Юля познайомилася з Яриною на виставці картин у Галереї мистецтв і з того часу вони стали найкращими подругами. Обидвом сподобалася одна і та ж картина, дівчата розговорилися, виявилось, що у них багато спільних тем для спілкування і так почали товаришувати.
Це чудово – знайти друга, який розділяє твої інтереси, з ким завжди є про що поговорити. Дружба – це неабиякий подарунок Неба. Добрий друг часто ближчий, ніж рідня. Вони обговорювали нові фільми, обмінювалися книгами і найпотаємнішими мріями, підтримували одна одну, що б не трапилось. Здавалось, що розуміли одна одну з пів слова і спішили одна одній розповісти все, що відбулося в пережитому дні. Це неймовірне відчуття!
У Юлі була одна мрія – вона дуже хотіла навчитися кататися на ковзанах. Однак їй це ніяк не вдавалося. Ярина ж, навпаки, поводилась на льоду як справжній віртуоз. Кататися на ковзанах її навчив тато, коли вона тільки навчилася ходити. Відтак, вона не пропускала жодної нагоди стати на ковзани. Єдине мучило – своїх ніколи не мала…
Улюбленим місцем Юлі була місцева ковзанка. Тут завжди панувала неймовірна атмосфера свята, яка так вміло вибивала з рутинних буднів. Спостерігати за тим, як під залізним ковзаном кришиться лід і людина стає створінням, що вміє літати. Це неймовірно! Навіть втомлена повертаючись з роботи, вона могла дивитись на це годинами, проте сама не наважувалася стати на лід. Ярина пообіцяла, що навчить подругу кататися.
Одного вечора дівчата домовилися зустрітися на ковзанці. Юля пообіцяла стати на ковзани і таки спробувати політати. На радощах дівчина придбала собі ковзани, бо давно хотіла мати власні.
Коли Юля прийшла на ковзанку, Ярина вже її чекала, вона завжди брала ковзани на прокат. Юля ж одягнула свої – новенькі та блискучі.
Шкода, та Юля одразу зрозуміла, що катання на ковзанах – не її вид спорту. Її щастям було спостерігати, як вміло літає Ярина. Не всім же все вміти!
– Знаєш, Ярино, я не бачу себе на ковзанці. Дякую, що ти погодилась допомогти, але не для мене це все.
– Ох, шкода, ти такі гарні ковзани купила.
– Якщо тобі подобаються, дарую їх тобі, мені вони й так не знадобляться більше, тримай!
Не було меж щастю Ярини – вони такі чудові! Дякую, Юль!
За декілька днів Юля сиділа у своїй кімнаті, попиваючи чай, гортала стрічку новин у соцмережі і очам своїм не повірила. У одній із груп для продажу побачила фото своїх ковзанів, які вона подарувала Ярині. Ні, не може бути. Відкрила фото і прочитала опис. Ярина і справді виставила на продаж подаровані ковзани. Ох, як неприємно! Як так? Це ж подарунок від щирого серця! Попри те, що слів не було, вирішила все ж поговорити з подругою.
– Привіт! Я бачила випадково сьогодні, що ти продаєш ковзани… – Юля зробила паузу, їй стало ніяково, але хотіла почути, що скаже Ярина. До останнього сподівалася, що це якесь непорозуміння.
– О так, я вирішила їх продати, а що тут такого? – безтурботно відповіла Ярина.
– Але ж це подарунок від щирого серця, я думала, тобі ковзани сподобалися і що вони тобі потрібні.
– Спочатку сподобалися, але потім я вирішила їх продати. Вони ж мої – я вирішую, що з ними робити.
Юлі стало якось не по собі. Не знала, що й відповісти. Натомість Ярина відповідала досить впевнено і нічого поганого у своєму вчинку не вбачала.
– А як же наша дружба? Я думала для тебе вона важлива, – запитала Юля.
– А я міняю нашу дружбу на ковзани, – відповіла твердо Ярина.
Ні, не подумайте, що на ковзанку вона більше не піде і що розлюбить спостерігати за літаючими на льоду відчайдушними спортсменами, які навчилися кришити лід. Піде туди завтра! Захопить горнятко глінтвейну і вмоститься позручніше. І ніколи, ніколи не перестане вірити у щиру дружбу, попри все!
Галинка
