— Тітонько, не сваріться! Ми просто хотіли поїсти! — долинуло з саду дитяче благання.
Олена Петрівна, невисока жінка з короткою стрижкою, вискочила на ґанок своєї дачі й завмерла. Біля яблуні стояли двоє дітей — хлопчик років десяти й дівчинка трохи молодша. В обох у руках були стиглі яблука, що блищали на сонці.
— Негайно покладіть на місце! — рішуче рушила до них Олена Петрівна. — Не можна брати чуже! Хто вас так навчив?
Хлопчик став попереду, затуляючи сестру:
— Ми не крали! Ми тільки два яблука взяли…
— Сьогодні два, вчора три, а завтра весь сад обдерете! — відрізала вона. — Як вас звати? Де ваші батьки?
— Я Максим, а це Ірина, — пробурмотів хлопчик, опустивши очі. — Мама на роботі.
— Ага, — схрестила руки Олена Петрівна. — Зараз підемо до вашої мами, я їй усе розповім. І якщо ще раз побачу вас у своєму саду — викличу поліцію!
Діти перелякано перезирнулися. В очах Іринки заблищали сльози.
— Мама пізно приходить, — прошепотіла вона. — Ми просто дуже хотіли їсти…
Олена Петрівна насупилася:
— А вдома що, їжі нема?
— Є каша, — відповів Максим. — Але ми її вже три дні їмо. Мама сказала, що ввечері щось принесе…
Щось боляче клацнуло в серці Олени Петрівни, але вона не подала виду:
— Це не виправдання. Ходімо до вашого дому.
Анна відчинила двері й застигла, побачивши сусідку з дітьми. Обличчя в неї було виснажене, з темними колами під очима.
— Добрий день… — невпевнено сказала вона. — Щось сталося?
— Ваші діти без дозволу беруть яблука з мого саду, — без вступів заявила Олена Петрівна. — Прошу вжити заходів.
Анна зблідла й глянула на дітей:
— Це правда?
Максим і Ірина мовчки кивнули.
— Перепрошую вас, — Анна потерла скроню. — Діти, як вам не соромно? Ми ж говорили про це.
— Але ми були голодні, — пискнула Ірина. — А в тіточки так багато яблук!
— Так, багато. Бо я доглядаю цей сад увесь рік, — суворо відповіла Олена Петрівна. — А ваші діти вирішили, що можуть просто прийти й узяти.
— Ми заплатимо, — швидко сказала Анна. — Скільки вони взяли?
— Справа не в грошах! — обурилася Олена Петрівна. — А в принципах! Діти мають знати межі.
— Ви маєте рацію, — опустила очі Анна. — Діти, негайно перепросіть.
— Вибачте, — сказали Максим і Ірина разом.
— І щоб більше цього не було, — додала Олена Петрівна, прямуючи до хвіртки.
Виходячи з подвір’я, вона почула тихий голос Анни:
— Сьогодні аванс отримаю… Потерпи ще трохи, добре?
— Занадто ти сувора до дітей, Олено, — озвався через паркан сусід Микола Іванович. — Подумаєш, пару яблук узяли.
— А ти, Івановичу, краще за своїм садом дивися, — огризнулася вона, підрізаючи сухі гілки. — І взагалі, посунь свій паркан на пів метра — він на моїй землі.
— Та все те саме! — хитнув головою сусід. — Уже десять років сперечаємося. Я, між іншим, дозволив дітям яблука рвати. Їхня мама з ранку до ночі працює.
— То хай працює і не вчить дітей жебракувати, — відрізала Олена Петрівна. — Я теж доньку сама ростила — і нічого, не крали.
— Часи інші, — зітхнув Микола Іванович. — Будь добрішою, Олено. Ти сама — от і сердишся на всіх.
— Не читай мені моралі.
— Мамо, чому ти така? — спитала Поліна, розкладаючи продукти в холодильник. — Ну що ті яблука?
— Сьогодні яблука, а завтра квартиру винесуть, — насупилася Олена Петрівна. — А мати в них добра — не справляється, от і посилає дітей.
— Самій ростити дітей важко, — тихо сказала Поліна.
— Знаю, — різко відповіла мати. — Але ми чужого не брали.
Увечері, проводивши доньку до міста, Олена Петрівна знайшла в поштовій скриньці конверт. Усередині — зім’яті гривні й дитячий запис:
«За яблука. Будь ласка, пробачте нас».
Вона довго сиділа на ґанку, стискаючи той конверт у руках.
Ранок почався з гуркоту. Вночі здійнявся сильний вітер, і велика гілка старої яблуні зламалася, пошкодивши паркан.
Олена Петрівна вибігла у двір — і завмерла. Максим і Ірина вже були там. Хлопчик намагався підняти важку гілку, а дівчинка підпирала її палицями.
— Що ви робите? — здивувалася Олена Петрівна.
— Хотіли полагодити, — прошепотів Максим. — Це не ми, це вітер.
— Ми рятуємо вашу яблуню, — додала Ірина. — Вона ж плакатиме, якщо гілка зовсім зламається.
Олена Петрівна розгублено дивилася на них.
— Навіщо ви допомагаєте? Я ж вас сварила.
— Ми поливаємо ваші яблуні щодня з того боку паркану, — несподівано сказав Максим. — Коли ви їдете в місто. Бо спека, вони можуть засохнути.
— Поливаєте?.. — не повірила вона. — Навіщо?
— Вони гарні, — просто сказала Ірина. — І яблука смачні.
Олена Петрівна повільно сіла на лавку.
— То ви не просто так лізли в сад?
— Ні, — похитав головою Максим. — Ми доглядали. Просто того дня дуже хотіли їсти…
— Чому не сказали мені?
— Ви завжди сердита, — тихо мовила Ірина. — Сваритеся з мамою і з дідусем через паркан.
Обличчя Олени Петрівни почервоніло.
— Анно, зачекай! — гукнула вона сусідку, що поспішала на роботу. — Можна тебе?
— Я запізнюся… — винувато усміхнулася Анна.
— Це про дітей, — наздогнала її Олена Петрівна. — Нехай приходять до мене після школи. Я побуду з ними, поки ти не повернешся.
Анна завмерла:
— Справді? Після всього?
— У тебе чудові діти, — усміхнулася Олена Петрівна. — А мені самій нудно. Тільки хай стукають у двері, а не перелазять через паркан.
Очі Анни наповнилися сльозами:
— Дякую…
— Івановичу, ходи-но сюди! — гукнула Олена Петрівна. — Допоможеш паркан полагодити?
— Оце так новини! — здивувався він, але взяв інструменти.
— Життя надто коротке, щоб сваритися через дрібниці, — сказала вона, простягаючи йому чай. — Скільки років гризлися — і навіщо?
— Я ж це десять років кажу, — буркнув сусід. — То мир?
— Мир, — кивнула вона. — Але паркан ставимо за документами.
— Домовилися, — засміявся він. — Характер у тебе, Олено, як був нестерпний, так і лишився.
Наприкінці серпня всі сусіди зібралися у дворі Олени Петрівни. Стіл ломився від смаколиків — яблучні пироги, повидло, сік.
— Хто б міг подумати, — прошепотіла Анна Миколі Івановичу, — що все так обернеться.
— Це магія яблук, — підморгнув він.
Максим і Ірина бігали садом, збираючи падалицю в кошики.
— Пам’ятаєте, як уперше залізли в мій сад? — усміхнулася Олена Петрівна.
— Пам’ятаємо, — кивнув Максим. — Ви тоді дуже сердилися.
— А тепер?
— А тепер ви як бабуся, — серйозно сказала Ірина. — Навіть краще. Бо в нас справжньої бабусі нема.
Олена Петрівна обійняла дітей і подивилася на свій сад, на сусідів за столом, на полагоджений паркан — усе те, що ще недавно роз’єднувало, а тепер з’єднало.
— Знаєте, — сказала вона дітям, — іноді навіть старі яблуні можуть зацвісти знову.
