— Це чудово! Ви героїня. Семеро дітей — не просто! Але я не ви. І ваші діти — не мої, — твердо відповіла я свекрусі під час нашої найгострішої суперечки. Це був момент, коли я перестала виправдовуватися і вирішила боротися за свою гідність як матері.
Моя свекруха, пані Тамара Степанівна, справді жінка титанічної сили та енергії. З цим не посперечаєшся. Вона сама виховала сімох дітей — п’ять доньок і двох синів. Мій чоловік, Володя, був наймолодшим у цій великій родині. Це ціла історія, як вона давала собі раду без особливих благ і сучасних зручностей. Я завжди її поважала за цю її незламність і життєву мудрість, і мені здавалося, що ми маємо добрі, навіть теплі стосунки. Допоки я сама не стала мамою, і наше мирне співіснування не розбилося об скелі реальності мого нового материнства.
Ми з Володею одружилися п’ять років тому. Через рік народилася наша перша донечка, Марічка. А за два роки в нас з’явився синочок, Артемчик. Я дуже люблю своїх дітей, вони — мій всесвіт, але чесно визнаю, що мені буває нелегко.
Марічка — дівчинка з характером, дуже чутлива, вимагає багато уваги до своїх почуттів і дуже гостро реагує на будь-які зміни. Артемчик — справжній шибайголова, активний, ні хвилини не сидить на місці, його енергія невичерпна. Я працюю з дому, маю гнучкий графік, але це все одно повноцінна зайнятість. Намагаюся поєднувати роботу, догляд за дітьми, їхнє раннє навчання та, звісно, домашні справи. Це виснажливо, фізично і морально, але я стараюся, вкладаючи в це всю свою душу і всі свої сили.
Моя мама живе далеко, в іншому регіоні, і допомоги від неї в нас мало, лише моральна підтримка телефоном. Тому більшість часу я сама, 24 години на добу, 7 днів на тиждень, на варті цього сімейного фронту. Володя багато працює, щоб забезпечити нашу родину, адже витрати зросли з появою дітей. Він допомагає, коли може — ввечері, на вихідних, — бере на себе купання дітей, може погуляти з ними. Але його допомога не може зрівнятися з тим постійним навантаженням, яке лежить на мені.
Проблема почалася, коли Тамара Степанівна, моя свекруха, почала нас часто навідувати. Ми живемо в одному місті, але на різних кінцях, тому її візити — це завжди подія. Спочатку я раділа — яка чудова бабуся! Стільки досвіду, цілих семеро дітей виростила! Вона знає все про дитячі недуги, про їжу, про виховання. Але з часом її візити перетворилися на справжні “перевірки” з обов’язковою лекцією і постійною критикою.
— Олю, ти знову не встигла прибрати в кімнаті? Ти ж цілий день удома, — питає вона, ледь переступивши поріг. — Я ж сім’ох дітей мала, і в мене завжди був лад. Діти завжди мали чистий одяг, і в хаті було зразково. А у вас двоє, і такий безлад, як після стихійного лиха.
— Тамаро Степанівно, я тільки-но закінчила робочий дзвінок, який тривав півтори години, і діти в цей час гралися в піратів, — пояснюю я, намагаючись не підвищувати голос, хоча всередині вже закипаю. — Зараз приберу, це займе п’ять хвилин.
— Яке зараз? Це треба робити одразу. Ти що, не знаєш, що порядок у домі — це порядок у голові? І дітей треба привчати до ладу змалечку!
— Знаю, але в мене немає фізичної можливості розірватися між роботою, дітьми та віником.
— От бачиш! Я ж кажу — не справляєшся! Сім’ох виростила, і все встигала, і працювати, і чоловіка доглянути, і на городі попрацювати. Треба вміти планувати!
І це було тільки про прибирання. Далі починалося про дітей, про їхній режим і харчування.
Коли Марічка, яка дуже чутлива, починала плакати, бо не хотіла спати вдень, або просто була засмучена якоюсь дрібницею, Тамара Степанівна одразу брала ситуацію у свої руки, відсуваючи мене.
— Чому ти дозволяєш їй так вередувати? Це ж просто непослух. Я своїх дітей отак брала, вони знали, що таке суворість, і одразу заспокоювалися.
— Вона просто втомлена, їй потрібна моя увага, — кажу я. — Їй потрібно побути трохи на руках, а не щоб на неї кричали.
— Не вигадуй. Це ти її розбалувала своєю м’якістю. Дитина має знати слово “треба”, а не “хочу”. Сімох ростила, і жоден не дозволяв собі таких поводжень перед сном. Я впевнена, ти просто не вмієш бути твердою.
Або коли я готувала обід. Я намагаюся готувати корисне, збалансоване, але, на жаль, не завжди є час на вишукані страви з п’яти компонентів.
— Ти знову даєш їм цю парову котлету і броколі? — зітхала свекруха, оглядаючи тарілки. — Дітям потрібно більше поживного, щось наваристе, ситне. Пам’ятаю, я варила своїм густий, наваристий борщ з м’ясом, щоб вони росли міцними і здоровими. А ти що? Якби я так годувала своїх сімох, вони б слабкими виросли. Ти повинна більше старатися!
Вона постійно порівнювала. Порівнювала моїх дітей зі своїми, мене з собою. І, звісно, я завжди програвала в цьому порівнянні. В її очах я — неорганізована, надто м’яка, сучасна мама, яка нездатна дати собі раду з двома дітьми і хатніми справами. Вона — справжня мати-героїня, яка впоралася з цілим “військом” дітей і при цьому ще й хату тримала в зразковому стані.
Якось ми святкували другий день народження Артемчика. Усе йшло чудово, було багато друзів, діти веселилися, але Тамара Степанівна знайшла привід для критики. Артемчик, як завжди, був надто активним, бігав, голосно сміявся.
— Олю, чому ти його не приструниш? — прошепотіла вона мені, відтягнувши мене вбік. — Бачиш, як він заважає гостям? Це неповага! Він має сидіти тихо. У мене такого не було, щоб мої діти так поводилися. Я їм одразу давала зрозуміти, що можна, а що ні.
— Тамаро Степанівно, він просто радіє, він же маленький хлопчик! — заперечила я. — Це його свято.
— Маленький, не маленький, але має бути вихований. Я своїх сімох виховала гідними людьми. А ти з одним хлопчиком не можеш впоратися, щоб він поводився пристойно!
Ці слова кололи мене щоразу, наче гострим ножем. Я відчувала себе нікчемною, хоча знала, що роблю все можливе і навіть більше. Я недосипала, постійно хвилювалася за здоров’я та розвиток дітей, намагалася поєднати все і всіх. І замість підтримки я отримувала постійні докори та порівняння зі “своїми сімома”.
Я намагалася поговорити з Володею, але він, як і багато чоловіків, або втомлювався після роботи, або не хотів втручатися в “жіночі суперечки”, як він це називав.
— Ну, мамо, вона ж просто хоче, як краще, — казав він. — Вона ж стільки всього пережила. Не бери близько до серця, Олю. Просто скажи “дякую” і роби по-своєму.
— Володю, вона щоразу говорить мені, що я погана мама! — ледь не плакала я від відчаю. — Я ж намагаюся, я виснажена!
— Ну, це просто її манера розмовляти. Вона не має на увазі нічого поганого. Вона ж семеро виростила, має право радити.
Одного разу я все-таки вирішила висловити все, що накопичилося. Свекруха прийшла без попередження і одразу ж почала інспекцію в коридорі, помітивши розкидані іграшки.
— Олю, це що за пляма на килимі? І чому іграшки розкидані? Ти зовсім не дивишся за домом!
— Тамаро Степанівно, я прошу вас, досить мене критикувати, — сказала я, взявши себе в руки і вдихнувши побільше повітря.
— А що я кажу неправду? Ти не справляєшся! Я семеро виростила, і в мене діти були чисті, одягнені, нагодовані, і в хаті було чисто!
— Це чудово! Ви справді героїня. Але я не ви. І ваші діти виросли в інший час, за інших умов. І мій час — не ваш, я працюю, маю свої обов’язки. Я доглядаю за двома дуже різними дітьми, які потребують уваги. Я роблю все, що можу, і дуже втомилася від ваших докорів. А ви, замість того, щоб підтримати, тільки дорікаєте!
— А ти хочеш, щоб я обманювала? Я кажу, як є! Я маю право, я старша!
Наші стосунки стали дуже напруженими. Я почала обмежувати її візити, посилаючись на зайнятість або недуги дітей. Але й тоді вона дзвонила і продовжувала “давати настанови” телефоном. Я відчувала себе як під постійним наглядом. Моя самооцінка впала, і я почала сумніватися в кожному своєму рішенні щодо виховання.
Найбільше мене обурювало це постійне посилання на “сімох дітей”. Так, вона виростила їх, і це заслуговує на повагу. Але хіба це дає їй право принижувати мене, яка теж намагається бути найкращою мамою для своїх дітей? Життя змінилося, методи виховання змінилися, і кожна мама має свій шлях, свої виклики.
Мені здається, вона просто не розуміє, що її “допомога” — це насправді моральний тиск. Я хочу, щоб вона була доброю, люблячою бабусею, а не постійним суддею і контролером. Я хочу, щоб вона бачила мої старання, мої маленькі перемоги, а не тільки недоліки.
Останнього разу вона прийшла, коли я була дуже засмучена і виснажена. Марічка захворіла і не спала всю ніч, Артемчик був нестерпний, бо теж почувався погано, і на роботі був терміновий аврал. Я сиділа на кухні, намагаючись випити горнятко теплого чаю, і ледь стримувала сльози. Вона зайшла, оглянула кухню, яка не була ідеально чистою, і знову почала:
— Я бачу, як ти втомилася. Бо не вмієш організуватися. Якби ти вставала раніше, як я, коли семеро було, то все б встигала! Ти просто лінива.
— Тамаро Степанівно, я вже не можу. Я на межі, — сказала я тихо, але твердо, подивившись їй у вічі. — Будь ласка, просто побудьте бабусею. А не критиканесою.
Вона глибоко зітхнула, і, здавалося, образилася до глибини душі. Але, на моє здивування, цього разу не сперечалася. Просто пішла в кімнату до дітей, щоб дати мені час на самоті. З того часу вона стала трохи стриманішою, але відчуття, що я “не дотягую” до її рівня, досі зі мною. Ця тінь її “ідеального” материнства висить над моїм власним, не даючи мені почуватися впевнено.
Я дуже люблю Володю, і не хочу, щоб наші стосунки постраждали через його маму. Я хочу миру, але не ціною свого самопочуття і постійного відчуття провини. Я борюся за свою гідність як матері.
А як ви вважаєте, чи має право свекруха постійно порівнювати невістку з собою, посилаючись на свій багатий досвід, і чи варто мені далі терпіти ці візити та докори, чи встановити чіткі межі? Як знайти спільну мову, коли тебе постійно оцінюють і критикують, не руйнуючи при цьому сім’ю?
Ваша вподобайка і коментар під цією історією дуже важливі для мене, бо я відчуваю себе дуже самотньою в цій ситуації. Розкажіть, як ви справлялися з критикою від старших родичів і чи допомогло вам встановлення меж.
