Олесь лежав нерухомо. Повіки були щільно стиснуті, але я відчувала — він не спить. Минуло два тижні, відколи швидка привезла його з обласного центру додому. Відтоді у його кімнаті панували сутінки. Навіть коли сонце ховалося за обрій, він жодного разу не простягнув руку до вимикача. Настільна лампа, подарована на минулий день народження, перетворилася на зайву декорацію. Поруч, на підлозі, самотньо валявся старий записник у потертій обкладинці.
Я тихо підняла його. Перегорнула сторінки. Чорне чорнило безжально перекреслювало імена. Ще одне. І ще. Здається, список тих, кого він вважав близькими, танув швидше, ніж березневий сніг. Рік тому, перед тим як почалося найважче випробування, ми разом записували туди контакти — понад дві сотні номерів. Тепер більшість із них стали «абонентами поза зоною досяжності». Не технічно, а душевно.
Серце стискалося від спогадів. Мій син завжди був втіленням життя. Високий, плечистий, із посмішкою, що могла розтопити найхолодніший лід. Спорт був його стихією. Разом із найкращим другом, Павлом, вони з дитинства не розлучалися: від пісочниці до футбольних полів.
Все змінилося в одну мить. Звичайне тренування, невдале падіння — і світ тріснув. Спочатку здавалося, що це просто забій. Три тижні в лікарні, короткочасне полегшення. Але згодом прийшов він — нестерпний, пекучий біль, який випалював зсередини. Перша операція на хребті. За рік — друга.
Я пам’ятаю коридори тієї клініки. Запахи антисептиків і тиху надію. Тоді з’явилася Софійка, студентка-практикантка. Вона дивилася на Олеся з таким захопленням, що це помічали всі навколо. Вона була ладна годинами сидіти біля його ліжка, читати вголос чи просто тримати за руку. Але син лише хмурився.
— Мамо, навіщо я їй такий? — казав він тихим, надламаним голосом. — Сьогодні це романтика, а завтра — тягар. Я не хочу бачити, як її очі згасають від жалю до мене. Краще не починати, щоб потім не згасати від самотності ще раз.
Він не дав їй свого номера. Я, грішним ділом, сама продиктувала Софії цифри, сподіваючись на диво. Вони спілкувалися. Були повідомлення, короткі розмови по відеозв’язку. А потім прийшла третя операція. Та, що змінила все.
Замість обіцяного одужання прийшла тиша в ногах. Тепер він міг лише недовго стояти, тримаючись за стіни, а кожен крок став перемогою над фізичним лімітом. Його очі змінили колір — вони стали сірими, як осінній дощ. Я кожної ночі прислухалася до його дихання за стіною. Рахувала блістери, боячись, що одного дня їх стане менше, ніж мало бути. Мій колись веселий хлопець закрився у собі. Він не став злим, ні. Він став прозорим.
Я знову глянула в записник. Ім’я Софії було закреслене жирною лінією. Вона не відгукнулася на його останнє привітання. Як і десятки інших. Лишилося всього п’ять імен. Серед них — Павло.
Павло був не просто другом. Вони сиділи за однією партою одинадцять років. Разом мріяли про великі звершення. Коли шляхи розійшлися — Павло пішов у бізнес, а Олесь залишився вдома, працюючи з кодом за монітором — дружба не зникла. Павло телефонував щодня. Він не питав «як ти?», він просто приїздив.
— Збирайся, — казав він, заходячи до кімнати, ігноруючи слабкі заперечення.
Він піднімав Олеся на руки, наче дитину, хоча той був майже такого ж зросту. Виносив до машини. Возив на риболовлю, на футбол, навіть у закордонні поїздки, які сам і оплачував. Павло і його дружина, Ганнуся, стали нашими ангелами-охоронцями. Вони не давали синові відчути себе «іншим». У літаках, готелях, на пляжах Туреччини чи вуличках Кракова — Павло завжди був опорою. Він ніс друга на собі крізь натовп, а Ганнуся бігла поруч, розповідаючи смішні історії, щоб відвернути увагу перехожих від їхньої незвичної пари.
Але зима знову принесла випробування. Нова хвиля, нічна швидка. Олесь, якого забирали на ношах, прошепотів мені:
— Тільки Павлові не кажи. Не хочу знову бути причиною його турбот.
Звісно, я промовчала. Але серце друга не ошукаєш. Вже вранці Павло стояв на порозі.
— Де він? Я відчуваю, що щось не так.
За кілька годин він уже був у лікарні. Телефонував мені, заспокоював, хоча я чула, як тремтить його власний голос. — Тітко Валю, я все владнав. Найкращі лікарі вже готують операційну. Про гроші навіть не думайте. Юра сильний, він витримає.
Це була четверта операція. Найважча. Павло з Ганнусею не відходили від нього. Навіть коли поїхали у справах за кордон, дзвонили щогодини. І ось тепер — ці два тижні тиші в темній кімнаті.
Того ранку телефон знову ожив.
— Тітко Валю, ми повернулися! — голос Павла вібрував від радості. — У нас новини. В Німеччині є центр, вони підтвердили, що візьмуться за випадок Олеся. Є реальний шанс, що він знову піде сам! Тільки йому поки ні слова, ми самі приїдемо з подарунком і все розповімо.
Минуло ще три місяці. Я знову бачила, як Павло несе мого сина до машини. Але цього разу в повітрі пахло не відчаєм, а надією. Ганнуся, як завжди, щебетала про майбутнє, про те, як вони разом будуть гуляти в парку.
Минуло два роки.
Сьогодні мій син ходить. Повільно, але сам. Він знову працює, його очі знову світяться. У нього з’явилася дівчина — справжня, щира. А вчора до нас завітали Павло з Ганнусею. Вони привезли свого первістка — маленького хлопчика, якого назвали Олесем.
Коли Павло підійшов до мого сина і запитав, чи стане той хрещеним батьком для малюка, у хаті стало дуже тихо. Олесь не витримав. Він закрив обличчя руками і вперше за довгі роки заплакав. Це були сльози, що вимивали з душі залишки того чорного болю, самотності та зневіри.
— Ти ще питаєш? — ледь вимовив він крізь сльози. — Павле, ти подарував мені життя. Моє серце завжди належатиме вам. Якщо треба буде — я віддам його без вагань.
Ми плакали всі. Тільки маленький Олесь у колисці посміхався новому світу, де справжня дружба виявилася сильнішою за будь-який діагноз.
Як ви вважаєте, що в наш час є дорожчим: вчасно надана фінансова допомога чи просто людина, яка готова нести твій біль на власних плечах, коли твої ноги відмовляють?
