Бенедикт (або просто Беня) мав класичне забарвлення, яке в народі називають «маркіз»: спина відливала глибоким антрацитом, такий же відтінок був на вухах і хвості, а от груди з манишкою, щоки, акуратні «шкарпетки» на лапах, черевце та білий трикутник на лобі здавалися сліпучо світлими. Усе це разом із природною грацією народжувало асоціацію з висловом «елегантний, як рояль». А очі у Бені були зелені, задумливі – погляд, гідний поважного виконавця нічних серенад під вікнами в стилі «кото-кантрі».
Кіт був рідкісно вихований. Він не стрибав на стіл, не псував меблі кігтями й не намагався з виглядом Ісаака Ньютона зіштовхувати предмети з комода, перевіряючи закон всесвітнього тяжіння. Яким він був кошеням – можна було лише здогадуватися. Можливо, теж літав по шторах і валив різдвяні ялинки, але до нас він потрапив уже дорослим, як сформована котяча особистість. Причому раніше він жив зовсім не у квартирі.
До появи в нашій родині Бенедикт мешкав у гаражах рибного господарства на іншому березі річки. Але одного дня над ним нависла загроза: змінився начальник депо – і новий керманич виявився затятим обожнювачем псів і настільки ж непохитним ворогом котів. Це і визначило долю Бені. Його до нас приніс мій швагро, який працював там зварювальником.
– Бо ж лайки начальника точно роздеруть кота. Може, прилаштуєте? – з благанням сказав він.
Ми погодилися. Бенедикт, наче молодий красень-кавалер, швидко взявся за «покращення генетики» серед усіх навколишніх кішок. І прошу не кидати в мене капцями за теми «самовигул». Це був кінець 80-х, не велике місто, а передгір’я… тоді про ветеринарію, а тим паче інші маніпуляції, ніхто й не чув. Якби хтось заговорив про це з місцевим напівтверезим ветлікарем на фермі – той би подивився на таку людину як на божевільну.
Однак, попри активні походи «у справах серця», жодна киця не стала для нього особливою. Він ставився до всіх рівно, аж поки на горизонті не з’явилася вона… Мурка.
Того дня я повернувся після нічної зміни, прийняв душ і провалився в сон. Вже ближче до обіду мене розбудила донька, яка прийшла зі школи.
– Тату, вставай, ти маєш це побачити. Беня сім’ю додому привів…
Я поплівся коридором на кухню і зупинився як укопаний. Бенедикт сидів там у поважній позі: спина колесом, лапи підібрані, хвіст обгорнутий навколо «шкарпеток». А прямо перед ним на підлозі вовтузилися троє кошенят. Їхній вигляд буквально кричав про походження: такі ж темні спинки, білі лапки та манишки.
Я зробив ще крок і знову застиг. З миски Бені не просто їла, а буквально заковтувала їжу, захлинаючись рибою з гречкою, худа пошарпана кішка: сіра, смугаста, з покусаними вухами й зацькованим поглядом. А коли вона підняла голову, я побачив – у неї було лише одне око.
– Я тільки підходжу до дверей, – почала виправдовуватися донька, – а вони всі п’ятеро на килимку сидять, Беня попереду. Хотіла вигнати, а тоді помітила – у неї ж із оком біда…
– І добре зробила, що впустила! – якось різко відповів я.
Ми залишили все сімейство в себе. І знаєте, кіт раптом став зразково домашнім. Більше ніяких походеньок за «дамами». Побитий, кудлатий після територіальних боїв, він завжди повертався до своєї одноокої подруги. Вечорами вони вмощувалися разом у великій коробці під столом, і Бенедикт дбайливо вилизував Мурку, приділяючи особливу увагу її оку.
З часом я таки змусив місцевого «спеціаліста» зайнятися її лікуванням (не без допомоги пляшки, що за часів «сухого закону» було тим ще квестом). Кошенят розібрали миттєво – чоловіки з артілі, дізнавшись, що це діти Бені, записувалися в чергу, наче за елітними породистими котенятами.
Мурка принесла потомство ще двічі, а потім одного разу пішла і не повернулася. Ми шукали її днями: гукали по дворах, заглядали в занедбані сараї та зарості вільхи біля потічка. Марно.
Бенедикт засумував. Він міг годинами сидіти на підвіконні, дивлячись у порожнечу. Свою «пенсію» він зустрів десь у 1998-му. Майже не виходив, багато спав, худнув. Було видно, що він старіє не лише тілом, а й душею.
У липні 1999 року сталося неочікуване: він почав жалібно шкребтися у двері. Я пішов за ним. Бенедикт важко спускався зі східців, перечіплюючись на кожній сходинці, наче старий дід. Він обійшов будинок і попрямував до крутого пагорба, що височів неподалік. Я хотів взяти його на руки, допомогти, але кіт люто чинив опір, показуючи: «Не смій, я маю йти сам».
На вершині він зупинився біля старої лисячої нори. Обернувся і подивився мені прямо в очі – так, ніби хотів щось сказати наостанок. А потім стрімко, попри свою старечу неміч, юркнув у темряву підземелля. І зник.
Я гукав його, світив ліхтариком, приносив корм. Але Бенедикт більше не вийшов. Мабуть, правду кажуть, що старі коти йдуть у свою останню дорогу подалі від людських очей, щоб не лишати по собі смутку. А нам лишилося тільки вірити, що той кущ дикої шипшини з пурпуровими квітами, який виріс наступного літа на тому пагорбі – це і є наш Беня у своєму новому втіленні.
