— Тобі дружина важливіша за рідну матір, — сказала вона, коли Артем спробував пояснити, що нам потрібні гроші на дитину. З того дня ми зрозуміли: наше вимушене проживання у Світлани Петрівни мало свою ціну, і тепер ця ціна тримає нас у постійному страху
Мене звати Маруся. Мені двадцять шість, і я заміжня за прекрасним чоловіком на ім’я Артем. Ми разом уже п’ять років, із них два — у шлюбі. У нас є маленька донечка, наше сонечко, якій нещодавно виповнився рік. Наше життя могло б бути ідеальним, якби не одна людина — мама Артема, Світлана Петрівна.
Наше сімейне щастя почало хитатися ще до народження донечки. Ми з Артемом одружилися, коли я була студенткою, і знімали маленьку, але затишну квартиру. Жили скромно, але були щасливі. Коли я дізналася про вагітність, Артем вирішив, що нам потрібно жити економніше, щоб зібрати гроші на власне житло чи хоча б на перший внесок за іпотеку. Тоді Світлана Петрівна запропонувала нам переїхати до неї.
— Діти, ви ж економите, а я живу сама у великій трикімнатній квартирі, — говорила вона по телефону, її голос здавався щирим і турботливим. — Переїжджайте до мене. Поживете, поки дитина не підросте, а там видно буде. І мені веселіше, і ви гроші збережете.
Артем спочатку сумнівався. Він добре знав свою маму, її доволі непростий характер і любов до контролю. Але я була на сьомому небі від щастя, вважаючи, що це чудовий шанс для нас. Я ж тоді не знала, наскільки дорого нам обійдеться ця економія.
Ми переїхали. Із першого дня атмосфера стала напруженою. Світлана Петрівна почала встановлювати свої правила. Я не могла ввімкнути пральну машину, коли мені зручно, не могла готувати, що хотіла, бо їй не подобався запах. Вона постійно коментувала, як я мию посуд, як прибираю, як доглядаю за чоловіком.
— Марусю, ти так і не навчилася правильно витирати пил. Усе залишаєш.
— Артеме, вона тобі що, не може нормальну вечерю приготувати? Ти ж працюєш, тобі сили потрібні.
Я намагалася мовчати й терпіти. Думала, що це тимчасово, що заради нашої мети варто потерпіти. Артем також це бачив, намагався нас примирити, але його мама завжди знаходила спосіб мене зачепити, не роблячи цього прямо.
Наш маленький син народився, і життя стало ще складнішим. Світлана Петрівна взяла на себе роль головного експерта з виховання, не даючи мені спокою.
— Це що за пелюшка? Ти дитину не так тримаєш, вона має плакати, щоб легені розвивалися.
— Не можна її так часто годувати, розбалуєш.
Я не могла спокійно ні погуляти з донькою, ні просто залишитися з нею наодинці. Свекруха постійно була поруч. Артем захищав мене, але це лише посилювало конфлікт.
Через п’ять місяців такого життя ми зрозуміли, що більше не можемо. Ми накопичили трохи грошей, і хоч до мрії було далеко, вирішили терміново з’їжджати. Артем знайшов невелику однокімнатну квартиру в іншому районі.
Світлана Петрівна сприйняла наш від’їзд як особисту образу, як зраду.
— Ви що, не вдячні? Я для вас усе, а ви від мене тікаєте.
— Мамо, ми хочемо самостійності. Ми вдячні тобі за допомогу, але так буде краще, — спокійно пояснював Артем.
— Нічого не краще! Це мене ображає!
Ми все одно поїхали. Здавалося б, усе. Нарешті ми вільні. Але найгірше чекало нас попереду.
Після нашого переїзду Світлана Петрівна почала телефонувати Артему щодня, а її тон ставав усе вимогливішим. Спочатку вона просила купити їй продукти, потім — оплатити комунальні послуги. Артем, як добрий син, не відмовляв.
Одного разу, коли Артем повернувся з роботи, він був надзвичайно засмучений.
— Що сталося, коханий? — запитала я.
— Мама… вона виставила мені рахунок, — він важко сів на стілець, тримаючи в руках телефон.
— Який рахунок? За що? — моє серце забилося швидше.
— Вона вирахувала, скільки ми їй нібито винні за проживання в її квартирі.
Артем показав мені повідомлення. Там був довгий список: плата за комунальні, плата за користування її меблями, плата за нібито підвищене споживання світла й води. У кінці стояв неймовірний підсумок. Виходило, що за п’ять місяців ми нібито завдали їй збитків на суму, яка становила приблизно дев’яносто відсотків місячної зарплати Артема.
— Вона назвала це орендна плата, — пояснив Артем, його голос тремтів. — Каже, що ми жили, користувалися її комфортом, а вона відмовилася від можливості здати кімнату.
— Але вона сама запропонувала нам жити! — я була приголомшена такою нахабністю.
— Вона каже, що пропонувала, але не думала, що ми будемо так довго, і що я, її син, повинен нести відповідальність за те, що ми займали місце.
Світлана Петрівна наполягала, що Артем повинен почати виплачувати їй цю суму щомісяця. Тобто віддавати їй майже всю свою зарплату. І вона вже почала. Щойно Артему приходила зарплата, вона писала йому повідомлення з вимогою переказати їй гроші.
Артем відчував себе розірваним на частини. З одного боку, він розумів абсурдність ситуації, але з іншого — це його мама. Вона маніпулювала почуттям провини, нагадуючи про всі свої жертви й про те, як вона його виховувала.
— Мамо, я не можу віддавати тобі стільки грошей. У нас донька, нам треба її забезпечувати, — намагався він пояснити їй по телефону.
— Ти про мене думай! Я тебе виростила, а ти мені тепер навіть допомогти не хочеш. Тобі дружина важливіша за рідну матір, — її голос звучав ображено й театрально.
Ситуація стала нестерпною. Ми ледве зводили кінці з кінцями. Ми мали платити за оренду нашої нової квартири, купувати їжу для дитини, а грошей не вистачало навіть на найнеобхідніше. Артем став дратівливим, втомленим від постійного тиску.
Ми поговорили. Я сказала, що ми не можемо так жити. Наша дитина повинна мати все необхідне, а вона зараз позбавлена багато чого через її вимоги.
— Артеме, вона нічого не розуміє. Це маніпуляція. Це не орендна плата, це вимагання, — говорила я, намагаючись донести до нього свою думку.
— Я знаю, Марусю. Але як я можу відмовити? Це ж моя мама, — він був у відчаї.
Ми вирішили спробувати поговорити з нею разом, але це не допомогло. Світлана Петрівна вислухала нас, а потім просто відповіла:
— Або ви платите, або я перестаю з вами спілкуватися. Я буду розповідати всім нашим знайомим про те, як мій син, якого я виростила, зраджує мене, і як його дружина налаштовує його проти рідної матері.
Ці слова були мов холодний душ. Вона погрожувала репутацією Артема, його родинними зв’язками, його спокоєм. З того часу Артем платить їй, хоча і зі сльозами на очах. Ми живемо в постійному стресі, борг перед мамою з кожним місяцем стає більшим, а наша мрія про власну квартиру та нормальне життя віддаляється. Я не знаю, скільки це ще триватиме.
Ця ситуація змушує нас замислитися над дуже важливим питанням: де та межа між синівським обов’язком та фінансовим? Як захистити свою молоду сім’ю від такого втручання, коли тиск іде від найріднішої людини? Чи має Артем право сказати рішуче ні, навіть якщо це призведе до розриву стосунків із матір’ю?
Що б ви порадили Артему і мені в цій ситуації? Як нам знайти сили протистояти цій вимозі, не руйнуючи повністю зв’язок із мамою? Ваша думка для нас зараз неймовірно важлива.
Будь ласка, якщо ця історія зачепила вас, підтримайте нас своєю вподобайкою і обов’язково напишіть у коментарях, що ви думаєте про нашу ситуацію. Ваша підтримка допоможе нам відчути, що ми не одні в цій важкій життєвій ситуації.
