Тридцять років не міг зробити вибір і прожив подвійне життя. Він щодня брехав мені, дивлячись просто в очі — усвідомила Ірина Миколаївна.
Вересневий вітер метався подвір’ям, розганяючи жовте листя, закручуючи його в маленькі вихори між припаркованими автівками. Ірина Миколаївна притримала рукою сиве пасмо, що вибилося з-під в’язаного берета, й відчинила багажник машини. Цей автомобіль дістався їй у спадок від чоловіка — єдине, що від нього залишилося, окрім фотографій в альбомі та незручної порожнечі в двокімнатній квартирі.
— Ну от, Сергію… — прошепотіла вона, провівши долонею по потертій кришці багажника. — Пробач, але більше немає сенсу його тримати… лише гроші йдуть на ремонт…
Минуло пів року відтоді, як Сергій Іванович не повернувся з дачі — серце. Лікарі сказали, що все сталося швидко, що він не мучився. Ірина Миколаївна щиро хотіла в це вірити. За сорок два роки спільного життя вона вивчила чоловіка до дрібниць — як бурчав, читаючи газету, як любив мариновані гриби, ненавидів краватки й зовсім не вмів брехати або говорити про почуття. В останній рік Сергій часто скаржився на втому, але вперто не йшов до лікарів:
— Та дрібниці це, Ірино… просто роки беруть своє.
Складаючи речі в багажник, Ірина Миколаївна раз по раз витирала сльози. Ось аптечка, яку вона збирала йому перед кожною поїздкою. Ось старий плед, яким накривала його, коли він засинав на задньому сидінні, а вона була за кермом. Діти давно виросли й роз’їхалися: донька — до Канади, син — до Польщі. Онуків бачили раз на рік, у відпустку. Тож останні роки вони з Сергієм жили, як у молодості, — удвох.
Оголошення про продаж авто Ірина Миколаївна подала тиждень тому. Сьогодні мав приїхати покупець — молодий хлопець, який довго розпитував телефоном про стан двигуна, сипав технічними термінами про карбюратор і гальмівні колодки. Вона хотіла встигнути прибрати салон, забрати останні Сергієві речі.
Ключі вислизнули з рук, коли вона порпалася в бардачку, й з дзенькотом упали під водійське сидіння.
— От халепа… — пробурмотіла вона, нахилившись до відчинених дверей.
Сидіння було відсунуто далеко — Сергій був високий, майже метр дев’яносто, завжди відсовував його до кінця. Ірина Миколаївна насилу просунула руку в вузьку щілину між сидінням і підлогою, шукаючи ключі. Пальці наткнулися на щось тверде, прямокутне.
Це були не ключі. Вона витягла знахідку — й завмерла. Телефон. Старий. Чорна «Нокіа» зі сріблястою рамкою. Не Сергієва — його простий, давно застарілий телефон після смерті залишився вдома. Цей був чужий. І лежав під сидінням явно не день і не два — чохол був припорошений пилом.
«Може, хтось із дітей загубив, коли приїжджали прощатися», — подумала вона, але всередині вже стискалося щось тривожне.
Вона машинально натисла кнопку ввімкнення, майже не сподіваючись. Екран блимнув — і загорівся. Заряд — 23%. «Дивно… пів року лежав — і не розрядився?»
Ірина Миколаївна відкрила вхідні повідомлення. І відчула, як холод повільно повзе хребтом. «Сергію, щасливої дороги. Цілую. М.» Дата — рівно пів року тому. Того самого дня, коли чоловік поїхав на дачу й не повернувся. Тремтячими пальцями вона гортала далі. Десятки. Сотні повідомлень. І всі — від однієї людини. Підпис — лише літера «М».
«Сергію, дякую за подарунок для Єви, вона в захваті».
«Сергію, чекаємо тебе в суботу, я приготую лазанью».
«Сергію, у Єви температура 39, я хвилююся».
«Сергію, з днем народження, коханий. Ми з Євою тебе дуже любимо».
Останнє — три дні тому: «Сергію, чому ти мовчиш? Єва питає, де тато».
Ірина Миколаївна сиділа в машині, стискаючи телефон, і не могла зрушити з місця. В голові крутилася безглузда думка: скоро приїде покупець, треба підвестися, зібратися. А всередині все валилося, ховаючи під уламками сорок два роки спільного життя.
Вона відкрила контакти. «Марина» — єдине жіноче ім’я серед номерів автосервісів і кількох чоловічих імен. Усіх Сергієвих знайомих з гаражного кооперативу вона знала. Марину — ні.
У контакті була фотографія. Вона натисла — і побачила жінку років п’ятдесяти, з коротким волоссям, у літній сукні. Звичайна. Приємна. Фото зроблене десь на природі — жінка усміхалася, затуляючи очі від сонця долонею.
— Це якась помилка… — прошепотіла Ірина Миколаївна. — Такого не може бути…
Вона знову повернулася до повідомлень і почала читати з самого початку. Перед нею розгорталося життя — роками, як старий фільм. Марина й Єва. Розмови про гроші на навчання, сімейні свята, хвороби, плани на вихідні. Повсякденність. Така ж, як у неї. Лише вона, законна дружина, нічого про це не знала.
Три дні Ірина Миколаївна майже не спала. Блукала квартирою, безцільно переставляючи речі, заварювала чай і забувала його випити. Дивилася на фотографії чоловіка — ніби намагаючись розгледіти в знайомому обличчі сліди брехні, яка, як виявилося, тривала щонайменше тридцять років.
Вона згадувала, намагаючись зрозуміти — коли все почалося? Коли Сергій став зникати на вихідні «у справах»? Коли з’явилися дивні витрати? Він завжди був щедрим, добре заробляв, а вона ніколи не контролювала, на що йдуть гроші. Вона довіряла.
На третій день вона зрозуміла: більше не може нести це сама. Тремтячими пальцями набрала повідомлення: «Добрий день. Пише Ірина Миколаївна, дружина Сергія Івановича. Мені дуже шкода, але він помер пів року тому. Серце».
Відповідь прийшла майже миттєво — ніби та жінка весь цей час не відпускала телефон з рук: «Я знала, що щось сталося. Відчувала. Чи можемо ми з Євою прийти на його могилу?»
Ірина Миколаївна довго дивилася на екран. Потім написала:
«Приходьте. Завтра о 14:00. Південне кладовище, ділянка 17, біля берези».
Вона побачила їх здалеку — дві жінки з білими хризантемами. Одна — та сама з фото, лише з помітною сивиною. Друга — молода, років тридцяти, висока, з прямою поставою. Вони йшли повільно, і в Ірини Миколаївни перехопило подих, коли молода жінка повернула голову й подивилася в її бік.
Вона була як копія самої Ірини в молодості. Ті самі високі вилиці, той самий розріз очей, та сама звичка трохи нахиляти голову набік.
— Добрий день, — сказала Марина, підійшовши. — Ви…
— Ірина Миколаївна, — сухо відповіла вона. — Законна дружина Сергія Івановича Матвійчука.
Єва здригнулася й зробила крок назад. Марина лише кивнула.
— Я — Марина. А це — Єва, донька Сергія.
— Я знаю, хто ви, — Ірина Миколаївна не дивилася на Марину. Її погляд був прикутий до надгробка. Гранітна плита, знайома усмішка на фото, роки життя, вінки від дітей. — Ось тут він похований. Можете попрощатися.
Вона відійшла вбік. Єва поклала квіти й завмерла, опустивши голову. Її плечі ледь тремтіли. Марина стояла поряд, нерухома. Лише вітер ворушив їй волосся.
— Пробачте нас, — сказала Марина, не обертаючись. — Я розумію, що ви не хочете зі мною говорити.
— Я вас не знаю, — різко відповіла Ірина Миколаївна. — Для мене вас не існує.
— І все ж ви дозволили нам прийти.
Ірина Миколаївна мовчала.
Вона й сама не знала, навіщо погодилася на цю зустріч. Можливо, хотіла побачити жінку, якій Сергій віддавав час, украдений у її родини. Або переконатися, що це не марення, а правда.
— Він дуже вас любив, — раптом сказала Марина, повернувшись. — Завжди говорив, що ви — його справжнє кохання, його доля.
— Не смійте, — Ірина Миколаївна підняла руку, ніби захищаючись. — Не смійте мені таке казати.
— Це правда. Він не міг вибрати між нами. Казав, що не здатен покинути ні вас, ні Єву.
— Не міг вибрати? — її голос став гострим, як струна. — Тридцять років не міг? Не брешіть хоча б тепер. Він обрав брехню. Подвійне життя. Щодня дивився мені в очі й брехав. Щодня!
Єва підняла голову, і Ірина Миколаївна знову побачила в ній себе молоду. Сірі очі — точнісінько такі, як у неї колись. Тільки повні сліз.
— Ви маєте рацію, — тихо сказала дівчина. — Він ніколи не був справжнім батьком. Приїжджав на вихідні, привозив подарунки — і зникав. Я виросла, не знаючи, що таке справжня сім’я.
— Єво… — Марина похитала головою.
— Чому «не треба»? — у голосі Єви звучала гіркота. — Хіба не правда, що ми чекали на нього на всі свята? Що мама кожного Різдва казала: «тато приїде завтра», а він з’являвся за три дні? Що я досі не знаю, який він був зранку, бо ніколи не ночував з нами?
Ірина Миколаївна слухала — і щось у ній переверталося. Перед очима постала маленька дівчинка, яка чекає батька. Брехня довжиною в тридцять років. Сергій брехав не лише їй — він брехав усім.
— Ми з тобою схожі більше, ніж здається, — сказала вона, дивлячись на Єву. — Ми обидві любили людину, якої насправді не знали.
Марина зробила крок уперед.
— Він нас любив, — у її голосі було прохання. — По-своєму, але любив. Дбав про Єву, допомагав з навчанням, лікуванням…
— Він зрадив нас усіх, — перебила Ірина Миколаївна. — Мене. Вас. Наших дітей. Єву. Усіх, кого, за вашими словами, він любив.
Вона дістала з кишені телефон — той самий, знайдений у машині.
— Ось, — сказала вона. — Все ваше життя з ним. Тридцять років повідомлень, зустрічей, фотографій. Тридцять років, які він у мене вкрав.
Марина зблідла.
— Що ви з цим зробите?
Ірина Миколаївна відкрила меню, знайшла «Видалити всі повідомлення». Натисла «Так».
— Ось так, — сказала вона, ховаючи телефон. — Для мене вас не існувало. Мій чоловік пішов із цього світу чесною людиною. А той інший — був чужим.
Вона повернулася й пішла від могили, відчуваючи на собі їхні погляди. Вітер жбурляв їй у обличчя сухе листя, але вона не моргнула. Плачте, думала вона. Плачте за людиною, яка обманювала всіх. Я — не буду…
— Ірино Миколаївно, — покликала Марина. — Можливо, ми могли б…
— Ні, — різко обірвала вона, не озираючись. — Ніякого «ми». Ніяких зустрічей. Ніяких розмов. Усе закінчено.
— У нас теж було життя з ним… — у голосі Марини звучав біль. — Ви не можете просто викреслити це…
Ірина Миколаївна різко обернулася. Її обличчя було біле, як мармурова плита за спиною.
— Можу. І викреслю. Вас не було. Не було вашої Єви. Не було ваших свят і хвороб. Нічого не було. Моє життя — моє. А зі своєю брехнею живіть, як знаєте.
Вона кинула телефон на землю й розчавила його каблуком. Пластик хруснув, екран розсипався.
— Це не змінить правди! — крикнула їй услід Єва.
— Мені не потрібна правда, — буркнула Ірина Миколаївна, йдучи. — Вона нічого не варта. Кожен живе зі своєю брехнею.
Біля воріт кладовища вона ледь не зіткнулася з молодою парою з квітами. Відступила вбік — і раптом ясно зрозуміла: вона більше сюди не повернеться. Не принесе квітів. Не сидітиме на лавці зі спогадами. Минулого більше не було. Було лише теперішнє — порожня квартира, самотність і гіркота.
Вона продала машину. Поклала гроші на рахунок. У відпустку не поїхала — навіщо? Жила, як жила: телевізор, аптека, супермаркет, розмови з сусідками про ціни й болячки. Сорок два роки — на вітер. Занадто пізно щось міняти. Вітер жбурнув їй у спину жменю сухого листя. Вона не озирнулася.
Вдома було тихо. Ірина Миколаївна зняла пальто, повісила його й пішла на кухню. Увімкнула чайник — і забула, навіщо. Сіла за стіл, дивлячись на порожню чашку. Нічого не боліло. Просто було порожньо.
Життя тривало, як і раніше. Лише тепер вона знала: жила поруч із тінню. Не з тією людиною, яку уявляла. Але вперше за багато років вона більше нічого не чекала. І в цьому було щось схоже на свободу.
Вона підвелася, підійшла до вікна й глянула на небо. Осінь. Жовте листя кружляло над подвір’ям, мов чужі спогади, які не хотіли відпускати.
— Ну що ж, живіть, як хочете, — прошепотіла вона. — А я… я якось упораюся.
І, не проливши більше жодної сльози, повернулася до столу, де вже закипів чайник.
