НЕДІЛЬНОГО дня поверталася я з обласного центру автобусом додому. Минаючи одне із сіл, моя сусідка, скромна літня жінка, ніби прикипіла до вікна, а потім, озирнувшись на мене, промовила:
— У цьому селі я колись жила…
І замовкла. Мені здалося, що їй хочеться поговорити, тож підтримала розмову. За мить моя попутниця почала свою розповідь:
— Мій перший чоловік був звідси родом. Ми й двох років разом не прожили. Одного дня він їхав на роботу на велосипеді дорогою його не стало… Йому тільки 25 минуло. Ще рік я з донечкою жила з його батьками. А потім, як у нас кажуть, напитав мене чоловік з обласного центру, запропонував вийти за нього заміж. А я все сумнівалася: шкода було свекрів, які втратили єдиного сина. Та вони в один голос благословили: «Йди, дитино, ти ще молода, тобі треба жити далі». До них ми приїздили, як до рідних батьків. Дочку мою чоловік глядів як свою. 14 років прожили разом, та раптово і його не стало. І все.
Дочка закінчила школу, затим училище. Має гарну роботу, вийшла заміж за славну людину, ростять двох доньок. Оце їду до них, бо скучила. Внучки — моя втіха й найбільша радість, так люблять свою бабусю. Ви самі це побачите — вони мене зустрічатимуть…
Моя сусідка повернулася до розпочатої теми — про свою долю.
— Вийшла я заміж утретє, за вдівця. Колись він мав і хату, і господарство, та після того, як не стало дружини «вижили» його з дому невістка з сином, хоча чоловік був спокійний, роботящий. Але вчепилася до нього та болячка. Зробили все, що могли, але не судилося. Не допомогло. Діти його навіть не приїхали. Господь їм суддя…
Помовчали. «Скільки ж то судилося зазнати цій жінці? — думала я. — Скільки за тією скупою розповіддю пережитого, сліз! Але ж усе поборола, живе без відчаю, без зла на всіх».
Та ось моя сусідка озвалася:
— Зараз знову сватається до мене чоловік. Знаю його вже декілька літ: непитущий, хороший. У нього теж доля не склалася: немає ні рідні, ні свого кутка. Я відказую, жартую: моя хата, мовляв, скоро завалиться. А він: хіба ж я хату шукаю? Насправді я жалію його. Хіба відженеш думки про те, що, може, чиєсь зле побажання на мені: адже трьох чоловіків поховала. А може, це я за гріхи своїх пращурів відповідаю? Та хай би так. Аби на мені ці негаразди й закінчилися, а далі на мою доню та онучок на перейшли. Я наче нічим Бога не прогнівила…
Тим часом автобус під’їхав до автостанції. Моя попутниця розгублено роззиралася: її ніхто не зустрічав. Жінка поволі пішла до виходу в місто. Я дивилася їй услід — її розповідь усе ще не відпускала… Раптом із-за рогу будинку до неї підбігло двоє дівчаток. Вони тулилися до неї з обох боків, навперебій щебечучи. Вона ж повертала голову то до однієї, то до другої, пестячи їхні голівки. «Попри все вона щаслива. Хай більше не буде горя в її житті», — побажала я подумки своїй попутниці.
За матеріалами – Вербиченька.
Автор – Марія ТАРАСИЧ.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook
