Тетяна тихенько плакала, сховавшись за швабрами. Останнім часом плакала все частіше, але завжди намагалася робити це на роботі, щоб вдома маленький Ваня нічого не запитував. Він дуже переживав, якщо мама була чимось засмучена.
Правда, більше в їхній родині ніхто за Таню не хвилювався. Швидше навпаки — щоразу, коли вона бувала вдома, то вислуховувала купу образ.
Був у неї чоловік, а в чоловіка — мама. І здавалося, що мета всього її життя — це принижувати Тетяну.
Молода жінка витерла сльози. «Нащо ревти? Мабуть, моя місія — бути жертвою».
Вона глянула на годинник. Ось і ще один робочий день скінчився. Тепер можна йти з одного пекла в інше.
Таня вийшла з комірчини, попрямувала до виходу.
— Тань, а ви куди? Там же дощ, а у вас на взутті, перепрошую, дірка.
Таня зажмурилася, почувши регіт, і додала кроку.
— Та що там на взутті? У неї й штани просвічуються. Ось-ось і стриптиз дивитимемося.
Таня звикла. Ну, якщо можна звикнути до того, що над тобою постійно знущаються.
Ніякої дірки на взутті, звісно, не було. Та й одяг не просвічувався. Правда, все було старесеньким і навіть, можна сказати, зовсім старесеньким. Але купити нове було за що.
Сергій не міг знайти роботу, хоч він і раніше, коли ще працював, грошей їй не давав. Найбільше, що міг — купити синові якусь дрібничку. Але Таня не ображалася. Розуміла — родинний побут має лежати на плечах жінки. А чоловік завжди їй повторював: «Якщо жінка не може зробити так, щоб у домі було затишно та ситно, то це погана жінка».
Ось Таня й намагалася не бути поганою. Вибивалася з сили, давно забувши про себе. Зараз вона навіть не пригадала б, коли востаннє купувала щось собі. Нарешті опинилася на вулиці й видихнула.
Завжди найважчим для неї було нічого не відповісти на фразочки тих, з ким працювала.
Так, вона була простою робітницею і за сумісництвом мила підлогу. І чіплялися до неї і за прибиральницю, і за одяг, і навіть за те, за що вона й сама не знала. А колись, коли була дитиною, життя було іншим. Та й мріяти вона вміла.
Таня народилася в звичайній родині, хіба що дуже люблячій. За весь час ні разу не чула, щоб мама чи тато підвищили голос один на одного. Дівчата, чиї батьки постійно сварилися, розлучалися, одружувалися, заздрили їй чорною заздрістю. Навіть Олена, в якої батьки були дуже-дуже заможні, завжди зітхала:
— Тань, тобі везе. Ось би мої так за мене переживали. Та ні, їм навіть не цікаво, о котрій я додому приходжу.
Усі інші заздрили Олені. У неї було все, чого не було в них, а Таня не заздрила. Дружба ж не через речі. Олена, яка все чудово відчувала, дружила лише з Танею. Ну, от так — по-справжньому.
А потім сталося лихо. Таня в один день втратила батьків. Ніхто не питав, що у неї на душі. Нікому не були цікаві її переживання. Товста тітка й чоловік у формі просто відірвали її руки від хреста на могилці й потягли до машини.
Напереріз кинулася Олена, відштовхнула їх, обняла Таню, і дві дівчинки стояли й плакали.
Тітка кинулася було до них, але тут підійшла мама Олени.
— Ви зовсім з розуму з’їхали, зовсім людяність загубили! Дайте дівчатам попрощатися!
Виглядала мама Олени дуже презентабельно, і тітка пригальмувала. Хто його зна, раптом шишка яка.
Олена гладила її по волоссю й примовляла:
— Тань, ми обов’язково ще побачимося. Не плач, ти ж сильна, усе буде добре.
Більше Олену вона ніколи не бачила.
Дитячий будинок як школа виживання, потім спроби почати якесь нормальне життя, потім зустріч із Сергієм. Надія, що вона нарешті вирветься із замкненого кола.
Таня вже дійшла до дверей, задумалася, не помітила Вірку — найязикатішу співробітницю. Вони зіткнулися, а в Тані, як на лихо, відлетів гудзик і покотився по підлозі. Вірка голосно сміялася.
— Боже мій, перепрошую, зіпсувала ваш наряд. Королівський наряд.
Таня закрила обличчя руками і вискочила на вулицю.
Сльози знову наповнили очі. Вона бігла, не розбираючи дороги, заспокоїлася лише перед садочком. Треба було забрати Ваньку. Вона все одно йшла повз з роботи, тож Сергій за ним не ходив.
— Тетяно Миколаївно, я все розумію. Часи важкі й усе таке, але купіть Вані нову куртку. Він з неї давно виріс. Його сьогодні навіть на прогулянку не взяли, бо в ній він мерзне.
Таня кивнула, як побитий пес, і, схопивши сина за руку, метнулася на вулицю. Найбільше на світі вона боялася, що її синові колись доведеться зустрітися з тіткою з опіки. А такими темпами до цього недалеко.
«Ні, зараз я поговорю з чоловіком. Ну, скільки можна? Мати його з нами живе, з пенсії ні копійки не дає, а сама собі смаколики купує та тихенько в кімнаті жре. І Сергія, напевно, таки підгодовує».
Чоловік зустрів у передпокої.
— Чого так довго? Жерти хочеться.
— А чому не приготував? Розхотілося б, і дружину після роботи нагодував би.
— Ще чого не вистачало! Я взагалі-то мужик. А баба тоді навіщо?
Таня подивилася на нього втомлено.
— І я теж думаю — навіщо.
Подружні обов’язки між ними виникали не частіше, ніж раз у три місяці. Сергій подумав, що Таня говорить саме про це.
— Господи, ти себе-то бачила? З тобою спати — це подвиг чинити.
Таня навіть не образилася, легко усміхнулася.
— Цікаво, а чому в інших чоловіків дружини добре виглядають?
Сергій навіть рота роззявив від такої нахабності й не одразу знайшов, що відповісти, але за нього тут же вступила свекруха. Вона підійшла так, що Таня й не бачила її.
— Це хто тут рота роззявляє? Тебе тут пригріли, людиною зробили. А ти що? Вдячною до гробової дошки маєш бути. Тому що не спилася під парканом, як усі ваші дитдомівські, а живеш під дахом над головою. А будеш багато говорити — за мить опинишся на вулиці.
Таня відчувала сльози десь близько, намагалася стримати їх, але розуміла, що не зможе, не винесе всього цього далі.
— А мені на вулиці, може, і вигідніше. Не треба буде годувати вас, двох нероб.
Тут же настала тиша. Свекруха, як справжня змія, зашипіла:
— Геть! Геть звідси! Іди тиняйся, жебруй. Дитину в тебе заберуть і в дитячий будинок відправлять. Так тобі й треба.
Ніколи Таня так швидко не збиралася. Ваня тихенько плакав. Він завжди плакав, коли на маму лаялися. А в цьому домі це траплялося постійно.
Коли вони вийшли на вулицю, Тетяна встигла подумати, що наробила дурниць. Куди вона з дитиною?
— Мам, ми ж більше не повернемося? Я не хочу.
Вона подивилася на сина.
— Усе буде добре, Ванюшу. Я тобі обіцяю, мама щось вигадає.
Вона пішла до своєї напарниці. Валентина Степанівна давно була на пенсії й працювала прибиральницею там же, де й Таня. Вислухавши, кивнула.
— Давно треба було так зробити. Ось у мене кімната пустує — розташовуйтеся. Я вже все одно заяву написала. Втомилася, стара зовсім. Треба б трохи відпочити.
Таня не спала всю ніч. Терміново потрібні були гроші. Вихователі садочка мали рацію — Ванька давно з усього виріс. Та й сама Таня ходила в обносках. І з житлом треба було щось вирішувати. Їй нічого не виділила держава, бо вона була прописана в батьківській квартирі. А те, що там ніхто не живе і будинок аварійний — нікого не хвилювало. Їй так і сказали: «Чекайте на розселення. Не одна ви така».
Вранці Таня присіла перед Валентиною Степанівною.
— Ви зможете за Ванeю пару тижнів подивитися? Я, взагалі… мені потрібно заробити грошей.
— Зможу, звісно. Ми ж з ним давно знайомі. Тань, ти нічого поганого не задумала?
— Та ні, що ви! Усе законно, тільки час потрібен.
Звичайно, вона не сказала літній жінці, що вирішила продати свою нирку. Це розв’яже всі проблеми. А люди, деякі, і з однією ниркою все життя живуть.
За три дні до неї в палату увійшов лікар.
— Усі аналізи в нормі. Хоч у космос вас відправляй. Ви не могли б пройти зі мною? Там жінка, якій ваш орган врятує життя. Вона вже дуже давно чекає. І, як на лихо, всі варіанти несумісні. Кажуть, що заможні люди щасливі, бо їм ні про що думати. Але це не так. Ось у неї грошей, як вона сама каже, скоро класти нікуди буде. А трапилася хвороба — і ніякі гроші не допомагають, якщо заміну не знайти.
Таня кивнула, встала. Цікаво подивитися, кого вона там від рятує.
Лікар, звичайно, мав рацію, та лише наполовину. Бо не має та жінка грошей — не змогла б заплатити за Танину допомогу.
— А їй скільки років? Літня?
— Лікар глянув на неї:
— Та ні, що ви! Як ви, приблизно. Навіть дивно — не п’є, не палить, а от так вийшло. Хоча, швидше за все, це генетика плюс погана екологія, плюс ще щось. Ось, прийшли. Ви не хвилюйтеся, ми ненадовго. Ну, хочеться людині вам подякувати.
— А хто вона?
— О, це дуже велика людина в нашому місті. Власниця заводів, газет, пароплавів. Коротше, куди не плюнь — все нею куплено.
Він відчинив двері.
— Олено Едуардівно, можна?
Таня здригнулася. Яке знайоме поєднання — ніби з дитинства чимось повіяло. Вони увійшли, а Таня зупинилася на місці.
На ліжку, оповита різними трубочками, лежала Олена. Її Олена з дитинства.
— Олено!
Молода жінка здивовано витріщилася на неї, і за секунду скрикнула:
— Таня! Танька! Не може бути!
Вони обнімалися й плакали, а лікар задумливо дивився на всю цю картину. «Якщо зараз пацієнтка відмовиться від нирки подруги — то все, це кінець. Вона й місяця не протягне. І що тепер робити — взагалі незрозуміло».
— Тань, ти як? Я все намагалася тебе знайти, та не змогла. Ти заміж, мабуть, вийшла — інше прізвище.
— Так.
Олена раптом запнулася:
— Танечко, постривай. Так це ж ти, що, мій донор? У тебе щось трапилося? Допомога потрібна?
— Ех, довго розповідати. Чоловік вигнав, бо посміла слово проти сказати. А в мене дитина. Жити ніде. Робота копійчана. Коротше — цілий букет.
— Тань, я тобі допоможу! Усе буде добре. Не треба продавати нирку! Ні, я не дозволю! Не вистачало ще через ці прокляті гроші здоров’я позбавлятися!
Лікар важко зітхнув. «От так він і думав. І де тепер цього донора відкопає?» Думати про те, що можна й не відкопати, він навіть боявся. Вийшов і повільно пішов у бік свого кабінету.
За півгодини до нього постукали.
— Так, заходьте.
Двері відчинилися. На порозі стояла Тетяна.
— Ви щось хотіли? Вам можна додому їхати.
Таня підійшла, сіла.
— А інших же донорів немає?
— Ні. Поки немає. Ми вас-то чекали більше трьох місяців.
— А скільки? Ну, які прогнози у Олени?
— Погані. Вона вже дуже давно на апаратах. Місяць. Організм не витримує.
— Я зрозуміла. Ми робимо операцію. Скажіть, що донор захотів залишитися інкогніто.
Лікар встав, потім сів.
— Ви впевнені? Вона ж сказала, що й так вам допоможе.
— Впевнена, більш ніж.
Таня усміхалася. Відчувала себе так, ніби її через м’ясорубку пропустили. Але, отямившись, усміхнулася Оленці. Її подруга житиме, і вони обидві житимуть. Нехай їм щось із того, що можна всім, буде не можна, але все ж таки житимуть.
— Ти ніколи нікого не слухала.
Таня повернула голову. Виявилося, неподалік отямилася Олена. Поряд із нею метушився той самий лікар. Він з посмішкою подивився на Таню.
— Ну, дівчата, наробили ви галасу. Уся лікарня тепер тільки й говорить, що про жіночу дружбу. Я от завжди думав, що жіночої дружби не буває.
Вони були в одній палаті. Як трохи полегшало, Олена влаштувала Тані справжній допит. Довелося розповісти все.
— Я б твого Сергія та за одне місце! А Ваня, син твій, він де зараз?
— У тітоньки Валі. Ми з нею працювали разом.
— Ні, Тань, так жити не можна. Почнемо ми, мабуть, з тебе. Не повинна ти бути тюхтійкою. Ну, згадай, які ми були — нікому спуску не давали.
За день навідати її прийшов Ваня з тітонькою Валею. Це вже Олена постаралася. Бабуся в захваті розповідала, що прийшли якісь люди й принесли всього: їжі, речей — і Вані, і їй. А взагалі — ремонт зараз у них роблять. Потім згадала, на що Таня наважилася, й заплакала.
Коли виписували – зустрічала їх ціла юрба.
Таня познайомилася з друзями Олени, а Олена познайомилася з чоловіком Тані. Він, прочувши, що дружина отримає величезні гроші, вирішив помиритися.
— Танечко, ну чого ж ти не повідомила? Я б навідував тебе.
Олена суворо подивилася на подругу, і Таня, не замислюючись, відповіла:
— Дякую, Сергію. Мені від тебе більше нічого не потрібно.
Сергій хотів сказати ще щось, але його відтіснив лікар, підхопив Таню під руку й повів до машини.
— Танечко, а як ви дивитеся на те, якщо я запрошу вас у кіно? Ну, як, ви, звісно, одужуєте.
А одужання йшло досить швидко, адже її кожного дня оберігав улюблений лікар.
Ну а через півроку Оленка влаштувала їм розкішне весілля.
