Того року я вирішила перервати традицію і запросити на Різдво свекруху до нас. Я так готувалася, але відчувала, що це запрошення для неї — як виклик. — Я сподіваюся, ви будете почувати себе тут як удома, — сказала я. Вона погодилася надто легко, і ця підозра виправдалася, коли вона раптово “захворіла” за годину до вечері, хоча наступного дня її бачили в центрі міста
Я завжди вважала, що свій дім — це фортеця, особливо в такі особливі дні, як Різдво чи Великдень. Протягом багатьох років я терпіла це щорічне випробування: сімейне свято, влаштоване моєю свекрухою.
Це завжди було видовище: її показова гостинність, нав’язливий контроль над кожним кроком, від вибору келихів до черговості тостів, і її постійні, хоча й замасковані, зауваження на мою адресу. Вона ніби отримувала задоволення від того, що виставляє мене в поганому світлі перед родичами, натякаючи, що я недостатньо добра дружина чи господиня.
Цього року, напередодні Різдва, я вирішила, що з мене досить. Я спробую щось нове, щось сміливе. Я вирішила випередити її хід і, замість того, щоб їхати до неї, запросила її до нас. Я була переконана, що в моєму домі, за моїм столом, я зможу встановити правила і зберегти свій внутрішній спокій.
Я взяла телефон у руки, дивлячись на екран і глибоко вдихнувши. Це був ранок 20 грудня, до Святвечора лишалося лише кілька днів, і я знала, що якщо не подзвоню зараз, то буде занадто пізно.
— Алло, Віро, ти? — голос свекрухи, пані Людмили, завжди звучав так, ніби вона щойно повернулася з прийому у високопоставлених осіб.
— Доброго ранку, пані Людмило! Так, це я, Віра. Дзвоню ось вам. Ми з Костею вирішили цього року зробити щось інакше.
— Інакше? Що ти маєш на увазі, дитино?
— Ми хочемо запросити вас до нас на Святвечір. Уперше за багато років. Ви ж знаєте, що я завжди з радістю приїжджала до вас. Але цього року ми дуже хочемо прийняти вас у нашому новому будинку, показати, як ми все облаштували, приготувати щось особливе.
На тому кінці дроту запала довга, незручна тиша. Я могла майже почути, як вона обдумує ситуацію, як у її голові прокручуються всі можливі сценарії. Вона завжди повинна була бути господаркою, а тепер її ставили в позицію гостя.
— Це… дуже несподівано, Віро. Ти впевнена? Ти знаєш, як це… складно. У мене стільки традицій, стільки обов’язків. А ще, у мене ж є той особливий посуд, що залишився від прабабусі. Ти знаєш, який я ціную.
— Звичайно, я впевнена! У нас буде невелика компанія: ми з Костею, ви і, можливо, моя тітка Леся. Я все підготую. Ви можете просто приїхати і відпочити. Жодного клопоту, жодних хвилювань. Просто тихий, затишний сімейний вечір.
Я зробила наголос на слові просто, сподіваючись, що вона відчує легкість ситуації, а не контроль.
— Ну, я навіть не знаю. У мене ж був план. Я замовила той особливий торт… і ще, я ж завжди готую кутю за рецептом своєї бабусі, а твій… ну, ти знаєш. Ти ж минулого року додала забагато меду.
Вона навіть зараз не могла утриматися від шпильок.
— Людмило Іванівно, ми все одно будемо раді вашій компанії. Привезіть свій особливий торт і трохи куті, якщо хочете. Але вечеря буде тут. Як вам підходить сьома вечора?
Після ще п’яти хвилин вагань, зітхань і перерахування своїх неіснуючих справ — вона довго розповідала про те, що їй обов’язково треба заїхати в хімчистку, а потім забрати якусь рідкісну вазу — вона нарешті погодилася, але її тон був такий, ніби я змусила її підписати смертний вирок.
— Добре, Віро. Я приїду. Але не обіцяю, що зможу затриматися надовго. І я сподіваюся, що ти не розчаруєш мене своїми стравами. Ти пам’ятаєш, що Костянтин не любить надто гостре.
— Звичайно, не розчарую, — відповіла я з напускною веселістю.
Поклавши слухавку, я з полегшенням видихнула. Крок зроблено. Тепер лишалося лише підготуватися до зустрічі.
Наступні дні пройшли в приємному різдвяному клопоті. Я накупила нових скатертин з витонченим орнаментом, придбала гарні свічки, що пахли сандалом, натерла до блиску наш великий обідній стіл, який ми придбали нещодавно. Я вибрала нові, нетрадиційні для нашої родини, страви: запечену індичку з апельсинами і гвоздикою, салат з артишоками, сиром фета та каперсами, і, звичайно, наш традиційний український борщ з вушками.
Я хотіла показати, що Різдво може бути сучасним, стильним і без зайвого драматизму та показної пишноти. Я навіть спекла свій, ідеальний, на мій погляд, маковий рулет.
Костянтин, мій чоловік, був у захваті від моєї ініціативи.
— Ти справжня розумниця, Віро! — він обійняв мене, поки я прикрашала ялинку сріблястими та золотими кульками. — Я так втомився від цих її щорічних показів, де все повинно бути строго за її правилами. У тебе вийде чудове Різдво.
— Я сподіваюся, що вона це оцінить, — відповіла я, хоча в глибині душі сумнівалася.
Різдвяний вечір настав. Усе було ідеально. Ялинка сяяла, грала тиха класична музика, а запах цитрусових та спецій наповнював дім. Моя тітка Леся приїхала рано, привезла чудовий домашній вишневий пиріг, який пахнув корицею, і була в піднесеному настрої.
— Віро, у тебе просто казкова атмосфера, — сказала тітка, оглядаючи приміщення. — Це набагато краще, ніж те офіціозне святкування, яке влаштовує Людмила у своїх маєтках. Тут так тепло і затишно.
Я посміхнулася, відчуваючи гордість. Усе йшло за планом.
Годинник показав сьому вечора, час, на який ми домовилися зі свекрухою. За пів години я відчула легке хвилювання, а за годину — вже неприємний неспокій. Ми з Лесею кілька разів переставили свічки, поки Костянтин нервово ходив по вітальні.
— Костю, подзвони мамі, будь ласка, — попросила я. — Може, вона застрягла у заторах чи щось трапилося. Вона ж обіцяла.
Костянтин набрав номер. Я чула його розмову.
— Мамо, ти де? У нас уже гості приїхали, вечеря чекає.
Настала пауза, під час якої я бачила, як обличчя Костянтина насупилося, а очі стали сумними.
— Що ти маєш на увазі? Тобі недобре?
— Але ти ж вранці нічого не казала. Це раптово? Ти впевнена, що це не… просто втома?
Він поклав слухавку, його обличчя було напруженим і засмученим.
— Вона не приїде, — оголосив він, дивлячись на мене винувато. — Вона сказала, що… що в неї раптово піднялася температура і почався сильний біль у горлі. Вона боїться нас заразити. Каже, що це якась сезонна недуга, і їй стало зле лише пів години тому.
Я просто стояла, тримаючи в руках тарілку із закусками, на які я витратила цілий ранок. Я відчувала, як у мені закипає обурення. Недобре? За годину до свята? Це ж Людмила Іванівна, вона ніколи не хворіла, вона завжди була сповнена енергії, ніби зроблена зі сталі! Це був її фірмовий трюк — зникнути в останню мить, коли щось йшло не за її планом, особливо в незручних для неї ситуаціях.
— Щось не віриться мені, — пробурмотіла тітка Леся, хитаючи головою. — Вона, певно, на якомусь світському рауті, а не в ліжку з температурою. Хто повірить, що вона застудилася в таку теплу погоду?
— Вона сказала, що лікар порадив їй постільний режим і повну ізоляцію, — пояснив Костянтин, намагаючись захистити матір. — Інакше це може закінчитися ускладненнями.
— Звичайно, — сказала я, змушуючи себе посміхнутися, хоча всередині кипіло. — Ну що ж, тим краще для нас. Більше індички і менше повчань про те, що я неправильно ріжу овочі. Лесю, ти хочеш червоного вина чи білого? Давай вечеряти, бо страви остигають!
Я намагалася поводитися так, ніби її відсутність мене не засмутила. Вечір минав чудово. Ми багато говорили, сміялися, обговорювали плани на наступний рік і згадували кумедні історії з дитинства Костянтина.
Наступного дня мені потрібно було купити деякі продукти для приготування обіду на другий день Різдва. Я поїхала до великого торгового центру, який розташований у центрі міста. Коли я вийшла з супермаркету, мій погляд спіткнувся об знайому постать.
Це була пані Людмила. Моя свекруха, яка, за її словами, лежала вдома з високою температурою і сильним болем у горлі, в ізоляції, щоб нас не заразити.
Вона стояла біля входу до елітного ювелірного магазину з вивіскою Діамантова крамниця, одягнена в своє найкраще, дороге пальто з хутряним коміром і з ідеально укладеною зачіскою, яку вона робила лише для особливих подій. Поруч з нею стояв досить елегантний, літній чоловік у світлому костюмі, якого я раніше ніколи не бачила. Він тримав її за руку, а вона… вона сяяла! Вони весело сміялися, і вона виглядала абсолютно здоровою, сповненою енергії та радості. Який там постільний режим? Яка ізоляція?
Я не змогла стриматися і, повільно під’їхавши з візком, підійшла до них.
— Людмило Іванівно? Який сюрприз! Ви так швидко одужали!
Моя свекруха різко обернулася. Її обличчя стало білим, як крейда. Вона здивовано витріщилася на мене, а потім швидко опанувала себе, надягаючи маску здивування.
— Віро! Що ти тут робиш? — її голос був напружений і нервовий, а її усмішка виглядала штучною.
— За продуктами заїхала, — відповіла я, зберігаючи спокійний тон, хоча мої долоні спітніли від емоцій. — Я так рада бачити, що ви в повному порядку. Вчора Костя сказав, що ви ледве встаєте з ліжка, а сьогодні ви, напевно, відчуваєте себе, як огірочок.
Чоловік, що стояв поруч, з цікавістю подивився на мене, потім на пані Людмилу.
— Людо, хто це? — запитав він.
— Це… це Віра, дружина мого сина, Костянтина, — швидко відповіла свекруха.
— Дуже приємно, — сказав чоловік і простягнув мені руку. — Олександр.
Я кивнула, не відводячи погляду від Людмили Іванівни.
— Пані Людмило, я просто не можу повірити, що ви так ризикуєте своїм здоров’ям. Після такої високої температури одразу в торговий центр? І, мабуть, лікар дозволив вам прогулянки з паном Олександром? Чи це теж… частина лікування, про яке нам не повідомили?
Свекруха почала затинатися.
— Віро, ти не розумієш. Я… я відчула себе краще. І мені потрібно було терміново купити подарунок. Це дуже важливий подарунок. А Олександр… він просто допоміг мені донести пакети.
Я озирнулася. Жодних пакетів у них не було. Вони стояли біля входу до ювелірного.
— Ясно. Значить, на сімейне Різдво ви були занадто хворі, щоб нас не заразити, а на прогулянку з Олександром та шопінг — цілком здорові. Дякую за пояснення. Я передам Кості, як саме ви лікуєте свою “раптову” хворобу.
Я розвернулася і пішла, залишивши її стояти з чоловіком. Вона не намагалася мене зупинити, а лише дивилася мені вслід.
Дорогою додому я відчувала, як тремтять мої ноги. Мене засмутив не сам факт, що вона мені збрехала. Мене приголомшило, що вона готова була придумати настільки масштабну вигадку, зганьбити моє запрошення, щоб уникнути вечері, яку я так старанно готувала. Якийсь таємний чоловік, неіснуюча хвороба, — і все для того, щоб не сісти за мій святковий стіл, де вона не була б головною.
Костянтин був здивований, коли я розповіла йому про зустріч. Він довго мовчав, а потім просто схопився за голову, сівши на диван.
— Я… я не можу в це повірити, Віро, — сказав він, його обличчя було сірим. — Вона стільки років запевняла мене, що сім’я, традиції, Різдво — це для неї святе. І вона придумала це, щоб не прийти до нас. На наше Різдво.
Я підійшла до нього і обійняла.
— Не засмучуйся, Костю. Наше Різдво було чудовим, незважаючи на все. Це її вибір. Вона показала своє ставлення.
Пізніше того ж вечора мені прийшло повідомлення від пані Людмили. Це була довга, емоційна тирада, наповнена докорами. Вона писала, що я завжди була ревнивою і недовірливою, що я зруйнувала її стосунки з сином, що я завжди змагалася з нею за його увагу. Вона заявила, що Олександр — це її старий друг дитинства, який приїхав у місто на один день, і їй “терміново потрібно було з ним побачитися”, тому вона “трохи перебільшила” свою хворобу. Вона закінчила тим, що їй дуже шкода, що вона пропустила вечерю і що я її не зрозуміла.
Я не відповіла. Мені вже не потрібно було вибачень. Я зрозуміла. Різдво для неї — це не про щиру сімейну теплоту, це про контроль і про те, щоб бути в центрі уваги. А в моєму домі, де правила встановлювала я, вона не могла бути королевою і маніпулювати ситуацією. Тому вона вирішила, що краще вже бути “хворою”, ніж просто гостем.
Ця історія навчила мене одного: я більше ніколи не буду намагатися заслужити її схвалення чи прихильність. Моє Різдво наступного року буде таким, як мені подобається, без стресу і без “цирку”. Але одне залишається незрозумілим.
Чому люди, особливо в такі особливі моменти, готові вигадати цілу драму, створювати образи і руйнувати стосунки, замість того, щоб просто сказати правду? Чи є це прагненням до уваги, чи глибоко вкоріненим небажанням виходити зі своєї зони комфорту?
А як би ви вчинили на моєму місці, коли дізналися, що вас обманули? Чи варто було мені взагалі влаштовувати цей “експеримент” із запрошенням?
