— Це була всього одна ніч, Василино, просто випадковість на дні народження сина — виправдовувався він, поки я дивилася на зібрані валізи. Випадковість, яка тепер щодня росла під серцем іншої жінки.
Марічка вже третій тиждень відпочивала у родичів на Черкащині, дихаючи свіжим повітрям та ласуючи домашніми пирогами, а тим часом у місті розгорталася зовсім інша історія. Василина сиділа біля вікна, спостерігаючи, як вечірні сутінки повільно огортають подвір’я їхньої багатоповерхівки. Вона чекала на чоловіка, але серце чомусь було не на місці. Артем останнім часом став дуже пунктуальним, проте не в тому сенсі, який радує дружину. Кожної неділі, рівно о десятій ранку, він збирав невеликий пакунок і їхав до своєї колишньої родини, пояснюючи це потребою бачитися з сином від першого шлюбу.
Доля подарувала Василині зустріч з Артемом три роки тому, коли обидва вже мали за плечима певний досвід. Вона вірила, що їхній союз будується на чесності, тому ніколи не заперечувала проти його візитів до минулого життя. Але остання поїздка Артема затягнулася, і коли він повернувся, Василина помітила в його очах дивний блиск, якого не бачила вже давно.
Наступного ранку Василина випадково зустріла свою давню знайому Олену, яка мешкала в тому ж районі, де жила колишня дружина Артема, Світлана. Жінки зупинилися біля кав’ярні, і розмова закрутилася навколо буденних справ.
— Бачила твого Артема вчора біля під’їзду Світлани, — промовила Олена, розглядаючи свої нігті.
— Так, він їздив провідати сина, — спокійно відповіла Василина, хоча всередині щось тьохнуло.
— Воно то так, але Світлана якось дивно змінилася. Ти знаєш, я помітила, що у неї з’явився маленький животик. Одягається тепер у все вільне, ходить повільно, обережно. І твій Артем так турботливо підтримував її під лікоть, коли вони виходили з машини.
Слова Олени впали важким каменем на душу Василини. Вона намагалася відігнати від себе лихі думки, переконуючи себе, що це лише плітки. Проте ввечері, коли Артем повернувся з роботи, вона не витримала.
— Як там Павлик? — запитала вона, наливаючи чай.
— Добре, росте хлопець. Ми вчора ходили в парк, — відповів він, не піднімаючи очей від телефону.
— А Світлана як? Олена казала, що бачила вас разом.
Артем на мить завмер, а потім спокійно відставив чашку.
— Світлані зараз непросто, вона потребує підтримки.
— Якої саме підтримки, Артеме? Кажуть, вона чекає на дитину. Це правда?
У кімнаті запала тиша. Було чути лише тикання годинника на стіні. Артем підвівся і підійшов до вікна.
— Я не хотів тобі казати так швидко. Думав знайти слушний момент.
— То це твоя дитина? — голос Василини здригнувся.
— Ми не планували цього, Василино. Так сталося. Одноразова помилка кілька місяців тому, коли ми разом святкували день народження Павлика. Я не можу її покинути в такому стані.
Василина відчула, як земля тікає з-під ніг. Вона стільки років мріяла про їхню спільну дитину, вони проходили численні обстеження, сподівалися на диво, а виявилося, що диво сталося зовсім в іншому місці.
— І що ти збираєшся робити? — ледь чутно запитала вона.
— Я буду допомагати їй. Я зобов’язаний це робити. Але я люблю тебе, Василино.
— Любиш? Ти зраджував мені в тому будинку, куди я відпускала тебе з легкою душею. Ти брехав мені кожної неділі, дивлячись в очі.
— Це складніше, ніж ти думаєш, — зітхнув Артем. — Світлана зараз дуже вразлива.
Протягом наступних днів життя перетворилося на суцільний туман. Василина не могла ні їсти, ні спати. Вона постійно уявляла собі Артема поруч зі Світланою, як він вибирає речі для немовляти, як він обіймає жінку, яка знову стала частиною його інтимного світу.
Одного разу вона вирішила поїхати туди сама. Вона стала за деревом біля майданчика і чекала. Невдовзі з під’їзду вийшов Артем. Він ніс великий пакунок з продуктами. Слідом за ним вийшла Світлана. Вона справді змінилася: обличчя стало круглішим, а під легкою сукнею чітко виднівся округлий живіт. Вони йшли повільно, про щось тихо розмовляючи. Артем посміхався, і ця посмішка була адресована не синові, а жінці поруч.
Василина відчула, як серце стискається. Вона зрозуміла, що в цій картині немає місця для неї. Вона була лише тимчасовим прихистком, поки він не вирішив повернутися до витоків.
Коли Артем повернувся додому, вона вже зібрала його речі. Валізи стояли в коридорі, нагадуючи мовчазних свідків краху їхнього щастя.
— Що це означає? — запитав він, зупинившись на порозі.
— Це означає, що твоя недільна відпустка тепер триватиме вічно. Йди до неї, Артеме. Там твоє справжнє життя.
— Василино, не руйнуй усе через одну помилку. Я ж сказав, що лишаюся з тобою.
— Ти вже пішов, просто забув попередити моє серце. Я не хочу бути другою чергою у твоєму розкладі. Я не хочу рахувати дні до неділі, знаючи, що ти торкаєшся іншої.
— Ти робиш з цього драму, — роздратовано кинув він. — Багато чоловіків допомагають колишнім дружинам.
— Допомагати і створювати нову сім’ю за моєю спиною — це різні речі.
Артем довго мовчав, потім взяв валізи і вийшов, навіть не озирнувшись. Двері зачинилися з глухим звуком, який відлунював у пустоті квартири.
Минуло кілька місяців. Василина намагалася почати все спочатку. Вона записалася на курси малювання, почала більше подорожувати. Але кожна неділя все ще відгукувалася всередині тягучим болем. Одного разу в центрі міста вона знову побачила їх. Артем везти візочок, а Світлана йшла поруч, тримаючи за руку старшого сина. Вони виглядали як ідеальна родина з рекламного плаката.
Василина відвернулася, щоб вони її не помітили. Вона зрозуміла, що деякі речі неможливо виправити, їх можна лише пережити. Її історія з Артемом була лише розділом у великій книзі життя, який закінчився не так, як вона мріяла.
Проте залишалося одне питання, яке не давало їй спокою. Чи справді він колись її любив, чи вона була просто зручним варіантом для перечікування самотності? Кожна жінка, яка опинялася в подібній ситуації, знає, як важко збирати себе по частинах, коли найближча людина виявляється чужою.
— Чи варто давати другий шанс тому, хто зрадив не лише тілом, а й майбутнім?
— Як ви гадаєте, чи можна побудувати нове щастя на уламках старої брехні?
— Поставте свою вподобайку, якщо ця історія зачепила ваше серце, і обов’язково напишіть у коментарях свою думку, адже для нас це дуже важливо. Ваші слова допомагають іншим знайти сили в складні моменти. Як би ви вчинили на місці Василини? Чи знайшли б у собі сили пробачити таку таємницю? Напишіть, що ви думаєте про вчинок Артема.
Ваша підтримка і ваші роздуми мають велике значення для нашої спільноти. Поділіться цією історією з друзями, можливо, вона допоможе комусь прийняти правильне рішення. Ваша активність — це те, що дає нам натхнення писати далі. Будемо щиро вдячні за кожен ваш відгук.
