Карина дуже чекала цю дитини. Вона давно відчувала, що чоловік до неї охолов, але іноді в якихось дивних поривах траплялася близькість. Ось після одного такого разу вона й зрозуміла, що вагітна.
Чоловік не схвалив її рішення народжувати.
— Ти добре подумала? Твій бізнес тільки-но почав приносити хоч якийсь дохід, а тут раптом дитина. І хто всім цим займатиметься? Я? Ні. Мені твої хостели й даром не треба. Я тобі говорив — у мене своїх справ повно, — намагався «вправити їй мізки» Олег. — А якщо ти збираєшся няню наймати, тоді я взагалі не розумію, кому потрібна ця дитина — тобі чи їй?
Карина ж не могла йому сказати, що почувається самотньо, навіть коли він поруч. Не могла при цьому згадати, коли все почалося. Наче все було як завжди, а одного ранку вона прокинулася й зрозуміла — лежить поруч із зовсім чужим чоловіком.
Не було в неї доказів, але відчуття, що в чоловіка з’явилася інша, не покидало. Іноді він виглядав відсторонено, ніби думками був десь далеко. На обличчі при цьому грала легка посмішка. А якщо Карина раптом кликала його, то він відгукувався не одразу, наче намагався зорієнтуватися, де знаходиться, і дратувався при цьому.
— Я сама виховуватиму нашу дитину — без нянь і гувернанток, — заявила Карина. — І це ніяк не позначиться на моєму бізнесі.
Її справа розвивалася успішно. Карині належала мережа хостелів. Колись у юності вона з найкращою подружкою вирішили поїхати до столиці, подивитися на архітектуру, прокататися в метро — загалом, на людей подивитися й себе показати. Зупинилися в хостелі — єдиному житлі, яке тоді було їм по кишені. І увесь той час, що довелося там пожити, дівчата були не в захваті від умов.
— Слухай, це ж ніби не для людей, а для якихось свиней, — обурювалася подруга. — Ні кондиціонера, ні вентилятора, а на постільна білизна взагалі мовчу.
— Ох, виросту, вивчуся й відкрию найкращий хостел у нашому місті, — мрійливо сказала тоді Карина. — І все в мене буде для людей. Ось побачиш.
Дороги у подруг з часом розійшлися, але обіцянку вона свою здержала. Спочатку одна точка, потім друга, а от тепер ціла мережа в неї була — і все в ній було для людей.
Молода підприємниця створювала у кожному закладі майже домашній затишок, і туристи, по роботі, та й сезонні робітники із задоволенням поверталися туди знову і знову.
Вагітність протікала важко. У Карини ледь вистачало сил дійти до машини. Там вона півгодини відсиджувалася, приходила до тями й намагалася стримувати нудоту. Потім, лише доїхавши до свого офісу, прямо бігла до санвузла. Їй здавалося, що нутрощі зараз вийдуть назовні.
— Ну й нащо тобі це? — посміхався чоловік. — Такі муки терпіти, щоб потім ночами не спати, слухати верески, соплі витирати…
— Олеже, я хочу цю дитини. А от ти замість того, щоб знущатися, краще б підтримав. Це ж і твоя дитина, зрештою.
Карина намагалася пробудити в ньому хоч якісь батьківські почуття.
— А то мені здається, що ти не просто не хочеш цю дитинку, а мрієш, щоб ми із нею зникли з твого життя.
«Недалека ти від істини», — промайнуло в голові в Олега. Його зараз турбувало зовсім інше — як розташувати до себе доньку свого боса Вікторію, яка працювала в батька секретаркою. Віка була зіпсована чоловічою увагою, і Олег зовсім не вписувався в коло її кавалерів: одружений, до того ж скоро стане батьком, та й зірок із неба не хапав. Хоча було в ньому дещо, що мимоволі змушувало Віку думати про нього.
Олег же намагався всяко їй догодити: кава вранці до приймальні — як вона любить, шикарні букети через день, милі дрібниці на кшталт шоколадок чи фруктів.
— Олеже, ну й ти дріб’язковий, а? — не витримала якось дівчина, сміючись після чергової шоколадки. — Ну що це за підкати? Де золото, де діаманти?
— Ох, усе буде, моя королево, — необачно заявив залицяльник. — Усе, що захочеш. Тільки пообіцяй, що потім повечеряєш зі мною, а вечеря плавно перетече у сніданок.
— Гм… Усе залежатиме від тебе, — клацнула його по носу Віка. — Давай працюй, тато не любить ледарів.
Олег не був бідняком, а зарплата була непогана. Але навіть із такою зарплатою він не зміг би одразу розстатися з такими грошима непомітно, якби купив шикарні прикраси. Він знав, що у дружини є кредитна картка, якою вона користується для бізнесу. Ось цей шматок пластику і міг би вирішити його проблему.
Одружившись на Карині, Олег, який спочатку закохався в її успіх, з часом почав тяжко реагувати на роль другого плану. Він ніколи не ліз у справи дружини, відчуваючи її фінансову перевагу й розуміючи, що вона самостійна сильна жінка, цілком здатна вирішувати свої проблеми сама. Але при цьому не помічав, що їй дуже хотілося бути слабкою поруч із ним.
«Де ж взяти такі гроші?» — міркував Олег, заглянувши в ювелірний магазин, щоб прицінитися. Ціни на діаманти в золоті не просто кусалися, а легко могли відтяпати нирку у людини. «Ех, от би мені в руки потрапила кредитка дружини», — розмірковував він.
Йшов двадцять перший тиждень вагітності. Лікарі заборонили активний спосіб життя й порадили дотримуватися постільного режиму, менше нервувати, більше позитиву й хороших емоцій.
— Олеже, — якось покликала Карина чоловіка. — Поїдь, будь ласка, по коляску. Ну хоч би це ти можеш зробити для нашої дитини. Ти ж розумієш, я сама не зможу — лікарі заборонили.
— Та я ж взагалі в цьому нічого не тямлю, — відмахнувся той. — Куплю ще не те, що треба. Слухатиму потім тебе…
— Та просто вибери найкращу! Консультанти в магазині все підкажуть. Ось, — простягла вона свою кредитку. — Я на тебе дуже розраховую.
Олег, який хотів було вже відмовити, на мить завмер, щось прикинув у голові й погодився.
— Гаразд, але тільки потім без претензій. — взявши картку з удаваною байдужістю, хмикнув він.
— Ну звісно, — усміхнулася Карина. — Я впевнена, ти купиш найкраще.
Вона сказала йому пін-код від картки, і він, шаленіючи від раптовою вдачі вийшов з кімнати. Він знав — ліміту вистачить і на коляску, і на діаманти, та ще й на підгузки залишиться. Тому прямою дорогою вирушив до ювелірного, де вже давно придивлявся кольє з діамантами, гідного самої королеви.
Коляску йому допомогли вибрати, звісно, найдорожчу.
Задоволений, у передчутті захопленого виразу обличчя Віки, він приїхав додому, щоб занести коляску й помчати до дівчини з подарунком.
— Олеже, зайди, будь ласка, — почув він голос дружини, ледь увійшовши в дім.
«Коляску хоче подивитися, чи що? Як невчасно…»
Олег запанікував, не знаючи, куди подіти фірмовий пакетик із ювелірного, й не вигадав нічого кращого, як пхнути його в кишеню коляски. «Потім заберу».
Він закотив коляску в кімнату, де лежала Карина. Вид у неї був не дуже: бліде обличчя контрастувало з чорним волоссям, а під очима з’явилися темні кола.
— Ну, як тобі? — покрутив він коляску різними боками.
— Красива, — відповіла Карина.
Але в її голосі не було радості, лише напруга.
— Ти ще щось купував, окрім коляски?
— Та ні, звісно ж!
Очі Олега забігали, видаючи його.
— Чому ти брешеш? — у її голосі пролунали гнівні ноти. — Ти ж не думаєш, що я настільки дурна. Куди ти витратив стільки грошей? Тільки не говори, що коляска така дорога, чи що ти страховку на неї оформив — у мене на машину страховка менше коштує!
І тут Карина ахнула, схопилася за живіт. Очі її округлилися, і в них відбився страх.
— Мамочки, як же боляче! — застогнала вона.
Губи її посиніли, і вона стала втрачати свідомість. Олег, перелякавшись, кинувся викликати швидку й, дочекавшись бригади, поїхав разом із дружиною до лікарні.
На жаль, дитину врятувати не вдалося. Через деякий час із реанімації, куди перевели Карину, вийшов лікар.
— Що у вас сталося? Дитина задихнулася в утробі.
— Я не знаю, — збрехав Олег. — Вона просто схопилася за живіт, коли побачила нову коляску, яку я їй купив. Але ж вона сама просила…
— У будь-якому разі ваша дружина залишиться тут ще на три дні, як мінімум. Навідати її можна буде завтра. Сьогодні вона дуже слабка, — сказав лікар і попрощався.
Олег додому не пішов. Ноги самі принесли його до бару. Жалість до себе, а не до дружини й ненародженої дитини — от що заливав він міцними напоями. Він розумів, що Карина не пробачить. А от Віка… Віка все ще тримає його на відстані, дражнить і багатообіцяюче посміхається.
Підпивши знатно, Олег нагрубив комусь із відвідувачів. Зав’язалася бійка. Прибув наряд поліції й, недовго думаючи, його забрали. Чоловічок, якому Олег понаставляв синяків по всій пиці, написав на нього заяву, і ображеному на весь світ невдасі дали п’ятнадцять діб арешту.
На третій день у нього так розболівся шлунок, що вирішили відправити бідолагу до лікарні.
Карина ж повернулася додому чорніша чорного. Кожна клітина її тіла, кожен нерв кричали, як вона ненавидить Олега. Думка про те, що вдома її зустріне людина, через яку не стало їхньої дитини, була зовсім нестерпною.
Олега вдома не виявилося. «От і не приходь сюди більше!» — крикнула зі сльозами Карина, стоячи посеред кімнати.
І тут погляд її впав на коляску. «Ненавиджу!» — пронеслося в її голові. Вона сама не зрозуміла, чи про чоловіка це, чи про коляску, але бачити це у неї більше не було сил. Карина схопила її, дотягнула до машини, ледве-ледве вштовхнула в багажник і поїхала на звалище, щоб викинути цю непотрібну вже річ, яка коштувала не грошей, а життя її маляті.
— Тітонько, а можна я її візьму для своєї сестрички? — почула Карина дитячий голосок позаду себе, коли з горем пополам витягла коляску з машини й зі злістю грюкнула нею об землю. Але амортизатори були дуже хороші, тож із коляскою нічого не сталося.
Трохи осторонь стояв худий хлопчисько років шести-семи й дивився на шикарний транспортний засіб, який з такою ненавистю викинула ця гарна, але сумна тітка.
— Можно? — перепитав він. — У нас мами не стало, а Сонечці потрібна коляска.
— Як тебе звуть? — голос Карини тремтів, коли вона дивилася на цього хлопчиська.
— Ваня, — відповів той, не сміючи наблизитися до коляски, поки йому не дозволили.
— Що ж, Ваня, може, хоч вам ця коляска принесе щастя? — Карина взялася за ручку і підштовхнула коляску до нього. — Катайте свою Сонечку.
Хлопчисько ще довго дивився вслід шикарній машині, на якій поїхала гарна, але нещасна жінка. Те, що вона нещасна, він зрозумів по її заплаканих очах, у яких була така сама туга, як в очах його тата з тих пір, як мами не стало.
— Тату, дивись, що я знайшов! — Ваня закотив коляску в квартиру, де його батько намагався нагодувати дворічну доньку. — Тепер Сонечку можна далеко брати гуляти!
— Ти де це взяв? — Сергій уставився на коляску. Ложка з кашею завмерла на півшляху. — Вона ж купу грошей коштує! Якщо ти її вкрав…
— Тату, ну красти ж недобре, — похитав головою Ваня, насупивши брови. — Думаєш, я не знаю?
— То звідки вона в тебе? — продовжував питати сина батько.
Ваня розповів, як усе було.
— Здається, у неї щось сталося, — міркував хлопчина. — Може, дитинки не стало?
— Ваню, ну що за думки! — зупинив сина Сергій.
— Ну а що? Мами ж не стало? — серйозно відповів той.
— Ай, гаразд, давай не будемо про це, — вирішив змінити тему батько. — Ну, якщо все так, як ти кажеш, здається, нам пощастило. Коляска просто відмінна. Ти поглянь на колеса!
— Так, вони крутіші, ніж у будь-якого позашляховика! Це не коляска, це всюдихід!
Ваня реготав, а маля, що доїла свою кашу, підхопила його сміх. І от уже сміялися всі троє. Сергій теж сміявся, хоча на душі було ніяково.
Ось уже два роки, як не стало його дружини. Довелося піти з роботи у відпустку по догляду за дитиною. А на ньому ще висіла іпотека, яку вони із дружиною взяли до народження донечки.
Ваньці скоро йти до школи, і Соня росла не по днях, а по годинах, виростала з усього одягу. Сергій обмежував себе в усьому, намагався дати дітям усе найкраще, але ні сил, ні вміння вести господарство й розпоряджатися фінансами в нього поки що не з’явилося. Усім раніше займалася дружина, а він лише приносив гроші в дім. І от тепер він розумів, що не дуже-то справляється.
— Тату, як ти думаєш, може, її помити треба? — відволік від сумних думок Ваня.
— Вона ж на звалищі була… Начебто чиста, але давай почистимо, — погодився Сергій. — Наша принцеса має їздити на самій чистій кареті.
Вони стали уважно розглядати конструкцію, щоб можна було зняти сидіння й помити його. Сергій наштовхнувся на потаємну кишеню. Всередині явно щось лежало. Акуратно діставши красивий фірмовий пакет, він відкрив його й вийняв оксамитову коробочку.
— Ого, а це що? — Ваня через плече заглянув і побачив блискучі камінчики. — Красиво…
— Ти це раніше бачив? — Сергій прискіпливо дивився на сина.
— Ні, — похитав головою той.
— Схоже, це дуже дорога річ. І виходить, що та жінка її втратила. Може, вона забула про неї, раз ти кажеш, що вона була засмучена. О, диви-но, тут і листівка з запискою: «Моїй королеві Вікторії».
— А може, його продати? Тоді в нас грошенята будуть! — зрадів Ваня, але потім, подумавши, знову насупився й став схожий на батька. — Ех… Шкода. Чуже не можна брати, навіть якщо про нього забули. І як же їй віддати? Ми ж не знаємо, де вона живе й як її звуть.
— Та нічого, місто-то невелике, може, й пощастить, — усміхнувся Сергій, в душі пишаючись сином.
А потім знову став серйозним і поставив Ваню перед собою.
— Сину, справи такі — не впорався я. Без мами важко. Якби не ти, взагалі не знаю, що б робив. Новини не дуже хороші. Доведеться переїхати в хостел, а нашу квартиру здавати. Тільки так зможемо зберегти наш дім, хоч би поки Сонечка не піде до садочка, а я не повернуся на роботу.
— Ну гаразд, — кивнув Ваня й обійняв тата.
Так вони простояли кілька хвилин, поки мала не почала вимагати уваги й до своєї персони.
Ввечері Сергій сів за комп’ютер, щоб знайти відповідний хостел, порівняти ціни, умови, відгуки почитати. І, знайшовши кілька, зрозумів, що господар у них один. Знайшов інформацію в інтернеті. З фотографії на нього дивилася гарна молода жінка з сумними очима.
— Ух ти, тату, а як ти її знайшов? — Ваня підскочив до столу й ткнув пальцем у «господарку хостелів».
— Ну, як завжди — в інтернеті, — розсміявся Сергій, не розуміючи, чого так пожважився син. — Подобається?
— Та це ж та сама тітка, що коляску мені віддала! — скрикнула дитина. — Тільки вона була ще сумніша, ніж тут.
— От тобі й на! — Сергій здивувався й ще раз подивився на господарку їхнього майбутнього житла. — Так, диви-но, а тут написано, що її звуть Карина. А на листівці-то — Віка.
— Ну й що? — хмикнув син. — У нас у садочку теж є одна Соловйова, а всі звуть її Пінгвін, бо вона товста. Може, й цю так само?
— Ну, це, звісно, смішно, але не дуже-то красиво. Не думаю, що дівчинці приємно таке чути. До того ж вона потім виросте, стане стрункою, гарною, а вам усім буде соромно, що обзивали її.
— Ей, гаразд, не буду більше, — пообіцяв Ваня й запитав: — То ти підеш шукати її?
— Так, піду. Тим більше нам все одно знімати у неї кімнату, — підтвердив Сергій, повернувшись до фотографії на екрані.
Олег повернувся додому лише на п’яту добу. Першим ділом кинувся шукати коляску. Її ніде не було, дружини теж. «Господи, невже продала, чи подарувала комусь, чи, ще гірше, спалила?»
Метався він із кімнати в кімнату — коляски й слід простив. «Ну все, тепер ні дружини, ні коханки, ні кольє, ні грошей…» Втомлено опустився він на стілець у передпокої й став чекати дружину.
Карина не могла знаходитися вдома, де все нагадувало про нещодавню трагедію й невірного чоловіка. Вона вирішила, що робота — найкращі ліки у цьому разі.
— Карино Романівно, вас якийсь чоловік питає, — заглянула до неї в кабінет помічниця.
— Який ще чоловік? — Карина злякалася, що це Олег. Скандалів на роботі дуже не хотілося.
— Не знаю, високий, симпатичний такий, з малятком і хлопчиком, — помічниця мимоволі усміхнулася, згадавши гарну дівчинку на руках у батька.
— М… Ну, запроси їх, — попросила Карина.
І вона дуже здивувалася, коли в кабінет увійшов той самий хлопчина, якому вона віддала коляску. За ним слідом йшов чоловік, схожий на того, про кого говорила секретарка, а на руках у нього сиділа мила дівчинка.
Карина не втримала посмішки при погляді на неї, але відразу ж її серце стиснула крижана лапа її власного горя й туги.
— Здравствуйте, ви мене пам’ятаєте? — хлопчик підійшов до столу. — Ви мені коляску подарували.
— Так, пам’ятаю. Ти Ваня, здається.
Карина дивилася на них, а про себе думала: “Мало їм коляски? Може, ще щось прийшли просити?”
— Так, Ваня! — зрадів хлопчик. — А це мій тато Сергій. А це Сонечка, сестричка. Це я для неї коляску вас просив.
— Зрозуміло… Ну, а сьогодні ви що хочете попросити? — вирвалося в неї.
Чоловік, щойно усміхнений, насупився. Він за плече відсунув сина від столу й підсунув до себе.
— А чому ви вирішили, що ми прийшли щось просити? — Сергій стримувався, щоб не шпурнути в цю холодну стерву всі її прикраси. — Ми прийшли повернути вам те, що ви, можливо, загубили. Це було в колясці, у потаємній кишені.
І він виклав із кишені фірмовий пакет на стіл, а потім, взявши сина за руку, пішов до дверей.
— Мабуть, усі відгуки мешканців про чуйну, турботливу, великодушну господарку хостелів куплені, — обернувшись, усміхнувся він і вийшов разом із дітьми.
Карина машинально відкрила пакет, вийняла з нього коробочку й витряхнула колье на стіл. Камінчики в ньому переливалися в променях сонця, що проникали в кабінет крізь скло вікна. Вона відчула себе так, ніби її окунули головою в крижану ополонку. Фарба сорому залила обличчя, і вона вискочила з кабінету.
За ті секунди, що вона дивилася на колье й записку, усе стало на свої місця: і поведінка чоловіка, і зникнення великої суми з картки, і його відсутність вдома після того, як вона повернулася з лікарні. «З коханкою розважається», — промайнуло в її голові.
— Куди пішов чоловік із дітьми? — квапливо запитала вона в помічниці.
— У туалет попросилися, малятку приспічило. Відчуваючи, незручність, — зізналася секретарка.
— Це добре. Це ти молодець, — усміхнулася Карина й поспішила в той бік.
Чоловік уже виходив із туалету, а, побачивши Карину, що поспішала до них, напружився.
— Ви ж не думайте, що ми не все вам повернули? — холодним тоном запитав він, підхоплюючи донечку на руки. — Можемо повернути й коляску, раз у вас так…
— Постривайте! — Карина витягнула руку вперед, зупиняючи Сергія. — Вибачте мене, будь ласка. Розумієте, я кілька днів назад втратила дитину. У мене ще погано з головою. Я не виправдовуюсь… Хіба ні, виправдовуюсь.
Вона опустила голову, потім поглянула на Сергія. Очі її блищали від сліз.
— Будь ласка, пробачте. Я чула у вас своє горе…
— Ох, вибачте й ви мене, — Сергієві стало шкода цю жінку. Син виявився правий — вона втратила дитину.
— Ходімо до мого кабінету, — запропонувала Карина.
Але Сергій відмовився.
— Сонечка зголодніла. Може, краще в кафе?
За півгодини вони сиділи за столиком у непоганому затишному закладі. Сергій сказав, що збирався зняти кімнату для себе та дітей у її хостелі.
— Як, господарко? Може, порадите нам якусь гарну?
— А вам нащо кімната? Вам немає де жити? — здивувалася вона.
Тоді Сергій розповів їй свій фінансовий план.
— І тоді я зможу більше відкладати на іпотеку. Ну а через рік Сонечка піде в садочок, і там уже буде простіше: Ванька в школі, Соня в саду, я на роботі. Усі при ділі.
— Сергію, а знаєте, у мене до вас, здається, пропозиція. Вона незвична навіть для мене. Але не поспішайте відмовлятися. Може, це, звісно, вам здасться диким чи дивним, але обіцяйте подумати.
— Ух ти, заінтригували, — здивовано дивився на жінку навпроти Сергій.
— Переїжджайте до мене. У мене великий дім, сад… Ну, дітям там точно буде краще, ніж у хостелі. І ви зможете здавати квартиру й просто жити в мене скільки забажаєте, — видала скоромовкою Карина.
— Тату… — здивований Ваня втупився в батька.
— Ух ти… А що скаже ваш чоловік? — Сергій був вражений не менше за сина.
— У мене більше немає чоловіка. Правда, він цього поки не знає. Це колье… він купив на мої гроші для своєї коханки. Не при дітях буде сказано. Ми його повернемо в магазин і купимо вам замість нього подарунки.
Карина усміхалася, відчуваючи, як її біль відходить на задній план. Здавалося, у неї з’явився сенс життя. Це була несподівана, але така приваблива пропозиція.
— А знаєте, якщо що, я добрий електрик і зварювальник і з сантехнікою на «ти». Хоча за освітою — філолог, — хмикнув Сергій. — Та не знадобилось. Я до чого? Якщо щось зламається, я завжди зможу полагодити. Ну, безкоштовно, звісно.
— Так… значить, ви згодні? — зраділа Карина.
— Діти, ви як? Поїдемо жити до тьоті? — запитав батько у своєї малечі.
Ванька радісно закивав, а Сонечка була за будь-який кіпеш, аби з усіма разом.
Додому Карина повернулася в незвичному настрої. Вона навіть забула, що вдома її може чекати чоловік.
— Господи, ти що тут робиш? — скрикнула вона, ледь переступивши поріг.
Наляканий Олег так і сидів у передпокої.
— Де коляска? — похмурим голосом запитав він.
— Викинула на смітник, — спокійно відповіла Карина.
— Дурна, чи що? Ти хоч розумієш, що викинула майже півмільйона? — схопився за голову чоловік.
— А чи не ті, що призначалися королеві Вікторії у вигляді діамантів? — усміхнулася вона. — Ти й досі думаєш, що я дурна як пробка?
Карина починала злитися.
— Олеже, давай по-хорошому розійдемося. Що це за чоловік, який одразу до коханки побіг, як тільки дружина до лікарні потрапила?
— Та ти ж нічого не знаєш! — скрикнув Олег. — Та я ж у СІЗО просидів кілька діб, потім у лікарні ще валявся!
— Співчуваю, — байдуже відповіла Карина. — Сподіваюся, ти не дитину втратив. Якщо ні, то покинь мій дім. І чим швидше, тим краще. Я втомилася.
Через місяць у її домі лунав дитячий сміх. Ваня і Сонечка грали в хованки, а Карина й Сергій облаштовували дитячу.
Раптом почувся стук у двері. На порозі стояв Олег.
— Кариш, я все обдумав. Давай почнемо все спочатку, — почав був він, але знітився, побачивши Сергія, що виходив із кімнати. — А це хто?
— Чоловік, — сказав Сергій, підійшов до Карини й обійняв її за талію. — А ти хто?
Сергій був на голову вищий за Олега, та й ширший у плечах. Колишній чоловік відступив і, заїкаючись, пробурмотів:
— Здається, дверима помилився… Вибачте.
Двері за ним зачинилися. Сергій поспіхом прибрав руку.
— Ох, вибачте, якось саме собою вийшло, — почервонівши, сказав він Карині, намагаючись не дивитися на неї.
Він боявся собі зізнатися, що, коли обійняв її, відчув — що може стати щасливим. І це усвідомлення здалося йому зрадою по відношенню до дружини. Адже він усе ще любив її… але дружини вже не було, а ось він — живий.
Карина зрозуміла його. Вона сама відчула певну незручність. Адже лише тиждень тому її з Олегом нарешті розлучили.
Сергій і Карина не поспішали, звикали, пізнавали одне одного. А Сонечка несподівано почала називати Карину мамою. Спочатку та ніяковіла, боялася, що Сергій буде проти цього. Але він сказав:
— Так, дівчинці потрібна мама. Якщо ти не проти, я б не став забороняти.
Звичайно ж, вона не була проти. А Ваня кликав її просто Карина.
Переїзд, який планувався терміном на рік, затягнувся на все наступне життя.
Коли Сонечка пішла в дитячий садок, а Ваня — у перший клас, вже ніхто не хотів розлучатися. Тож вони просто зіграли скромне, гарне весілля. Ну а через три роки в Сонечки й Вані з’явився братик.
