— Це квартира мого сина, а не твоя, тож я звідси нікуди не піду, — заявила мені свекруха.
— Мамо знову телефонує, — Діма підвів очі від телефона й винувато глянув на дружину. — Каже, сусіди галасують до третьої ночі. Може, запросимо її до нас на тиждень?
Рита завмерла з тарілкою котлет у руках. У серці неприємно стиснулося. Ольга Ігорівна в їхній квартирі на цілий тиждень — це як мінімум сім днів постійної напруги, прискіпливості й критики.
— А може, вона в готелі зупиниться? — обережно припустила вона.
— Ритусю, це ж моя мама, — Діма вже натискав «виклик». — Мамо, звісно, приїжджай. Завтра? Добре, зустріну.
Дівчатка захоплено загули. Катерина й Олена обожнювали бабусю — вона завжди привозила подарунки й розповідала цікаві історії. Рита тільки зітхнула. Діти ще не розуміли, що бабусина любов розповсюджується лише на них і Діму. Для невістки там місця ніколи не було.
Наступного дня Ольга Ігорівна з’явилася з двома величезними сумками й виглядом людини, яка приїхала надовго. Вона критично окинула поглядом передпокій.
— Дімочко, у тебе тут пил на плінтусах. А дзеркало якесь мутне.
Рита зціпила зуби. Вона напередодні три години мила квартиру, готуючись до візиту свекрухи.
— Добрий день, Ольго Ігорівно, — ввічливо привіталась.
— А, Рита, — сухо кивнула та. — Допоможи сумки занести.
Уже першого дня стало зрозуміло — тиждень буде довгим. Ольга Ігорівна критично відкрила холодильник.
— Дімочко, чого в тебе таке дешеве молоко? І ковбаса — зовсім не та. А овочі де? Дітям потрібні вітаміни.
— Мамо, Рита добре слідкує за нашим харчуванням, — м’яко відповів Діма.
— Ну звісно, — пирхнула Ольга Ігорівна. — Напівфабрикати й майонез — ось і вся турбота.
Рита аж запаленіла. Вона ж сама готувала ті котлети — зі свіжого м’яса. І салат теж не з магазину.
— Бабусю, а що ти нам привезла? — Олена повисла на її руці.
— Звісно, щось привезла. Але спершу наведемо порядок. Катрусю, покажи бабусі свою кімнату.
Дівчатка потягли бабусю квартирою. З дитячої долинув її голос:
— Господи, скільки у вас іграшок! Це ж антисанітарія. Половину треба викинути.
— Не викидай! — обурено закричала Олена.
— Маленька, бабуся краще знає. У дітей не повинно бути забагато іграшок — інакше вони нічого не цінують.
Рита зайшла до кімнати. Ольга Ігорівна стояла посеред дитячої, складаючи іграшки в пакет.
— Може, не варто? — обережно сказала Рита. — Діти звикли до своїх речей.
Свекруха повільно обернулася. В її очах було стільки крижаного холоду, що Рита мимоволі зробила крок назад.
— Не забувай, — вимовила вона тихо, але чітко, — чия це квартира. Діма купив її ще до весілля. Вона оформлена на нього. Це квартира мого сина, а не твоя. Тож я звідси не піду.
У кімнаті раптом стало ніби холодно. Катя й Олена притихли, відчувши напругу. Рита мовчала, ніби заціпеніла.
— І якщо мій син захоче, — продовжила Ольга Ігорівна, не зводячи з неї погляду, — він може вигнати тебе з дітьми хоч завтра. Тож не вказуй мені, що робити в домі мого сина.
— Бабусю, навіщо ти так говориш? — тихо спитала Катя.
— Нічого, сонечко. Просто пояснюю мамі деякі речі, — лагідно відповіла бабуся і знову взялася за іграшки.
Рита вийшла з кімнати на ватяних ногах. Її не відпускали слова свекрухи. Квартира Діми? А хто платив іпотеку останні десять років? Хто вкладався в ремонт, меблі, побутову техніку?
Увечері, коли діти вже спали, вона спробувала поговорити з чоловіком.
— Діма, твоя мама сьогодні сказала дивні речі.
— Які саме? — він лежав на дивані, гортаючи стрічку новин у телефоні.
— Що квартира — твоя, а не наша. І що ти можеш вигнати мене з дітьми хоч завтра.
Діма підвів голову й здивовано поглянув на дружину.
— Ритко, ти, мабуть, щось не так зрозуміла.
— Діма, я ж не глуха. Вона сказала це абсолютно чітко.
— Слухай, мама може бути різкою, але вона ніколи не перейде межу. Напевно, ти трохи перебільшуєш.
Рита відчула, як у серці починає наростати образа. Він їй не вірить. Вважає, що вона щось вигадує чи перекручує слова його матері.
— Добре, — тихо відповіла вона. — Хай буде так.
Наступного дня Ольга Ігорівна вже почувалася в їхньому домі справжньою господинею. Вона без дозволу переставила посуд у кухонних шафах, розкритикувала зачіску Рити, а ще й поскаржилася сусідові, дядькові Віктору, який забіг за сіллю, що невістка — “господарка нікудишня”.
— Розумієте, Вікторе Петровичу, — говорила вона, стоячи в дверях, — нинішня молодь зовсім інша. Робота для них важливіша за сім’ю. А діти ростуть, як бур’ян — без нагляду й турботи.
Дядько Віктор ніяково переступав з ноги на ногу, кидаючи погляди на Риту, яка стояла поруч.
— Та що ви, Ольго Ігорівно, — пробурмотів він. — Рита хороша мама, діти завжди доглянуті.
— Зовні, може, й виглядає все добре, — зітхнула свекруха. — А от що в середині відбувається… Я лише день тут — а вже бачу стільки недоліків.
Віктор Петрович хутко взяв сіль і пішов. Рита залишилася стояти в коридорі, відчуваючи, як обличчя палає від сорому. Обговорювати її з сусідами — це вже занадто.
— Ольго Ігорівно, навіщо ви таке говорите сусіду?
— А що, це неправда? — повернулася до неї свекруха. — Ти працюєш з ранку до вечора, діти самі по собі. А вдома — безлад. На дім часу не вистачає.
— Я працюю, щоб допомагати Дімі утримувати сім’ю, — стримано відповіла Рита.
— Ах так, забула, — посміхнулася Ольга Ігорівна. — Ти ж вважаєш, що маєш тут якісь права. Бо гроші вносиш у дім.
— Я маю права, бо це моя родина. І це мій дім.
— Твій дім? — розсміялася свекруха. — А документи на кого оформлені? На Діму. Іпотеку хто брав? Діма. То не вдавай тут господиню на чужій території.
Рита розвернулася й мовчки пішла у спальню. Руки тремтіли від обурення. Чужа територія? Та вона кожен кут тут облаштувала власноруч, кожну кімнату продумувала до дрібниць!
Увечері за вечерею Ольга Ігорівна раптом звернулася до онучок:
— Дівчатка, а ви знаєте, якщо мама буде погано поводитися, вам доведеться обирати?
— Обирати що, бабусю? — здивувалася Олена.
— Або її, або бабусю з татом.
Катя впустила виделку. Олена розгублено кліпала очима.
— Мамо, що ти таке говориш? — насупився Діма.
— Про реальність, синочку. Діти мають знати, хто в домі головний.
— Головні тут ми з Ритою, — різко відрубав Діма.
— Ви з Ритою? — підняла брови свекруха. — А документи на квартиру на кого оформлені?
— Мамо, досить.
— Я нічого не вигадую. Просто нагадую факти.
Катя тихо схлипнула. Рита піднялася з-за столу й обняла доньку.
— Катю, все добре. Ніхто нікого не виганяє.
— А раптом виженуть? — прошепотіла дівчинка.
— Ніхто нікого не вижене, — твердо сказав Діма. — Мама просто… пожартувала.
— Я не жартую, — холодно мовила Ольга Ігорівна. — Я кажу правду.
Рита ледь стримувалася, аби не розплакатися прямо за столом. У серці все кипіло від образи й безсилля. Вона знову й знову чула ці слова — “чуже майно”, “милість Діми”, “нічого тут не твоє”… І при цьому — за десять років шлюбу, за всі ті роки спільної роботи, турботи, виховання дітей — вона й далі залишалася для свекрухи чужою, тимчасовою.
Вона обережно відклала виделку, витерла руки серветкою й подивилася на Діму. Чи побачив він хоч щось? Чи почув? Чи знову вирішить, що вона «перебільшує»?
— Я зараз повернуся, — сказала тихо й вийшла на балкон. Серце калатало. Вона дістала телефон, зупинила запис. Потім натиснула «зберегти».
Вперше за довгий час у неї був доказ. Справжній, чіткий, незаперечний. Не емоції, не скарги, не слова зі слів — а конкретні фрази, вимовлені вголос. Вона відчула, що трохи вирівнює плечі. Так, боротьба ще попереду. Але тепер у неї є козир.
Через кілька хвилин вона повернулася на кухню. За столом панувала напружена тиша. Катя і Олена мовчки копирсалися в тарілках. Діма відводив погляд. А Ольга Ігорівна сиділа із задоволеним виглядом, ніби тільки-но виграла суперечку.
— Мамо, — нарешті озвався Діма, — ти перегинаєш. І вже не вперше. Я прошу тебе припинити ці розмови про “чужу квартиру” і “милість”. Це наш дім. Наш із Ритою. І крапка. Ми не збираємося розлучатися. У нас в сім’ї все добре.
Свекруха скривилася.
— Ти став м’яким, синку. Підкаблучником. Колись у тебе був хребет.
— А тепер у мене є сім’я. І я не дозволю її ображати. Навіть тобі, мамо.
Рита подивилася на нього — і щось у ній здригнулося. Нарешті. Нарешті він це сказав уголос.
Але вона знала: попереду буде ще багато розмов. І, можливо, серйозних рішень.
І вона була готова.
Тієї ночі Рита довго не могла заснути. Вона слухала записи — одну за одною. Слова свекрухи звучали знову і знову, мов удари. Але тепер у неї був доказ. Не для сварки. Для правди. І якщо дійде до розлучення, вона не залишиться ні з чим.
Та поки що вона вирішила зробити перший крок — на наступний день зустрілася з юристкою, яку їй порадила подруга. Вони проговорили все до деталей: як довести спільне майно, як зафіксувати участь у виплатах, як захистити себе і дітей.
Повертаючись додому, Рита відчула — страх поволі відступає. Його місце займає впевненість. І якщо раніше вона думала, що бореться за шлюб, то тепер знала: вона бореться за себе.
Вдома Риту зустріла тиша. Ольга Ігорівна поїхала у справах, Діма ще був на роботі, а діти гралися у своїй кімнаті. Вона пройшла в кухню, заварила собі чай і вперше за довгий час сіла без поспіху, просто щоб побути наодинці з думками.
У голові ще лунав голос юристки:
— Ви маєте право. І ви це доведете. Але готуйтеся, це буде непросто. Найскладніше — не юридичні нюанси, а тиск близьких. Іноді навіть власний чоловік не готовий визнати, що його мати не має права вас ображати.
Ці слова Рита крутила у думках до самого вечора.
Коли Діма повернувся, вона поклала перед ним телефон і коротко сказала:
— Послухай. Це — твоя мати. Це те, як вона говорить про мене. Про нас.
Спершу він не хотів. Зніяковіло відмахувався, бурмотів: «Ну, мамі важко, вона звикла інакше…» Але Рита твердо глянула йому в очі:
— Просто послухай.
Він слухав довго. Весь запис. Жодного разу не перебив. І чим далі доходила розмова, тим більше його обличчя кам’яніло.
— Вона… — Діма не міг підібрати слів. — Я не знав, що вона говорить тобі такі речі…
— Це не тільки слова, — тихо відповіла Рита. — Це роки образ. А ти або не бачив, або удавав, що нічого не бачиш.
Він мовчав. І в цій тиші Рита вперше за довгий час відчула себе сильною. Не розгубленою дружиною, яка чекає, що її хтось захистить. А жінкою, яка сама може себе відстояти.
— Що ти тепер хочеш? — спитав він нарешті.
Рита глибоко вдихнула.
— Щоб ми жили окремо від твоєї мами. І щоб квартира була юридично поділена — так, як має бути у шлюбі. Порівну. Я не прошу більше, але й не віддам менше.
— А якщо… — він затнувся, — якщо я не зможу протистояти їй?
— Тоді я піду, — просто сказала вона.
Це було сказано без сліз, без образ. Просто — як факт. Діма це зрозумів. І, можливо вперше, по-справжньому відчув, що може втратити не комфорт, не звичку, а людину, яка з ним стільки років була поруч, будувала з ним дім, ростила дітей і вірила у нього.
Він повільно кивнув:
— Добре. Я згоден. Ми все оформимо. І… маму я попрошу повернутися до себе.
— Не «попроси». А постав межу, — уточнила Рита. — Це твій обов’язок. Переді мною. Перед дітьми.
Він знову кивнув. І тоді вона вперше за багато місяців усміхнулася.
Наступні тижні стали справжнім випробуванням — і для Рити, і для Діми.
Ольга Ігорівна влаштувала сцену, коли дізналася, що син вирішив переписати половину квартири на Риту. Плакала, звинувачувала його в зраді, кричала, що Рита його “просто налаштувала”, і навіть казала, що більше ніколи не переступить поріг їхнього дому. Діма вперше не піддався цьому емоційному стану.
— Мамо, це моє рішення. І воно правильне. Я більше не дозволю вам ображати мою дружину в моєму ж домі.
Того дня він сам відвіз матір додому. Наступного понеділка Рита разом з юристкою подала документи на оформлення спільної власності. Процес був довгий, з купою паперів, свідчень, довідок, але вона була спокійна. Тепер вона діяла — не чекала милості, не виправдовувалася.
З Дімою було непросто. Йому важко давалося розставання з ілюзією, що мама завжди права. Він мовчки переживав усі сварки, втрату звичних зв’язків, але все ж залишався поруч. Допомагав з дітьми, почав більше цікавитися, що відбувається в житті Рити, — ніби тільки тепер почав її бачити.
Якось увечері, коли діти вже спали, він запитав:
— Тобі не важко було? Отак — записувати маму, виступати проти неї, проти всієї цієї «системи»?
Рита усміхнулася.
— Було. Але важче було залишатися там, де тебе не бачать і не чують. Де ти, нібито, дружина, але насправді — просто тимчасова.
Він кивнув. І нічого не сказав — просто взяв її за руку.
Після оформлення документів Рита відчула: їй стало легше дихати. Це була вже не просто квартира, де вона «живе по доброті». Це був її дім оформлений юридично.
Через кілька місяців вони переобладнали дитячу, зробили косметичний ремонт у вітальні й нарешті встановили ту сантехніку, яка подобалась їм обом, а не «фірмову, як веліла мама».
Ольга Ігорівна ще кілька разів дзвонила, намагаючись «повернути авторитет». Але марно. Її слова більше не мали сили. Діма спокійно, але твердо відповідав:
— Мамо, ми самі впораємось. Я дорослий. І Рита — моя родина.
Вона ображалася, клала слухавку, кілька тижнів не виходила на зв’язок, а потім знову телефонувала — вже м’якше, з удаваною турботою. Але тональність розмов змінилася: не вона диктувала правила.
Рита не забороняла дітям бачитися з бабусею, але чітко позначила межі: жодних образ, ні в її бік, ні в присутності дівчаток. Одного разу Ольга Ігорівна спробувала «виховати» старшу онуку, натякаючи, що «мама взагалі нічого не значить без тата», і дівчинка сама все розповіла вдома. Після того візити припинилися надовго.
Зрештою Ольга Ігорівна заспокоїлася. Стала відвідувати школу третього віку й обзавелася новими друзями. Проте стосунки з невісткою та Дмитром не стали ближчими. Що тільки не намагалася зробити Ольга Іванівна, щоб впливати на сім’ю сина, все було дарма. Дмитро вигадував різні причини, щоб зменшити спілкування своїх дітей з бабусею. І йому це вдалося. Ольга Іванівна зрешту відступила, проте у неї залишилася образа у серці, що син тоді не став на її бік.
