщ! Це була наша вічна «битва». Галина Іванівна варила борщ на свинячому ребрі, додаючи обов’язково квасолю і заправку з пересмаженого сала. Мій борщ – на курячому бульйоні, легкий, з додаванням чорносливу для кислинки. Якось вона спробувала мій борщ і сказала:
– Це не борщ, Марто. Це якийсь… «супчик для студентів». Де колір? Де жирок? Олександр, коли був малий, їв лише мій борщ, а цей… на це навіть дивитися сумно.
Тієї ж ночі вона привезла нам величезну п’ятилітрову каструлю *свого* борщу і поставила її в холодильник зі словами:
– Це для Сашка. Щоб він відчув, що таке справжній домашній обід. А ти своє вари, що там тобі подобається.
Наші стосунки перетворилися на «гру», в якій я завжди була тією, хто програє. Я старалася. Я дійсно намагалася догодити їй. Раз на місяць я пекла її фірмовий яблучний пиріг із пісочного тіста, який вона любила. Я спеціально вивчила рецепт і готувала його точно за її інструкцією. Але навіть це вона могла знецінити.
– Пиріг добрий, – казала вона, надкусивши шматочок, – але моє тісто було більш розсипчасте. Ти, мабуть, борошно не просіяла через сито. Дрібниця, але «дрібниць» у житті жінки не буває. Вони збираються, як снігова куля, і роблять тебе «поганою дружиною».
Після таких візитів я почувалася виснаженою. Моя самооцінка падала, і я починала сумніватися в собі. Може, вона права? Може, я справді недостатньо хороша господиня для Олександра?
Олександр завжди ставав на мій бік. Це я цінувала найбільше. Він обіймав мене, казав, що я найкраща дружина і що вона просто «стара школа», яка не може прийняти сучасний світ.
– Не звертай уваги, сонечко, – шепотів він. – Ти ідеальна. І твій борщ я люблю більше, ніж мамин, він легкий і пахне літом.
Одного разу ситуація зайшла надто далеко. Це було наприкінці осені. Я вже дві доби поспіль працювала над логотипом для великої іноземної компанії. Я спала всього по кілька годин, і була на межі нервового виснаження. Я попросила Олександра замовити доставку їжі на вечерю, бо фізично не могла стояти біля плити.
І тут, як на зло, прийшла Галина Іванівна. Вона побачила коробки від піци та порожній контейнер з-під салату на столі.
– Піца? – її очі округлилися від обурення. – Ти не могла приготувати своєму чоловікові вечерю?! У холодильнику ж були продукти! Я ж бачила! Ось так і починаються проблеми в сім’ях! Олександр, ти, мабуть, забув, що таке домашня їжа? Це ж неповага до чоловіка! Це «невдаха» ти, Марто! «Безталанна лінивиця»! Ти думаєш, це так складно – посмажити котлети?
Я відчула, що в мене закінчується терпіння. У мене були сльози на очах, але я не дозволила собі заплакати. Я піднялася зі стільця, підійшла до неї, і промовила тихо, але твердо:
– Галино Іванівно, я поважаю вас як матір мого чоловіка. Але ви не маєте права приходити в наш дім без запрошення і називати мене «невдахою». Я працюю не менше Олександра, і мій внесок у сім’ю не менший, ніж у нього. Сьогодні в мене був крайній термін, і я не спала дві ночі. Я не мушу готувати котлети і пекти пироги щодня, щоб довести вам свою цінність як дружини. Ми живемо так, як нам зручно, і я прошу вас поважати наші правила. Якщо ви не можете, то, на жаль, вам доведеться приходити до нас рідше.
Вона була просто приголомшена. Зазвичай я мовчала і лише кивала. Її обличчя почервоніло.
– Ти мені погрожуєш?! – вона підвищила голос. – Ти мене, матір Олександра, хочеш не пускати в дім до сина?!
– Ні, я не погрожую, – відповів я. – Я захищаю свій дім і свій шлюб.
На щастя, в цей момент зайшов Олександр. Він почув останні фрази. Він подивився на мене, на матір, і зрозумів, що напруга досягла межі.
– Мамо, – сказав він спокійно, але дуже впевнено. – Досить. Це наш дім. Ти завжди бажана гостя, але ти маєш поважати Марту. Вона моя дружина, і я її люблю. Ти повинна або поважати її, або наші візити справді стануть рідшими.
Галина Іванівна мовчала. Вона вперше побачила таку рішучість у сина. Вона зібрала свою сумку, не сказала ні слова, і вийшла.
Після цього інциденту вона телефонувала лише Олександру, і її візити припинилися на цілий місяць. Потім вона подзвонила мені.
– Я знаю, що була неправа, – сказала вона по телефону, – ти, звичайно, не маєш спати на кухні. Але, Марто, я просто хочу, щоб у Сашка було все найкраще, як у моєму житті.
– Я розумію, Галино Іванівно, – відповіла я. – Але Олександр – дорослий чоловік. І він сам вирішує, що для нього найкраще.
Наші стосунки не стали ідеальними. Вона досі іноді натякає на моє «недосконале» прибирання, але вже робить це по телефону і м’якше. Я навчилася ставити чіткі межі. Я більше не намагаюся виправдовуватися чи доводити щось. Я знаю, що Олександр мене любить і цінує. А її думка – це лише її думка.
Я просто відповідаю: «Зрозуміло. Дякую за пораду». І міняю тему. Вона змушена була прийняти той факт, що я не стану її копією, і що мій шлях бути «доброю дружиною» відрізняється від її уявлень. Вона, звичайно, дуже традиційна жінка, але це не означає, що її погляди мають бути законом для моєї родини.
Я продовжую працювати, готувати той борщ, який подобається нам обом, і жити своїм життям. Свекруха залишилася в ньому, але вже не як «інспектор», а як бабуся і мати.
А ви, дорогі читачі, стикалися з подібними «інспекціями» чиїхось родинних звичаїв у вашому житті? Як ви змогли провести чітку межу і захистити свій особистий простір та шлюб від втручання родичів?
