— Ой, леле! – Даринка аж підскочила, вийшовши з хати. – Вам кого?
На ґанку підставивши обличчя першим весняним промінчикам сиділа старенька. Вона мов той кіт, що дочекався весни підставляла сонечку то один, то інший бочок. Посміхалась, мов немовлятко у колисочці. Але навіть не це Даринку збентежило – здоровенний пес Сірко, який навіть на горобців гавкав не даючи їм щебетати спокійно, облизував старенькій руки і зазирав вірно в очі.
— Ви до кого? – знову повторила своє запитання Даринка.
Жінка, мов від сну прокинувшись поглянула на господиню.
— Я додому. – і нічого не пояснюючи знову відвернулась, підставивши обличчя сонечку.
Даринка заскочила до хати будити Руслана. Чоловік ледь зрозумів, що від нього дружина хотіла. Так сонний і вийшов, а поглянувши на стареньку отетерів:
— Тьоть Галь, а ви тут, як? Світлана з вами?
Старенька з тією ж щасливою посмішкою поглянула на Руслана:
— Світлана? А до чого тут вона? Я вдома, синку! Я вдома.
Руслан попросив дружину нагодувати і напоїти чаєм стареньку, а сам пішов у хату телефонувати донці тітки Галі. Ще десять років тому, будучи парубком купив він цей дім у тітки Галі. Тоді її, майже вісімдесятирічну, донька забирала на “доживання” до себе у столицю. А тут на тобі! Якщо чесно, Руслан і не думав, що Галина ще жива. Це ж скільки їй – 90?
— Тьоть Галь, Світлана хвилюється. Там вас уже у розшук подали. Вона дві ночі не спала вас по всьому місту шукали. Ви чого тут?
— Я вдома! – все з тією ж усмішкою сказала старенька. А потім нагнулась і поцілувала здоровенного Сірка у самого носа. – Он і Сірко впізнав, усю ніч від мене не відходить. Щось скимлить, розповідає.
Світлана приїхала уже за три години. Зі сльозами на очах кинулась обіймати матір. Просила вибачення за незручності і все намагалась стареньку посадити у авто.
— Мамочко, їдьмо додому. Так нас налякала. Ми ж три дні не спали і не їли – усе тебе шукали.
Хоч, як просила донька, а старенька і з місця не зрушила.
— Роби, що хочеш, а я Богу душу на рідній землі віддам. Весна ж, доню. Ти чуєш, як земля пахне? Я насиділась на твоєму шостому поверсі – досить. Невже не розумієш, що я до літа й не дотягну. Дай останню мою весну вдома зустріти. Дай подивитись, як бджоли мед із квітучих вишень беруть. Дай я зорі, доню, побачу.
Слухали бабцю і плакали усі, а найбільше Світлана. І просила маму і навколішки ставала, а та ну ні в яку. Одне мов заведена повторювала: «Я вдома».
Троє розгублених дорослих усі в сльозах стояли над бабусею, яка нічого і нікого навколо не бачила і не чула, а просто глибоко вдихала рідне повітря і мружилась на весняному сонечку. Що з нею робити? Як далі бути?
— У нас і родичів тут немає уже? – бідкається Світлана, – От куди нам з нею. Хоч плач.
Даринка і Руслан лиш поглянули одне на одного і все зрозуміли. Бабця з Світланою залишаться у них, хоч на перший час, доки старенька не погодиться поїхати назад.
А вона ніби й знала, що так усе складеться. Зайшла до хати, сіла на диванчик, що стояв на веранді.
— Я тут сиділа коли ти, донечко з татом оту вишеньку садили. А отой горіх я з ним, ще до твого народження посадила. Пам’ятаєш, на ньому висіла твоя гойдалка. Я перу, а ти літаєш, мало сонця босими ногами не діставала.
Дивні ті два місяці були. Для всіх дивні. Руслан Дарина і Світлана стали свідками чогось більшого і величнішого, чогось над чим не владен час і люди. Тітка Галя щиро раділа кожній хвилинці, кожній секундочці життя. Мов дитя вбирала в себе барви звуки і кожен порух весни. Вони біля неї вчились бачити світ. Він такий прекрасний, а ми все біжимо і не хочемо помічати.
Її не стало у травні. Ще звечора попрощалась з усіма, дякувала Руслані і Дарині, за те, що прийняли:
— Ніколи і нікому, дітки, не віддавайте рідної хати. Дякую мої хороші вам за все. Дякую за те, що я вдома.
Автор Анна Корольова.
Миру нам усім!
Фото ілюстративне – pexels.