Перше Різдво у власному будинку — мрія, яка нарешті стала реальністю для мене та мого чоловіка Олега. Ми придбали стареньку хату у мальовничому селі й з ентузіазмом готувалися до святкування. Запросили наших друзів Ірину та Сашка приїхати на свята, бо що може бути кращим за веселу компанію на Різдво?
— Олеже, ти підвісив гірлянду на ґанку? — запитала я чолвоіка, замішуючи тісто на пампушки.
— Та звісно! — озивався він із двору. — Тільки довжини дроту не вистачило. Але нічого, я під’єднав через переноску.
— Господи, щоб тільки хату не спалити! — затхнула я.
Ми добре посиділи у невеличкій компанії з друзями, яким довіряли. Залюбки відкривали калітку колядникам, але самі колядувати так і не наважилися. Чоловіки трохи перебрали з наливкою й тихо хропіли у вітальні, а нам з Іриною вдвох було добре спілкуватися та пліткувати, що ми вирішили нікуди не йти.
Але справжні пригоди почалися, коли у селі раптом пішли чутки, що ми не справжні власники будинку! Хтось пустив плітку, що це наші друзі Ірина з Сашком придбали нашу хату. А ми просто зробили всю підготовчу роботу на їх прохання.
— Маринко, а це правда, що хату купила твоя подруга? — з цікавістю запитала сусідка, тітка Олена, виглядаючи з-за паркану.
— Ні! Ми купили будинок! — запевняю.
— Та я все розумію, — хитро примружується вона. — Мабуть, вирішили тримати це в таємниці.
Ввечері ми запросили тітку Катерину на чай, щоб пояснити ситуацію.
— Тітко Катерино, ви чули, що про нас кажуть? — обурено розповіла я.
Вона відпила чай та спокійно відповіла:
— Та не звертайте уваги, діти. Це Галя з пошти таке вигадала. Їй просто робити нічого, ото й придумує.
Коли Ірина з Сашком приїхали до нас на Новий рік, ми щиро попередили їх про “новий статус”.
— Будьте готові, що у селі вважають вас власниками цього будинку, — пояснила я.
— Оце так новина! — засміявся Сашко. — Може, ключі відразу віддасте?
Новорічна ніч видалася веселою. Ми танцювали, співали, приїхала моя сестра з чоловіком, Ірин брат з другом та ще якась подружня пара з села, з якою тільки наші чоловіки знайомі. Оцей Микола був місцевим тамадою. Постійні жарти, тости та веселощі не дозволяли нудьгувати. Але найбільшим сюрпризом стала поява тітки Олени з пакетом домашніх ковбас.
— Ну що, господарі, — сказала вона мені, — приймайте подарунок! І не хвилюйтеся, нікому не скажу, що ви тут “по знайомству”.
Ми так сміялися, що аж сльози текли! Отаке наші перші знайомства з сусідами — з плітками, гірляндами на переносках та найкращою компанією на світі!
Після свят минув місяць, але люди на селі так і не заспокоїлися. Кожен раз, коли хтось проходить повз нашого будинку й бачать мене чи чоловіка на вулиці, запитують, коли приїдуть господарі. Я вже змирилася з цим й не намагаюся нікому нічого довезти. Тільки згодом зрозуміла, що тітка Галина з пошти все ніяк не може пристроїти свою дочку. Вигадує різні історії та плітки про будинки й зради. Вона стільки вже наплела та не одну сім’ю розвалила, але її дочку так ніхто заміж і не кличе. Одне мене дивує, за стільки років у селі ще знаходяться люди, які з нею спілкуються та залюбки слухають її плітки. Я вирішила, нехай говорять що хочуть, то їхня справа, аби нас не ображали.
Микола з дружиною часто заходять на гостину, вони нам допомагають по сусідськи. То дерева почистити, то сміття вивезти, то порадою. Звісно і тут не обійшлося без пліток. Коли я пішла черговий раз до магазину, то почула, як місцеві пліткують, дивлячись у мій бік. А баба Маруся не витримала й випалила:
— Що? Тобі свого чоловіка мало, що ти за Миколу тримаєшся? Відпусти його, у нього своя сім’я є. А то все розповім господарям будинку, вони вас швидко виселять.
Я стояла й не знала що мені робити, сміятися чи виправдовуватися. Але якось слова самі собою полилися. Я подивилася на всю ту компанію й угледіла тітку Галину з пошти. Прямо в очі їй випалила:
— А ви заздрите? Що, свою дочку не можете заміж видати, то до інших чіпляється? Як вам не соромно.
— Це нам має бути соромно? — відповів хтось з натовпу.
Тут мене покликав Павло. Це мій брат їхав проїздом на машині. Він вперше у нашому селі. Я мовчки підійшла, сіла в його автомобіль та ми поїхали до мого дому.
Після цього випадку селом ще й досі ходять чутки, що я вітряна й бігаю за всіма чоловіками, яких бачу. Тільки ми з Олегом й друзями знаємо правду та іноді сміємося з пліток.
