— Це була лише маленька обіцянка, та я пам’ятаю її досі. Обіцянка, яка розділила наше життя на до і після.
Андрій дивився на годинник, що висів над каміном. Це був єдиний годинник у домі, який не показував часу. Велика, масивна річ із бронзи та чорного дерева, подарунок на весілля від його діда. Механізм зупинився 12 років тому, того самого дня, коли вони переїхали до цього будинку.
Дружина, Софія, завжди казала, що це добрий знак. «Час зупинився для нашого щастя, Андрійку. Нам не треба нікуди поспішати».
Андрій тоді сміявся, обіймав її. Він вірив у те, що вона казала. Вірив у їхнє нескінченне, непідвладне годинникам, щастя.
Він сів у крісло, взяв із журнального столика щойно надрукований договір. Поворотний пункт. Сьогодні він підписує цей договір і стає не просто партнером, а головним акціонером фірми, яку будував із нуля. Усе життя, усе, що він робив, було заради цього моменту. Заради гарантії, заради майбутнього Соні та їхніх дітей.
Він поклав договір на стіл. Ручка вислизнула з пальців і відкотилася на килим. Діти. Вони досі не поговорили.
Річ у тому, що Софія завжди, із самого початку, була категорично проти.
— Андрій, ти божевільний, — сказала вона тоді, п’ять років тому, коли він вперше заїкнувся про це. — Ми що, ненормальні? Це неможливо. Це не наше.
Тоді вони тільки закінчили ремонт. Дім був новим, порожнім і прекрасним. Софія прикрасила його зі смаком, додала тепла. Але одна кімната залишалася порожньою, наче застиглою. Дитяча.
— У нас і так усе є, — продовжувала вона. — Робота, подорожі, ти. Навіщо ускладнювати? Діти — це нескінченна відповідальність, а ми ще молоді.
Андрію було 35, їй — 32. Молоді. Він відчув, як холодок проникає йому під шкіру. Він завжди думав, що народити дитину — це природний етап, те, до чого вони прийдуть разом, коли буде час. Але Софія постійно відсувала цю межу. Спочатку — поки не виплатять кредит за квартиру. Потім — поки не закінчать ремонт у будинку. Тепер — поки він не отримає свій великий контракт.
Він згадав ту обіцянку, що дав їй, коли вони ще були студентами. Сиділи на холодній лавці в парку, їли дешеву шаурму.
— Сонечко, — сказав він, обіймаючи її. — Я обіцяю, що в нас буде все. Найкращий дім, найкраща робота, я все зроблю. І ти ніколи не будеш ні в чому мати потреби. Тобі не доведеться обирати між роботою та материнством. Ти сама вирішиш, коли настане час.
— Обіцяєш? — запитала вона, дивлячись на нього знизу вгору. Її очі кольору темного меду були наповнені довірою.
— Обіцяю.
Це була маленька обіцянка, та він пам’ятав її досі. І ось тепер, коли все було, коли він тримав у руках гарантію на десятки років безбідного життя, Софія продовжувала відкладати їхнє спільне майбутнє.
Того ж вечора він вирішив поговорити. Вона повернулася з роботи пізно, втомлена, але сяюча. Софія — адвокат, і це був її перший великий виграш у складному міжнародному процесі.
— Андрійку! Ми зробили це! — Вона кинула шкіряну сумку на підлогу і кинулася до нього. — Вони визнали нашу правоту. Я — найкраща!
Він обійняв її, відчуваючи запах дорогого парфуму, адреналіну й успіху.
— Я знав, що ти впораєшся. Ти — левиця.
— Ти подивишся мій договір? — запитав він, коли вона сіла на диван, наливаючи собі вина.
— Завтра. Сьогодні я святкую. А ти чого такий серйозний?
Андрій сів навпроти, відклав склянку.
— Соню. Нам із тобою треба поговорити».
Вона одразу напружилася. Усмішка зникла.
— Про що?
— Про наш дім. Про нас. Ми живемо тут п’ять років. У нас усе є. Кар’єра, гроші, здоров’я. Соню… коли ми, нарешті, заповнимо ту порожню кімнату? Коли народимо дитину?
Софія поставила склянку на стіл. Надто різко. Червоне вино бризнуло на світлу оббивку.
— Ти знову за своє, — сказала вона сухо. — Я думала, ми домовилися, що відкладемо це питання, поки ти не підпишеш контракт.
— Я підпишу його завтра. А потім? Ти знайдеш новий привід. Новий процес, нову покупку. Соню, нам по сорок скоро. Ми не можемо чекати вічно.
— Андрій, я не готова! — Вона говорила голосно, але без крику. Це було схоже на вистріл у тиші. — Я лише вийшла на пік. Я отримую від роботи задоволення, я самореалізуюся. Я не хочу зараз зав’язувати собі руки. Мені подобається наше життя. Ми вільні!
— Вільні? Від чого? Від сім’ї?
— Не починай читати мені лекції, — Софія встала. — Це моє тіло. Я не хочу зараз вагітніти. Це буде крок назад. Через рік, два. Може, ніколи. Це наш вибір.
— Ніколи? — Андрій подивився на неї, не кліпаючи. — Ти мені цього ніколи не говорила. Я думав, ми просто чекаємо слушного часу.
— Це і є слушний час. Час, коли я вирішую, що мені потрібно, а що ні. І мені не потрібна дитина, щоб почуватися повноцінною.
Наступного дня Андрій підписав договір. Став головним. Колеги вітали його, пили шампанське. Але відчуття тріумфу не було. Замість нього в грудях сидів важкий камінь.
Він повернувся додому рано. Софія ще не прийшла. Андрій піднявся на другий поверх і зайшов у порожню кімнату. Вона була ідеально білою, за винятком однієї деталі: величезної, старовинної, темної дерев’яної шафи, що стояла біля дальньої стіни.
Ця шафа була не схожа на жодні інші меблі в домі. Софія знайшла її на старому складі. Вона була масивна, різьблена, з великими бронзовими ручками.
— Це буде місце, де ми зберігатимемо наші спогади, Андрій, — пояснила вона тоді. — Наше спільне дитинство. Старі іграшки, фотографії.
Але шафа залишалася порожньою, як і кімната.
Андрій відчинив її. Дверцята зарипіли. Всередині було темно й пахло старим деревом і чимось, що нагадувало лаванду. Він провів рукою по порожній полиці. Жодних іграшок. Жодних спогадів. Тільки порожнеча.
Тієї ночі вони спали спиною одне до одного. Софія плакала, але тихо, у подушку.
— Ти мене не розумієш, — прошепотіла вона в темряві. — Ти думаєш, мені легко? Я просто боюся. Я не хочу втратити себе. Втратити те, ким я стала.
— Ти не втратиш себе, Соню. Ти станеш матір’ю. Це інше життя, але не гірше.
— Для мене — гірше.
Тоді він зрозумів. Вона не боїться — вона не хоче. І ніколи не хотіла. Всі ці роки він чекав, сподівався, що час змінить її думку, але Софія була незмінною. Вона любила свій комфорт, свою свободу, свій успіх. І дитина в цей ідеальний пазл не вписувалася.
Через два тижні Андрій поставив ультиматум. Вони сиділи на терасі. Осіннє сонце ледь гріло.
— Соню. Я пропоную тобі вибір, — він намагався говорити спокійно, але голос тремтів. — Або ми починаємо планувати дитину зараз, або ми розлучаємося.
Софія дивилася на нього з такою сумішшю болю й образи, що він ледве витримав її погляд.
— Ти ставиш мене перед вибором: або дитина, або ти? Ти мене не любиш. Ти просто хочеш інструмент для продовження роду.
— Я люблю тебе! Але я хочу сім’ю. Повноцінну сім’ю, Соню. Мені 40, а ти пропонуєш мені чекати, поки тобі захочеться погратися в материнство.
— Це шантаж, Андрію!
— Це правда. Я не можу більше жити в цьому ідеальному, але порожньому домі. Я не хочу, щоб ця шафа нагорі залишалася порожньою вічно. Це місце для наших спогадів, але ми їх не створюємо.
Вона мовчала. Довго. Потім підвелася, взяла зі столу ключі від машини.
— Я поїду до матері. Мені треба подумати. І я не знаю, чи варто мені повертатися.
— Добре. Я чекатиму тебе тут.
Він сидів на терасі до самого вечора. Дивився на годинник у вітальні. Той стояв, застиглий на 12:45. Софія так і не повернулася.
Наступного дня вона надіслала повідомлення. Коротке, ввічливе. Що вона звернеться до адвоката щодо поділу майна. Вона не просила його повернути ключі, не просила нічого. Вона просто вибрала.
Андрій відчував біль, але також і звільнення. Він більше не мусив чекати. Не мусив виправдовувати надії, які ніколи не справдяться.
Він піднявся на другий поверх. Увійшов у порожню кімнату. Підійшов до старої шафи. Відчинив її дверцята.
Усередині, на порожній полиці, лежав один-єдиний предмет.
Стара, пошарпана м’яка іграшка — ведмедик із відірваним вухом. Його улюблена іграшка дитинства, яку він думав, що давно загубив. Вона пахла пилом і часом.
Софія несла її із собою всі ці роки. Тримала її в цій порожній шафі.. Це була її єдина, мовчазна обіцянка.
Андрій забрав ведмедика. Обережно поклав його на ліжко. Заплющив очі. Сльоза скотилася по щоці.
Вона пішла не тому, що не любила. А тому, що любила його, Андрія, надто сильно. І боялася, що її неготовність стане причиною його нещастя.
Андрій зачинив дверцята шафи. У кімнаті стало темно. Він пішов униз, знову сів біля каміна.
Взяв у руки телефон. Написав лише одне слово.
— Повертайся.
Він не знав, чи прочитає вона. Чи відповість. Але тепер він знав головне. Вони обоє хотіли. І страх можна перемогти тільки разом.
Наступного дня вранці він сидів у кріслі, коли у двері подзвонили. Андрій підійшов, відчинив. На порозі стояла Софія. Без валіз, у тій самій сукні, що й два дні тому. Стомлена, з червоними від сліз очима.
— Я… я не змогла піти, — прошепотіла вона. — Я побачила твоє повідомлення. Андрій, ти розумієш, що це буде важко?
— Я розумію. Але це буде наше. Разом.
Він обійняв її. Міцно. Софія притиснулася до нього, дихаючи запахом його сорочки.
— Андрійку… той годинник, що над каміном, — сказала вона, відсторонюючись. — Він знову запрацював.
Андрій подивився. Велика бронзова стрілка рухалася. Її тінь повільно повзла по циферблату. Час, що зупинився для щастя, знову почав свій хід.
Вони не розмовляли про дітей. І не пішли до порожньої кімнати. Вони просто сіли на диван, обнялися і дивилися на годинник, що вперше за 12 років показував правильний час.
