— Тобі не соромно приносити додому такі мізерні суми, поки я забезпечую тобі розкішне життя? — запитав Анатолій, дивлячись на мою розрахункову квитанцію. Проте зовсім скоро ролі змінилися, і він був змушений заглядати мені в руки в очікуванні кожної гривні.
Гроші Анатолія завжди були предметом його особливої гордості, а мої заробітки він вважав чимось другорядним. Ми прожили разом десять років, і весь цей час я вислуховувала зауваження про те, що моя робота в архіві — це просто спосіб не знудитися вдома. Він працював у великій будівельній компанії, займав непогану посаду і щомісяця приносив суму, яка значно перевищувала мою.
Однак замість того, щоб радіти нашому спільному добробуту, він використовував це як інструмент впливу. Кожного разу, коли я купувала собі нову сукню чи навіть книгу, Анатолій обов’язково знаходив привід зауважити, що ці витрати покриваються саме з його кишені.
— Тамаро, ти знову витрачаєш мої ресурси на дурниці — казав він, дивлячись на пакет з покупками.
— Це мої кошти, Анатолію, я цілий місяць працювала — намагалася пояснити я.
— Твої кошти — це сміх, а не гроші. Те, що ти отримуєш, вистачить хіба що на оплату комунальних послуг за один тиждень. Все інше лежить на моїх плечах, тож май совість і не називай ці дрібняки зарплатою.
Його слова завжди кололи, але я звикла мовчати. Я люблю свою роботу, мені подобається тиша архівних залів, запах старого паперу та відчуття того, що я зберігаю історію. Але для Анатолія успіх вимірювався лише цифрами на банківському рахунку. Він часто збирав друзів у нас вдома і під час розмов любив підкреслити, що він єдиний годувальник у сім’ї. Він робив це з посмішкою, ніби жартуючи, але я бачила в його очах зверхність.
— Моя Тамара працює для душі — говорив він гостям — а я працюю для того, щоб у цій душі було що їсти.
Друзі сміялися, а я відчувала, як всередині щось обривається. Проте життя має цікаву властивість змінювати декорації саме тоді, коли ти найменше на це очікуєш. Пів року тому компанія Анатолія потрапила під скорочення. Його відділ просто розформували за один день. Спочатку він був впевнений, що знайде нове місце за тиждень. З його досвідом та амбіціями він не сумнівався у власній затребуваності. Але тижні перетворилися на місяці.
Перший місяць він поводився так, ніби він у відпустці. Спав до обіду, грав у комп’ютерні ігри та чекав на дзвінки від рекрутерів. Проте дзвінків не було. Ринок праці змінився, і його високі запити щодо зарплати ніхто не поспішав задовольняти. Коли наші заощадження почали танути, тон Анатолія змінився. Він став дратівливим, але все ще намагався тримати марку.
— Це тимчасові труднощі — запевняв він себе і мене — скоро я повернуся до справ і ми забудемо про цей період.
Але час ішов, а нічого не змінювалося. Тепер ми жили виключно на мою зарплату, яку він раніше називав копійками. Тепер ці копійки стали єдиним джерелом для купівлі продуктів, оплати оренди та інтернету, за яким він шукав роботу. Я помітила, як змінився його побут. Тепер він не гребував їсти те, що я готувала з недорогих продуктів, хоча раніше вимагав лише делікатесів.
Одного вечора я прийшла втомлена з роботи і побачила, що він знову нічого не зробив по дому. Посуд у мийці був немитий, підлога засипана крихтами, а Анатолій просто лежав на дивані з телефоном.
— Анатолію, ти міг би хоча б прибрати на кухні, поки я на роботі — тихо сказала я.
Він підвів очі, і я побачила в них знайому зверхність, яка тепер змішалася з прихованою злістю.
— Ти тепер вирішила мені вказувати, бо приносиш додому свої нещасні гроші? — запитав він.
— Ці нещасні гроші зараз годують нас обох уже п’ятий місяць — відповіла я, не стримавшись.
— Не смій мені цим дорікати. Те, що я зараз без роботи, не дає тобі права зі мною так розмовляти. Я приносив у цей дім стільки, скільки ти за все життя не заробиш.
Я зрозуміла, що людина не змінилася. Навіть опинившись у ситуації залежності, він продовжував триматися за свій ілюзорний статус головного. Він не відчував вдячності, він відчував лише образу за те, що його звична картина світу зруйнувалася.
Минуло ще два місяці. Моя робота стала для мене порятунком не лише фінансовим, а й емоційним. В архіві було спокійно, а вдома панувала напружена атмосфера. Анатолій почав звинувачувати мене в тому, що я не надихаю його на нові звершення. Він казав, що моє дріб’язкове мислення заважає йому знову стати успішним.
— Якби ти була амбітнішою, ми б зараз не рахували кожну гривню — заявив він одного разу за вечерею.
— Я працюю на повну ставку і беру додаткові зміни, щоб ми могли платити за квартиру — нагадала я йому.
— О, знову ти про свої досягнення. Та твої додаткові зміни — це дрібниці порівняно з одним моїм колишнім бонусом. Ти просто не розумієш масштабу.
Я дивилася на нього і бачила чужу людину. Мені стало цікаво, що б він робив, якби мене не було поруч. Де б він брав гроші на свій тютюн, на інтернет, на їжу? Він сидів на моїй шиї, але при цьому продовжував мене критикувати. Найцікавіше почалося тоді, коли йому нарешті запропонували роботу. Це була посада рівнем нижче, ніж він звик, і з зарплатою, яка була лише трохи вищою за мою.
— Я не піду туди — сказав він, кинувши слухавку — це нижче моєї гідності. Працювати за такі гроші — це себе не поважати.
— Але нам потрібні гроші, Анатолію. Моїх ресурсів уже не вистачає на все.
— Тоді знайди кращу роботу. Ти ж така розумна, от і прояви себе. А я чекатиму на гідну пропозицію.
У цей момент я зрозуміла, що ситуація зайшла в глухий кут. Він не збирався нічого змінювати. Йому було зручно бути невизнаним генієм, якого утримує дружина, водночас принижуючи її за те, що вона не заробляє мільйони. Моє терпіння вичерпалося. Я почала задумуватися, чи варто продовжувати ці стосунки. Чи є сенс тягнути на собі людину, яка не лише не допомагає, а й намагається знищити мою самооцінку, щоб почуватися краще на моєму фоні?
Минули вихідні, і я прийняла рішення. Я сказала йому, що більше не буду оплачувати його особисті витрати. Тільки спільні рахунки за квартиру та найпростішу їжу.
— Ти з глузду з’їхала? — вигукнув він — Ти хочеш, щоб я голодував?
— Ти доросла людина, Анатолію. Ти кажеш, що мої заробітки — це дрібниці. Тож ці дрібниці більше не будуть витрачатися на твій комфорт. Шукай роботу, будь-яку.
Тієї ночі ми спали в різних кімнатах. Я відчувала неймовірну легкість, попри всю складність ситуації. Я більше не хотіла бути жepтвою його комплексів.
За тиждень він знайшов роботу. Не ту, про яку мріяв, а звичайним менеджером у невеликій фірмі. Його пиха трохи вщухла, але холод між нами залишився. Він так і не вибачився за свої слова. Він просто почав сприймати нову реальність, де він більше не є королем ситуації. Але я більше не відчуваю до нього тієї поваги, яка була раніше. Тепер я бачу в ньому лише людину, яка вміє бути сильною лише тоді, коли у неї є гроші, і стає дріб’язковою та агресивною, коли їх немає.
Зараз ми живемо як сусіди. Він приносить свою зарплату, я свою. Ми більше не обговорюємо спільне майбутнє, бо я не впевнена, що воно у нас є. Його ставлення до моєї праці назавжди залишило слід у моїй душі. Кожного разу, коли він намагається знову почати повчати мене, я просто згадую ті місяці, коли він жив за мій рахунок і продовжував мене ображати.
Чи можна повернути довіру та любов після такого досвіду? Чи варто залишатися з людиною, яка цінує тебе лише через призму фінансових надходжень? Кожна жінка вирішує це для себе сама. Я свій вибір ще остаточно не зробила, але я точно знаю, що більше ніколи не дозволю нікому знецінювати мою працю та моє життя. Іноді важкі часи приходять не для того, щоб нас зламати, а для того, щоб показати справжнє обличчя тих, хто поруч.
Як ви вважаєте, чи має право чоловік дорікати дружині її заробітком, якщо сам опинився у скруті? Чи це просто риса характеру, яку не змінити жодними обставинами? Мені дуже важливо почути вашу думку, адже кожна така розповідь допомагає комусь іншому не зробити помилку.
Будь ласка, поставте свою вподобайку цій історії, якщо вона відгукнулася у вашому серці, і напишіть у коментарях, що ви думаєте про поведінку Анатолія — це надзвичайно важливо для розвитку нашої спільноти та підтримки тих, хто потрапив у схожу ситуацію. Чи змогли б ви пробачити таке ставлення після того, як самі тягнули сім’ю на собі?
