Три роки в мене було щасливе подвійне життя. Удома на мене чекала дружина і син, а коли мені ставало нудно, я їхав на приховану орендовану квартиру, де мене завжди чекала Світлана. Я і припустити не міг, що в один момент мій світ рухне, і я залишуся сам на сам зі своїми проблемами
— Мироне, що це? — голос Уляни був незвично тихий, але я відчув, як він вібрує на межі істерики. Вона тримала в руках мій телефон. Екран світився фотографією, яку я мав давно видалити. Миттєво. Три роки тому.
Я опустив погляд, немовби дивився на щось нереальне. Не відразу зрозумів, про що вона. А коли дійшло, то відчуття було, наче підлога пішла з-під ніг. Холодне, липке…
— Яке «що», Уляно? — прохрипів я, намагаючись зберегти хоч видимість спокою. Голос звучав чужо.
— Не прикидайся! — тепер вона кричала, а в очах її відбивалися вогники люті. — Хто це? І чому ця — дівчина! — одягнена в твій синій светр? Той, який я тобі подарувала на нашу річницю!
Я відвів погляд. Світло від лампи в передпокої кидало різкі тіні, і мені здавалося, що я бачу тільки її розлючене обличчя і свій власний безпорадний вираз.
— Це… це була помилка, Уляно. Давня історія. Вже не має значення.
— Не має значення?! — вона зробила крок до мене, і я інстинктивно відступив. — Ти мені в очі брешеш! Це фото зроблено тиждень тому! Я перевірила дані! Тиждень тому! Хто ця жінка, Мироне?!
Вона кинула телефон на диван, і я побачив, як її руки тремтять.
— Це Світлана… Моя… — Я не зміг вимовити це слово. Воно застрягло в горлі, немов сухий камінь.
— Твоя «що»? Подруга по роботі, яка позичила твій улюблений светр? Чи, може, твій “особистий консультант”?! Скажи мені правду, Мироне! Чи ти знову збрешеш?!
Це був кінець. Я знав це. Три роки мого подвійного життя завершилися в цю мить. Не було більше слів, щоб сховатися, щоб уникнути цієї розмови. Залишилася тільки гірка правда.
Мене звуть Мирон, і мені тридцять п’ять. Три роки тому я вів подвійне життя. Це звучить, як початок поганого роману, але для мене це була реальність, в якій я почувався… ну, не сказати, що щасливим, але, безперечно, потрібним і живим.
Моя дружина, Уляна, — жінка з добрим серцем, але останнім часом наше життя стало схожим на затишний, але запорошений куточок. Робота, дім, звітність, планування поїздок на дачу. Все йшло за графіком, як швейцарський годинник. Навіть наші розмови стали передбачуваними, позбавленими справжнього «вогника». Ми говорили про комунальні платежі, про те, що потрібно змінити фільтри на воду, і про шкільні оцінки нашого сина, Богдана. Я любив Уляну. Любив її за стабільність, за те, що вона створила для нас «тиху гавань» у цьому хаотичному світі.
Потім з’явилася Світлана. Вона працювала у відділі маркетингу нашої компанії, а я був керівником технічного відділу. Ми почали спілкуватися більше, коли працювали над спільним великим проєктом із запуску нової лінійки програмного забезпечення.
Світлана була повною протилежністю Уляні. Вона — справжній «вихровий потік». Завжди сповнена ідей, сміху, з нею було легко, вона не вимагала планів на п’ять років вперед. Вона бачила в мені не тільки чоловіка, який повинен приносити додому зарплату і міняти лампочки, а чоловіка, з яким можна обговорити філософію, нову музику чи просто посміятися над чимось дурним.
Наш перший поцілунок стався на корпоративі після успішного завершення проєкту. Це було, як спалах блискавки. Я пам’ятаю, як відчув, що не можу більше втекти.
— Мироне, що ми робимо? — прошепотіла Світлана, коли ми вийшли на «подих свіжого повітря».
— Ми… ми живі, — відповів я тоді. Це було єдине, що спало мені на думку.
З того часу почалося моє подвійне життя. Я орендував невелику квартиру в іншому районі міста, подалі від нашого сімейного будинку. Це була моя «таємна фортеця», де я міг бути просто Мироном, без ролей і без графіків.
На роботі я став зразковим працівником. Це дало мені ідеальне алібі. «Нарада», «відрядження», «пізня робота над серверами». Уляна вірила. Вона довіряла мені повністю. Можливо, в цьому була моя найбільша провина.
Світлана знала, що я одружений. Я ніколи не приховував цього. Я сказав їй, що не можу залишити родину.
— Я не прошу тебе обирати, — сказала вона одного разу, лежачи, загорнута в мій старий халат. — Просто не зникай. Я знаю, що маю лише частину тебе, але ця частина робить мене щасливою.
Це було так лицемірно, але я вірив, що говорю щиро. Я дійсно відчував до неї глибоку прихильність.
Протягом цих трьох років я став майстром логістики. Календарі, нотатки, два телефони, окремі картки, різні парфуми… Все мало бути ідеально.
Одного разу стався інцидент, який мав стати для мене «дзвіночком», але я його проігнорував. Уляна купила мені дорогий синій светр на нашу дванадцяту річницю весілля. Це був светр ручної роботи, вона сама обирала пряжу.
Через тиждень я був у Світлани. Вечір, розслаблююча музика. Вона замерзла і, не питаючи, накинула мій новий синій светр. Я засміявся, сказав, що їй личить. І зробив фото. Просто так, для себе. Тоді я ще не думав про наслідки.
Але справжня «буря» сталася, коли світи почали змішуватися.
Уляна почала підозрювати щось. Не через Світлану, а через деталі.
— Мироне, ти не пам’ятаєш, що ми мали йти до батьків на обід минулої суботи? Ти сказав, що в тебе «термінова нарада», — запитала вона якось вранці.
— Звісно, пам’ятаю. Але потім усе закрутилося. Мирон Іванович, наш головний, хотів звіт, — я вигадував на ходу, і брехня легко злітала з язика.
— Мирон Іванович, — задумливо повторила вона. — Ти завжди, коли брешеш, називаєш людей по батькові. Я помітила.
Я відчув, як «холодна хвиля» пройшла по моїй спині. Я був упевнений, що вона блефує, що просто втомилася.
Найгірше було те, що Світлана почала почуватися комфортно в моєму світі. Якось вона сказала:
— Мироне, я взяла твою електричну щітку. Моя зламалася, а я не встигла купити нову.
Я не відразу зрозумів, у чому річ. Наступного ранку я поспіхом поклав її в сумку, не думаючи. Увечері, повернувшись додому, я побачив, що Уляна дивиться на мою сумку. Вона не виймала нічого, просто дивилася.
— Ти знову був у відрядженні? Чому сумка так пахне іншим милом? — запитала вона.
Я почувався «спійманим на гарячому», але мені вдалося відмахнутися від її запитання, сказавши, що це нове мило в готелі, в якому я зупинявся.
Але найбільшої помилки я припустився з тим злощасним светром і, звичайно ж, із фотографією. Я сфотографував Світлану в ньому, коли вона готувала сніданок у моїй орендованій квартирі. На ній був також мій улюблений домашній халат, який я привіз туди із нашого дому.
Я забув про це фото. Воно лежало в прихованій папці, захищене паролем. Але Уляна… вона завжди знала мої паролі. Якось вранці, коли я поїхав «на роботу» рано, вона вирішила перевірити, як справи з моїми документами в хмарному сховищі. А там — моя резервна копія телефону, яка якраз відновилася, коли я міняв SIM-карту.
Після того, як Уляна кинула телефон на диван, запанувала повна тиша. Я дивився на неї, і мені було соромно. Не просто незручно, а глибоко, пекуче соромно. За неї. За себе. За ці три роки, які я вкрав у нас обох.
— Мироне, я хочу знати все, — сказала Уляна, підійшовши до вікна. Вона дивилася на вулицю, де вже починало сутеніти. — Не бреши більше. Хто вона? Скільки це триває?
Я почав говорити. Говорив про Світлану, про те, що сталося, про те, як поступово це стало моїм «другим життям». Я не намагався виправдатися, просто констатував факти. Я сказав, що люблю її, Уляну, але водночас не міг залишити Світлану. Це звучало нелогічно, але для мене це була правда.
— Як ти міг? — її голос знову став тихим, але в ньому була така «сконцентрована біль». — Я довіряла тобі. Я не просто вірила, я «бачила» нашу спільну старість. Як ти дивився на мене вранці… це теж було брехнею?
Я підійшов до неї і обережно доторкнувся до її плеча. Вона різко відсторонилася.
— Не чіпай мене. Мені зараз потрібно просто… дихати. Вийди.
Я вийшов. Пішов на кухню, сів за стіл. На столі лежав список покупок, написаний її почерком, і план на «наступну відпустку» на півдні. На мить мені здалося, що я бачу, як розривається на частини наше звичне життя, як руйнується наш дім, збудований за дванадцять років.
Через деякий час Уляна вийшла. Вона була в іншій сукні, волосся акуратно розчесане. Вона сіла навпроти.
— Мироне, я не знаю, що нам робити, — сказала вона, дивлячись мені прямо у вічі. — Я не відчуваю «нестерпної люті». Я відчуваю… порожнечу. Велику, холодну порожнечу. Чи ти розумієш, що ти просто викреслив три роки нашого життя? Ти жив у брехні, і навіть наш син цього не помітив.
— Я думав про Богдана. Завжди. Я не хотів, щоб він…
— Не смій говорити про Богдана, — перервала вона мене. — Це твоя провина. Твоє рішення. Наш син — це те, що тепер триматиме нас, чи те, що розірве на частини.
Настала пауза. Я сидів і дивився на свої руки. Вони здавалися мені чужими. Руки людини, яка зруйнувала все.
— Я хочу, щоб ти пішов. На кілька днів, — сказала вона. — Мені потрібен час, щоб подумати. Тобі також. Щоб ти нарешті зрозумів, що ти втратив. Я не знаю, чи зможу пробачити, але я точно не зможу жити з тобою, знаючи, що ти щодня повертаєшся з роботи, де тебе чекала ще одна жінка.
Я кивнув. Зібрав мінімум речей і вийшов. Не сказав ні слова. Я розумів, що будь-яке слово зараз буде лише черговою брехнею.
Я поїхав до орендованої квартири. Але там мені було некомфортно. Світлана намагалася заспокоїти мене, але я відчував лише огиду до себе і до цієї ситуації.
— Мироне, все буде добре. Тепер ми разом, — говорила вона.
— Ти нічого не розумієш, Світлано, — відповів я. — Я не просто розлучився. Я розірвав своє життя на частини. А що тепер?
Я дивився на цей «другий світ», який здавався мені таким привабливим, і розумів, що він не може замінити мені дім.
Я прожив там тиждень. Уляна не відповідала на мої дзвінки, лише писала СМС: «З Богданом усе добре. Не приходь».
Світлана, бачачи мій «розбитий стан», почала віддалятися. Вона не витримала моєї меланхолії та постійних думок про дружину і сина. Зрештою, вона шукала вогника, а не людини, яка мучиться.
Через тиждень я повернувся додому. Ключ повернувся у замку. Я увійшов. Уляна сиділа на кухні, пила каву. Вона була бліда, але її погляд був твердим.
— Мироне, — сказала вона, не встаючи. — Ти повернувся. Сідай. Нам потрібно поговорити про… майно.
Я сів. На столі лежали папери. Папери про розділ усього.
— Я не хочу забирати твої гроші. Мені потрібен цей будинок і спокій для сина. Я хочу, щоб ти фінансово забезпечував Богдана, але наш шлюб… він закінчився.
У той момент я зрозумів, що втратив її. Вона не кричала, не плакала, вона просто «закрила двері».
Минуло пів року. Я живу в орендованій квартирі, яка тепер моя єдина. Я розлучився зі Світланою. Я бачу Богдана щосереди і щосуботи. Я намагаюся бути хорошим батьком, але я більше не його щоденний друг і наставник.
Уляна не подала на розлучення офіційно, але живемо ми, як сторонні люди. Вона не пускає мене далі порога кухні. Я намагаюся говорити з нею, але вона тільки відповідає: «Це була твоя провина». І вона має рацію.
Я втратив жінку, яка була моїм «надійним тилом», і жінку, яка була моїм «світлим вогником». Залишився лише я, з почуттям провини і самотністю.
Я дивлюся на наше спільне фото. Ми з Уляною на березі моря, щасливі. Я пам’ятаю той день. Він був справжнім. І тепер я не знаю, як жити далі.
Як ви вважаєте, чи варто мені боротися за Уляну, чи вже пізно і потрібно просто прийняти це як неминучу розплату за мої три роки брехні? Чи можливо знову збудувати довіру на руїнах такої зради?
