Це була настільки обурлива ситуація, що я досі не знаю, як після цього дивитися чоловіку в очі! Ми з Максимом цілий рік відкладали кошти на довгоочікувану поїздку, я долучалася до цієї скарбнички не менше, ніж він. І що сталося? Він поїхав без мене, забравши із собою своїх дорогих батьків та Софію — його доньку від першого шлюбу, заради комфорту якої я постійно намагаюся догодити, немов офіціантка.
— Аню, ти не засмучуйся так. Це ж лише Міжгір’я, і ми поїдемо трохи пізніше, коли ти розв’яжеш питання з роботою, — Максим сказав це тоном, ніби оголошував про невелику затримку рейсу, а не про повне скасування моїх планів.
Я стояла посеред кухні, де ще вчора ввечері ми обговорювали, які теплі светри взяти в гори, і відчувала, як земля йде з-під ніг.
— Ти про що говориш, Максиме? — мій голос звучав приглушено, я не впізнавала його. — Які “ми поїдемо пізніше”? Ти ж щойно сказав, що купив квитки на поїзд до Ужгорода на наступний тиждень.
Він, як завжди, зберігав свій незворушний спокій. Його обличчя не виражало жодного докору сумління, лише легке здивування моєю надмірною, на його думку, емоційністю. Він поправив окуляри, примружившись.
— Так, я купив. Собі, Соні, мамі й татові. Ну, ти ж сама розумієш, що вони з тобою не поїдуть, — він кивнув на моїх дітей, Олеся та Даринку, які саме забігли з двору. — У тебе відпустка злетіла, тож чого нам усім відмовлятися від поїздки? А батьки давно ніде не були, ти знаєш. Це ж такий добрий жест із мого боку, правда?
Оце “добрий жест” вивело мене з рівноваги.
— Добрий жест? — я майже перейшла на вереск. — А я, а мої діти? Ми рік складаємо ці гроші. Я що, даремно економила на всьому? Твої батьки поїдуть за наші спільні заощадження, а я залишуся тут, сама, з дітьми й усім господарством? Це ж був наш спільний, сімейний відпочинок!
— Не починай цю драму, Аню. Ніхто тебе не забув. Просто обставини так склалися. Зрештою, ти все одно хотіла звільнятися. Відпочинеш удома, наведеш лад, а ми за тиждень повернемося, і тоді ти зможеш взяти свою відпустку. Навесні поїдемо всі разом.
Ця розмова відбулася в суботу ввечері, а вже у вівторок вранці вони поїхали. Мене охопило відчуття не просто несправедливості, а повної знеціненості. Мої зусилля, мої мрії, мої діти — усе це було відсунуто на другий план, щоб задовольнити його “найближче” коло.
Ми з Максимом разом уже півтора року, живемо в його великому будинку на околиці міста. Він вдівець, і я відразу прийняла його доньку Софію, якій десять років. Це добра і слухняна дівчинка, але вона вимагає багато уваги, і я завжди намагаюся бути для неї ідеальною мачухою, щоб не створювати зайвих проблем. Моїм дітям — Олесю вісім, а Даринці шість — непросто було вписатися в чужий для них дім, і я постійно працюю над тим, щоб усі почувалися комфортно.
Максим за темпераментом — людина тиха, дуже врівноважена, і це привабило мене після мого першого, емоційно виснажливого шлюбу. Але під цим спокоєм, як я тепер розумію, ховається і його хитра вдача, і певна економність, яка іноді межує зі скупістю, але тільки не для його батьків.
Рік тому, коли ми тільки-но вирішили, що ми — сім’я і наші стосунки серйозні, ми почали планувати спільну подорож. Я так мріяла про Міжгір’я, про гірське повітря та прогулянки лісом. Ми вирішили, що поїдемо на десять днів у середині жовтня, бо обом на роботі раніше не погоджували. Тоді ж ми завели спеціальний рахунок. Ми домовилися, що щомісяця кожен із нас покладе туди рівну суму. Я вела суворий облік, затягувала пояс. Відмовилася від нового пальта, яке мені було потрібне, аби відкласти більше.
Минуло одинадцять місяців, і ми вже майже зібрали потрібну суму. Але за два тижні до запланованого старту нашої поїздки мені несподівано повідомили на роботі, що через аврал із державним замовленням мій жовтневий відпуск переноситься на грудень. Я була розлючена. Я саме планувала звільнятися, бо давно шукала щось краще, але думала, що поїду у відпустку, а тоді звільнюся.
Я зателефонувала Максиму одразу, як вийшла з кабінету начальника.
— Жень, уявляєш, мені перенесли! Вони не можуть мене відпустити! — я ледь стримувала сльози.
— Що ж ти так, Аню? Ти ж знала, що в них завжди проблеми, — сказав він без особливого співчуття.
— Я думала… може, я просто звільнюся? За два тижні. Або піду за власний рахунок? Я не хочу втрачати нашу поїздку.
— Не поспішай. Звільнятися зараз, перед відпусткою, — це нераціонально. Ти втратиш компенсацію. Почекай. До грудня ти знайдеш щось краще, а я тоді… — він тоді замовчав, і це вже мало мене насторожити.
Але мене засліпила моя мрія, я вирішила послухати його і просто шукати роботу більш інтенсивно. Минуло кілька днів. У п’ятницю ввечері він повернувся додому з великим конвертом у руках.
— Це що? — запитала я, дивлячись на залізничні квитки, які він витягнув із конверта.
— Квитки. На Міжгір’я. Усе, як планували.
Моє серце так радісно забилося, що я забула про всі образи.
— О, Жень, ти неймовірний! Нам усім?
Він витримав паузу, подивився на мене тим своїм «оцінювальним» поглядом, від якого мені завжди ставало не по собі.
— Ні, не на всіх. На чотирьох.
— Але ж нас шестеро! Софія, Олесь, Даринка, ми і… — я замовкла.
І тоді він виклав мені всю свою “логічну” схему. Він сказав, що Софії потрібен відпочинок, бо вона вчиться у новій школі, і їй треба змінити обстановку. А він не може поїхати з нею сам, адже, цитую: “Треба ж комусь доглянути. Я не можу її там одну залишити, а сам працювати. Мені теж потрібен відпочинок”. А оскільки мої діти “будуть сумувати без мами” і “їм буде краще вдома, аніж із засмученою мамою”, він вирішив взяти своїх батьків. Його мама, пані Ольга, поїде “допомогти доглянути Софію” і приготувати їсти, а батько, пан Ігор, “просто давно не бачив гір”.
— І до того ж, Аню, це ж наші, наші, сімейні гроші. Я маю право вирішувати, як їх використати. Це мій внесок, і я вважаю, що він піде на користь усій нашій родині, — заявив він, підкресливши “нашій родині” так, що мої діти відчули себе виключеними.
Я не сперечалася, не влаштовувала гучних сцен. Я просто відчула такий холод, що, здавалося, моє тіло покрилося льодом. Мене просто викинули з мого ж плану, із моєї мрії, яка була профінансована і моїми зусиллями.
У вівторок вранці я допомагала збирати йому валізи. Я прала його речі, готувала йому в дорогу бутерброди, які він взяв із собою. Я заспокоювала Олеся, який не міг зрозуміти, чому Софія їде кататися на канатній дорозі, а він залишається вдома. Даринка просто тихенько плакала в кутку. Я ледве стримувала себе, щоб не розплакатися разом із нею.
Максим, прощаючись, обійняв мене і сказав: — Ти ж знаєш, я тебе кохаю. Це лише тиждень. Повертаюся, і віддаю тобі увесь свій час.
Я мовчала. Я лише кивнула.
І ось вони поїхали. Мій будинок, який завжди наповнений шумом, наче спорожнів. Я перетворилася на домогосподарку. Я мала доглядати за домом, за дітьми, за садом, який вимагав осіннього прибирання, за тваринами, яких ми тримаємо. Я наче стала “зручною жінкою”. Жінкою, яка забезпечує тил, поки її чоловік відпочиває за її ж гроші.
Через день він зателефонував.
— Аню, ти не повіриш, яка тут краса! Гори, свіже повітря! — у його голосі був радісний трепет.
— Я вірю, Максиме. Це добре.
— Але… мені так без вас некомфортно. Без тебе. Я відчуваю, що це неправильно. Наче задоволення неповне, — пробурмотів він.
— Не треба було їхати.
— Я ж заради Соні й батьків, ти ж знаєш.
— Знаю. А заради мене ти не захотів “відмовитися від відпочинку”, правда?
Після цього дзвінка мені стало тільки гірше. Він, мабуть, хотів, щоб я його пожаліла, щоб сказала: “Нічого, коханий, розважайся, я тримаю оборону”. Але я не могла. Я відчувала себе приниженою і зрадженою.
Наше фінансове питання з самого початку було дещо дивним. Женя, коли ми почали жити разом, так, немов між іншим, сказав: “Аню, ми живемо разом, але кожен свою зарплату планує самостійно. Я ж тобі даю житло”. По факту: ми купували продукти, ділили комунальні платежі навпіл, і це було справедливо. Але якщо йшлося про “розваги”, то за квитки в кіно, зоопарк або на дитячі свята для моїх дітей я платила сама. Іноді він додавав, так, але це були невеликі суми. А ось тепер, коли справа дійшла до великої спільної мети, він “забув” про спільність.
Його батьки, які відпочивають зараз за моїми заощадженнями, — це той камінь спотикання, який я не можу проковтнути. Я працювала, заощаджувала, відмовляла собі в необхідному. І ці гроші пішли на їхнє задоволення.
Я вже перебираю в голові всі можливі сценарії. Що я маю зробити, коли вони повернуться? За тиждень. Чи маю я зустрічати його з посмішкою? Чи маю я вимагати повернути мені мою частку з тих заощаджень? Це ж логічно і справедливо! Якщо він вирішив порушити нашу домовленість і поїхати не всією сім’єю, то він використав мої кошти на користь третіх осіб, своїх батьків. Це була моя фінансова інвестиція в нашу сім’ю, яка була знехтувана.
Я не хочу скандалів, але й мовчати не можу. Я думаю про те, щоб поставити йому дуже сильні умови щодо подальшого спільного життя. Цей вчинок показав, хто насправді для нього пріоритет. Я, виходить, не дружина і партнер, а лише зручний персонал, який обслуговує його дім і його доньку.
Я знаю, що коли він повернеться, він буде намагатися залагодити конфлікт. Можливо, привезе мені сувенір, спробує вибачитися. Але чи зможу я прийняти це вибачення? Я почуваюся спустошеною і ображеною. Я не можу пробачити не те, що він поїхав без мене, а те, як він це зробив, і кого взяв замість моїх дітей, які так чекали на цю поїздку. Це показало мені справжню природу його цінностей і його “сімейності”.
Як мені тепер вчинити? Чи варто мені відмовитися від нашої “спільної” кімнати, коли вони повернуться, і спати з дітьми? Чи, може, я повинна одразу вимагати від нього письмову гарантію повернення всіх моїх коштів, які були витрачені на його батьків? Я вже почала шукати нову роботу з активним темпом, і я збираюся змінити своє життя. Але як мені пережити цей тиждень, що залишився до їхнього повернення, і як поставити крапку в цьому питанні, щоб це не стало його нормою поведінки? Які б ви дали поради?
