— Тобто ти вліз у борги потай від мене, а віддавати тепер має все це хто? Я? Ти нічого не переплутав, любий мій? Сам набрав — сам і віддавай!
— Іро, тут таке діло… Мені терміново потрібно двісті тисяч гривень. Слова впали у кухонну тишу важко й недоречно, як камінь у каструлю з супом. Ірина завмерла, тримаючи в руці пакет молока. Її рухи, ще мить тому плавні й виважені, раптово обірвались на півдорозі. Вона розкладала продукти по полицях холодильника, і кожна банка йогурту, кожен шматок сиру мали там своє місце. Усе мало порядок, як і в її житті. А тепер цей порядок порушили.
Ірина не повернулась. Вона продовжувала вдивлятись у білу пластикову стінку холодильника, але вже нічого не бачила. У голові пронісся вихор припущень: машина? робота? здоров’я? Все це можна було б пояснити, вирішити. Вона повільно поставила пакет на стільницю — звук вийшов глухий і безповоротний.
— На що? — її голос був рівним і порожнім, лише констатація. Потрібен факт.
Дмитро стояв у коридорі, не наважуючись увійти. Він переминався з ноги на ногу, й шаркання його домашніх капців по ламінату обурювало Ірину. Він завжди так робив, коли відчував провину.
— Ну… розумієш… це борг.
Ірина нарешті повернулася. Вона схрестила руки і сперлася об стільницю. Погляд у неї був пильний і холодний — такий, яким дивиться слідчий, який знає правду, але чекає, коли її озвучить підозрюваний.
— Який борг, Дімо? Ми не маємо боргів. Я веду бюджет. Я б знала.
Дмитро нарешті зайшов у кухню, ховаючи очі. Його погляд блукав по фасадам шаф, по плитці, по чайнику — куди завгодно, аби не дивитися їй у вічі.
— Я… я рік тому позичив. У Сергія. Ну, ти його знаєш.
Він ледве вичавив із себе цю інформацію, як останню краплю із сухого тюбика. Кожне слово давалося важко.
— Рік тому? — Ірина примружилась. — І на що ти міг позичити такі гроші, не сказавши мені жодного слова?
Тут він зробив помилку. Чоловік подумав, що правда про його «благородний» вчинок усе врятує.
— На мамин ювілей, — випалив Дмитро, навіть із тінню гордості в голосі. — Пам’ятаєш, ми тоді сперечались? Ти хотіла подарувати їй сервіз, а я наполіг на тій путівці в дорогий санаторій. Ну, ще й гроші на свято дав. Звідки ж у неї такі доходи, щоб відсвяткувати шістдесятиріччя у дорогому ресторані на сорок людей. Вона ж так раділа… Я думав, віддам борг із премії, потім підзароблю десь… А потім… просто забув. А Сергій учора подзвонив, каже, йому самому треба, просить повернути до кінця тижня.
Ірина слухала його, і її обличчя кам’яніло. Цілий рік він жив із цим боргом, не промовивши ані слова. Цілий рік — і його образ щедрого, турботливого сина був лише ширмою, за якою ховалась брехня. Вона згадала світлини з того санаторію: щаслива свекруха на тлі гір, її дзвінки, сповнені радості. І все це — куплене в таємний борг. За її спиною.
— Тобто ти вліз у борги потай від мене, а тепер віддавати маю я? Ти нічого не поплутав, любий? Сам набрав — сам і розгрібай. Але з сімейного бюджету ти не отримаєш жодної копійки.
Дмитро підняв голову. Він очікував чого завгодно: сліз, сварки, докорів — усе це він умів нейтралізувати обіймами й солодкими словами. Але та крижана твердість у її голосі вивела його з рівноваги.
— Іро, ну зачекай… Ми ж сім’я! Мама — це святе. Я ж хотів як краще…
— Ні, — відрубала вона, і в її тоні забриніла сталь. — Сім’я — це коли радяться. Коли разом вирішують, як зробити мамі приємне, не пробиваючи дірку в гаманці. А коли за спиною влаштовують широкі жести, а потім, біжать до дружини — це не сім’я. Це безвідповідальність.
Вона відштовхнулась від стільниці, випрямившись.
— Тож слухай уважно. Це твоя проблема. І розв’язувати її будеш ти. Можеш продати свій новенький ноутбук, який купив минулого місяця «для роботи» — це частина суми. Можеш знайти підробіток. Можеш попросити у мами. Впевнена, вона оцінить свій подарунок по-новому, коли дізнається справжню його ціну. Але моїх грошей у цій історії не буде. Жодної копійки.
Дмитро дивився на неї, і в його очах була розгубленість. Він очікував сліз, обурення, сцени, яку можна списати на «жіночу емоційність». До цього він був готовий. Але він не був готовий до її реакції.
— Тобто, по-твоєму, я мав дозволити тобі подарувати мамі на шістдесят років чергову «пилозбирачку»? — голос Дмитра, ще хвилину тому просальний, набув докірливих ноток. — Я ж чоловік! Я хотів зробити для мами справжній, достойний подарунок! А тобі шкода кожну копійку! Я тебе знаю!
Ірина навіть не поворухнулася. Вона стояла нерухомо, долонями впершись у стільницю, наче стримувала невидиму межу, за яку йому не можна було ступати.
— Не треба звалювати на мене провину, Дімо. Я пропонувала не «пилозбирачку», а чудовий дорогий сервіз, який вона сама хотіла. Але головне — я пропонувала те, що ми могли собі дозволити. Разом. А ти вирішив пограти у щедрого сина — але за чужий рахунок. Тільки виставили рахунок не мені, а тобі. Тому залиш свою чоловічу гордість при собі — вона тут ні до чого.
Його обличчя налилось. Він зробив крок уперед.
— Та що ти взагалі розумієш?! Для тебе головне — це цифри в комп’ютері! Дебет, кредит, залишок на рахунку! Ти перетворила наше життя на бухгалтерський звіт! Для тебе моя мама — це просто стаття витрат!
— Так, — спокійно погодилась вона й підняла на нього погляд. Прямий та твердий. — Так, я слідкую за цифрами. Бо ці цифри — це дах над нашими головами. Це їжа, яку ти їси. Це твій одяг. Це наша стабільність, яку ти проміняв на одну мить показного «успіху» перед мамою. І будь чесним перед собою. Ти робив це не для неї. Ти робив це для себе. Щоб відчути себе значущим, щедрим, успішним сином. Бо справжній подарунок матері — це не таємний борг, який потім треба вибивати. Справжній подарунок — це чесність і турбота. Ані того, ані іншого ти не проявив. Особливо щодо мене.
Кожне її слово було точним. Вона не кричала, але її спокій звучав гучніше будь-яких докорів. Вона не звинувачувала — вона констатувала факти. І ця об’єктивність залишала його без жодної лазівки. Йому нічим було заперечити, бо він знав — вона має рацію.
— Як ти можеш бути такою? — прохрипів він, розуміючи, що програв. — Я не очікував такого. Я думав, ми — команда. Що дружина підтримає у важкий момент.
— Команда грає за спільними правилами, — парирувала Ірина й зробила крок йому назустріч. Тепер вони стояли майже впритул, і повітря між ними стало важким. — А ти вирішив грати у свою гру. А коли зрозумів, що програєш, прибіг до мене, щоб я розплатилась за твої ставки. Це не команда, Дімо. І я відмовляюсь у цьому брати участь. Хотів бути самостійним чоловіком, що сам приймає рішення? Тоді прийми й наслідки. І розв’яжи цю проблему сам.
Він дивився на неї — й у його погляді не було образи, лише розгубленість. Його слова, його маніпуляції розсипались у пил. Він випробував усе, але нічого не спрацювало. Вона була не слабкою жінкою, яку можна було зламати. Він мовчки розвернувся й вийшов із кухні.
Ірина не рушила з місця. За мить вона почула, як він бере телефон і набирає номер. Вона знала, кому він дзвонить. Не другу за порадою. Це був виклик підкріплення. Останній, найсильніший козир.
Вона спокійно дістала склянку, налила води з фільтра й повільно випила, готуючись до наступного акту цієї дешевої п’єси. З кімнати чітко долинав голос Дмитра:
— …взагалі не розуміє… як чужа людина…
Він не брехав — він просто конструював зручну для себе реальність, у якій він — потерпілий, а вона — йому щось винна.
Не минуло й двадцяти хвилин, як різкий, нетерплячий дзвінок у двері прорізав напружену тишу квартири. Дмитро кинувся відчиняти. Ірина залишилась на кухні. Вона не збиралась зустрічати гостю з фальшивою усмішкою.
У передпокої почувся шум, а за мить у дверному прорізі кухні з’явилася Людмила Павлівна. Вона увійшла не як гостя — як інспектор. Її погляд ковзнув по Ірині, не затримуючись.
— Дімо, синочку, що тут коїться? — її голос був сповнений обурення. — Я по телефону таке почула, досі не можу отямитись. Що сталося?
Дмитро негайно зробив крок уперед, надівши маску ображеної невинності.
— Мамо, я ж тобі пояснював. Я просто попросив у Іри допомоги. Всього лише. А вона… — він театрально махнув рукою в бік дружини, — …вона мені заявила, що це — мої проблеми. Що я маю продати речі, знайти другу роботу!
Людмила Павлівна перевела погляд на Ірину. В її очах було праведне розчарування.
— Ірочко, я завжди вважала тебе розумною дівчиною. Але те, що я зараз чую — просто не можу прийняти. Мій син від щирого серця зробив мені подарунок, про який я й мріяти не могла. Він хотів ощасливити матір. Невже це привід так його ображати?
Ірина злегка вдихнула — як перед зануренням у холодну воду. Її спокій залишався непорушним.
— Людмило Павлівно, ображає його не моя реакція, а те, що його «подарунок від щирого серця» був зроблений потайки, та ще й у борг. І тепер людина, в якої він ці гроші позичив, вимагає повернути їх назад. Я не ображаю вашого сина. Я просто відмовляюсь покривати його безвідповідальність.
Слово «безвідповідальність» повисло у повітрі. Людмила Павлівна здригнулась, ніби її справді вибили з колії.
— Безвідповідальність? Турботу про матір ти називаєш безвідповідальністю?! Та я все життя йому віддала! І він, як вдячний син, хотів зробити мені приємне! А ти замість того, щоб пишатися таким чоловіком — рахуєш гроші! Як можна бути такою дріб’язковою?
Напруження розмови стрімко зростало. Дмитро, відчувши материнську підтримку, розпрямив плечі.
— От бачиш, мамо! Я ж тобі казав! Для неї головне — бюджет, її правила! Ніякої поваги ані до мене, ані до тебе!
— Повага — це не про потурання будь-яким забаганкам, Дімо, — спокійно відповіла Ірина, глянувши прямо в очі чоловікові, цілком ігноруючи його матір. — Повага — це коли радяться з дружиною, а не ставлять її перед фактом таємних боргів. Ти вирішив усе сам — будь ласка, вирішуй наслідки теж сам.
Людмила Павлівна остаточно скинула маску розчарованої матері. Її обличчя налилось обуренням, а голос задзвенів від обурення.
— Та як ти смієш так із ним говорити?! Це мій син! Він для мене старався! І кожна нормальна дружина мала б його підтримати! А ти… ти поводишся як чужа! Наче тобі байдуже, що буде з твоїм чоловіком!
Вона зробила крок уперед, ставши між сином і невісткою, наче хотіла захистити Дмитра собою. І тоді Ірина зрозуміла — усі слова, звернені до Дмитра, марні. Він сховався за мамину спідницю, і саме звідти черпав свою правоту.
Ірина перевела спокійний погляд на свекруху.
— Гаразд. Ви маєте рацію, Людмило Павлівно. Він зробив це заради вас. Це був подарунок для вас особисто. І якщо він такий цінний, якщо він був продиктований такою сильною синівською любов’ю, то, можливо, й вирішувати наслідки цього жесту вам разом. Як головному винуватцю і головному отримувачу цього… «подарунка».
— Що?! — вирвалося в Людмили Павлівни. Слово «подарунок» у виконанні невістки звучало як образа.
Дмитро інстинктивно став поруч із матір’ю, ніби прикриваючи її від Ірини.
— Іро, ти що таке кажеш?! Як ти можеш так говорити моїй матері?!
Але Ірина більше не дивилась на нього. Для неї він перестав бути самостійною людиною. Він став тінню за спиною матері, її голосом, її відлунням.
— Я говорю цілком логічні речі, — її голос залишався рівним. — Ви самі щойно сказали, що Діма зробив це заради вас. І ця любов має свою чітку ціну — двісті тисяч гривень. Тож рахунок виставлено. А оскільки я не була ні замовником, ні отримувачем цієї послуги, то й платити відмовляюся.
Вона зробила коротку паузу.
— Ви — його мати. Ви його краще знаєте. Ви знали, що він здатен на такі жести, не задумуючись про наслідки. Можливо, вам варто було запитати, звідки в нього взялись зайві гроші на путівку й значна сума на святкування ювілею, коли ми собі цього дозволити не могли. Але вам було приємніше прийняти подарунок. Що ж — приємне закінчилося. Настав час розраховуватись.
Людмила Павлівна не змогла нічого сказати. Вона прийшла як суддя, а стала підсудною.
— Я… я маю платити за власний подарунок? — прошепотіла вона, і в її голосі вперше бриніла розгубленість. — Це… абсурд…
— Абсурд — це брати таємно в борг, аби справити враження, а потім бігти до дружини з вимогою все погасити, — відрізала Ірина. Вона обійшла стіл і стала біля вікна, перегородивши їм шлях назад. — А це — цілком логічний підсумок. Діма сам не впорається. Я йому допомагати не буду. Тож тягар лягає на того, для кого це все й влаштовувалося. Ваша спільна проблема. Ваша і Дімина.
Ці слова пролунали як вирок. Була «наша сім’я» — вона і Дмитро. Тепер залишилася лише «ваша сім’я» — Дмитро й його мама.
Чоловік метався очима між дружиною та матір’ю. Його обличчя ковзало від обурення до відчаю. Він сам загнав себе в пастку — привів матір як захисницю, але вона не змогла його захистити.
— Іро, будь ласка… досить…
— Я все сказала, Дімо, — вона востаннє глянула на нього. В її очах була лише холодна втома і твердість прийнятого рішення.
Вона не грюкала дверима, не кричала. Просто взяла сумку, перевірила, чи на місці ключі, й вийшла, лишивши їх у тиші, що важче за будь-які слова. Жінка пішла у парк зібрати думки й подихати свіжим повітрям.
Через два дні Дмитро мовчки пішов у банк. Він не став більше нічого обговорювати з Іриною — просто підписав усі необхідні папери й оформив кредит. Суму погодили швидко, бо він мав офіційну роботу та стабільний дохід. Повернувшись додому, він кинув на кухонний стіл квитанцію:
— Гроші завтра переведуть Сергію. Я вирішив це сам. Ти задоволена?
Ірина не відповіла одразу. Вона просто кивнула, не підіймаючи на нього очей. Їй не було приємно, що він заліз у ще один борг, але це, принаймні, був його вибір, його відповідальність.
Через кілька днів Ірина випадково підслухала, як він говорив із матір’ю телефоном:
— Мамо, ні, Іра не платила. Я сам взяв кредит… Та ні, допомога не потрібна… Просто треба було одразу думати головою.
У його голосі не було ані образи, ані докору — лише втома. Вперше за довгий час Ірина відчула до нього не образу, а слабку тінь співчуття. Він нарешті доріс до того, щоб відповісти за свої вчинки сам.
З того часу розмова про борг між ними більше не підіймалася. Ірина дала йому простір — хай сам розбирається зі своїми фінансами. Їй важливо було інше: що цього разу він сам розв’язав свою проблему. І вперше за довгий час вона відчула, що, можливо, він ще стане надійним чоловіком, за яким вона буде, як за кам’яною стіною.
